Він хотів вивернутися, втекти, попливти в інший бік, але величезна паща стояла на його шляху, ой. ні — вона швидко наближалася до нього.
— Швидше, Піноккіо, швидше! — кричала гарна Кізочка.
І Піноккіо відчайдушно брьохав руками, ногами, налягав усім тулубом.
— Хутчій, Піноккіо, чудовисько тебе наздоганяє! Піноккіо, зібравши усі свої сили, поплив удвічі швидше.
— Стережись, Піноккіо, чудовисько наздоганяє тебе! Воно вже близько! Швидше, бо загинеш!
Піноккіо поплив ще хутчіше, він уже не плив, а летів, як куля з рушниці. Він уже був біля самої скелі, і Кізочка, нахилившись, простягла йому ніжку, щоб допомогти вилізти з води.
Та запізно! Чудовисько наздогнало його І, хапнувши повітря, втягло заразом і нещасного дерев'яного хлопчика. Акула проковтнула Піноккіо з такою силою і жадібністю, що він, упавши в шлунок рибини, дуже вдарився І зомлів на чверть години.
Отямившись, довго не міг збагнути, де він. Довкола панувала суцільна темрява, і спочатку Піноккіо здалося, ніби його головою втовкли в повну чорнильницю. Він прислухався, але нічогісінько не почув. Час від часу над обличчям ПІноккІо ніби проходив дужий порив вітру. Спочатку малий не міг зрозуміти, звідки тут береться такий протяг, але згодом збагнув, що то працюють легені страховиська. Річ у тому, що Акула страждала на астму, і коли дихала, в її нутрощах здіймався великий вітер.
Якийсь час Піноккіо бадьорився, та коли пересвідчився, що він насправді ув'язнений у череві морського чудовиська, заплакав і заридав, нарікаючи на свою долю:
— Рятуйте! Ой, горе мені! Невже тут нікого немає, хто б урятував мене?
— А хто ж тебе може врятувати, нещасний? — пролунав з темряви глухий голос.
— Хто тут? —спитав Піноккіо, похолонувши від жаху.
— Це я, бідний Тунець, якого Акула проковтнула разом з тобою. А ти що за риба?
— Ніяка я не риба. Я — дерев'яний хлопчик.
— Якщо ти не риба, то чому ж ти дав ковтнути себе?
— А я зовсім не давав. Воно саме мене проковтнуло. Що ж ми робитимемо в темряві?
— Потихеньку чекатимемо, поки ця Акула нас перетравить.
— Я не хочу, щоб мене перетравлювали! — закричав Піноккіо і заплакав.
— Я теж не хочу, щоб мене перетравлювали,— зауважив Тунець,— але я філософ і втішаюся думкою про те, шо коли вже народився тунцем, то краще померти під водою, ніж в олії на сковороді.
— Дурниці! — вигукнув Піноккіо.
— Це моя особиста думка,— заперечив Тунець,— а особисту думку, кажуть тунці-мудреці, треба поважати.
— Хай там що, а я хочу вибратися звідси. Втекти.
— Тікай, як зможеш.
— Чи дуже велика ця Акула, що проковтнула нас? — запитав дерев'яний хлопчик.
— Уяви собі, що її тіло має понад кілометр завдовжки, не рахуючи хвоста.
— Коли вони отак розмовляли в темряві, Піноккіо, як йому здалося, помітив удалині дивну ясну цятку.
— Що воно за цятка отам далеко-далеко? — спитав Піноккіо.
— Мабуть, ще один такий бідолаха, як ми, котрий теж чекає, поки його перетравлять.
— Піду до нього. Може, це стара досвідчена рибина, вона порадить мені, як вибратися звідси.
— Від щирого серця бажаю тобі успіху, любий дерев'яний хлопчику.
— Прощавай, Тунцю!
— Прощавай, дерев'яний хлопчику, щасти тобі.
— Де ми зустрінемося?
— Хто знає?.. Краще про це зовсім не думати.
XXXV. ПІНОККЮ ЗНАХОДИТЬ У ЧЕРЕВІ АКУЛИ. А КОГО? ПРОЧИТАЄТЕ ЦЕЙ РОЗДІЛ І ДІЗНАЄТЕСЬ
Попрощавшись із своїм добрим другом Тунцем, Піноккіо подався в темряву. Він посувався навпомацки туди, де блимала малесенька цяточка світла. Брів по кісточки у масній рідині, яка запаморочливо відгонила свіжою рибою.
Що далі він Ішов, то виразніше ставало світло. Ішов, ішов, нарешті дійшов, і що ж він там побачив? Ви ніколи не вгадали б! Там стояв маленький столик, на столику горіла свічка, застромлена в зелену пляшку. За столом сидів дідусь, білий-білий, як сніг або як сметана, і жував живих рибинок. Вони були .живісінькі, аж вистрибували з рота.
Побачивши все це, Піноккіо так страшенно зрадів, що мало не зомлів від щастя. Йому хотілося сміятися, плакати і говорити водночас, але він спромігся лише пролепетати кілька безладних слів. Нарешті йому пощастило видавити з себе радісний вигук, і, розкривши обійми, він кинувся на шию дідусеві, примовляючи:
— Ох, мій таточку! Нарешті я знайшов вас! Тепер я ніколи вас не покину! Ніколи!
— Значить, мої очі не обманюють мене? — спитав уражений дідусь.— Значить, ти і є мій любий Піноккіо?
— Так, так, це я, справді я! А ви мені вже все простили? Ох, таточку мій, який ви добрий! Подумати тільки, що я... Ох, якби ви знали, скільки лих упало на мою голову, якої довелося мені біди зазнати! Того дня, коли ви, мій нещасний тату, продали свою куртку, купили мені буквар і послали мене до школи, я втік, щоб подивитися на дерев'яних ляльок, а хазяїн лялькового театру хотів кинути мене у вогонь, щоб добре підсмажити собі барана. Але потім він дав мені п'ять золотих монет для вас, та я стрівся з Лисицею І Котом, а вони повели мене в таверну "Червоний рак" і там наїлися, як вовки. Вночі я сам вирушив у дорогу і зустрівся з розбійниками, які погналися за мною, я від них, а вони все за мною. Я тікав, доки вони мене не повісили на гілці Великого дуба, звідки Прекрасна Дівчинка з блакитним волоссям наказала мене відвезти в кареті, а лікарі, які прийшли до мене, сказали: "Якщо він не мертвий, то, значить, він напевно живий". Потім я сказав брехню, і в мене почав рости ніс, І я не міг пролізти у двері, і тому я пішов з Лисицею і Котом і закопав чотири золоті монети, бо одну ми проїли в таверні, а Папуга почав реготатись, і я не те що двох тисяч
— монет, жодної не зібрав. Суддя, дізнавшись, що мене пограбували, посадив мене одразу до в'язниці, щоб догодити злодіям; вийшовши звідти, я побачив чудове гроно винограду в саду і попався в пастку. А селянин цілком справедливо начепив на мене собачий нашийник, щоб я стеріг курник, потім він визнав, що я не винний, і відпустив мене, а Змія з хвостом, з якого йшов дим, почала сміятися, і в неї лопнула жила в грудях. Я повернувся до будинку Прекрасної Дівчинки, яка померла, і Голуб, побачивши, як я плачу, сказав: "Я бачив твого батька, він майструє човника, щоб вирушити тебе шукати", а я йому сказав: "О, якби я мав крила", а він мені сказав: "Хочеш поїхати до свого батька?", а я йому сказав: "Дуже хотів би, якби міг".— "Я тебе туди віднесу", а я спитав: "Як?", тоді він мені сказав: "Сідай мені на спину". Ми летіли цілу ніч, потім уранці всі рибалки, що дивилися на море, сказали мені: "Он там нещасний чоловік потопає у човнику", і я здалеку одразу пізнав вас, бо так мені підказало серце, і робив вам знаки, щоб ви повернулися назад на берег.
— Я тебе теж упізнав!—сказав Джеппетто,— і дуже хотів повернути до берега, але як! Море розбурхалося, і велика хвиля перекинула човен. А жахлива Акула, яка плавала поблизу, тільки-но побачила мене у воді, враз кинулася до мене і проковтнула, мов таблетку.
— І давно ви вже тут? — спитав Піноккіо.
— З того самого дня. Вже минуло два роки. Два роки, мій Піноккіо, які здалися мені двома століттями.
— А як же ви тут жили? Що їли? Де ви взяли свічку? А сірники, щоб запалити її, хто вам дав?
— Зараз я розкажу тобі все. Так-от, та сама буря, що перекинула мій човник, потопила великий торговий корабель. Усі моряки врятувалися, а корабель пішов На дно, і Акула, яка того дня мала чудовий апетит, проковтнула І корабель.
— Як? Весь одразу?
— Весь як був. Виплюнула тільки щоглу, що застрягла ' у неї в зубах, мов риб'яча кістка. На моє щастя, цей корабель був завантажений м'ясними консервами, сухарями, пляшками з вином, родзинками, сиром, кавою, цукром, лойовими свічками і сірниками. Завдяки цьому я зміг прожити тут два роки, але припаси скінчилися, на судні вже нема нічого, і ця свічка, яка горить на столі,— остання.
— А що ж потім?
— А потім, любий мій, ми обидва сидітимемо в темряві.
— Тоді, тату,— сказав малий, —не можна гаяти часу. Треба подумати про те, як звідси втекти.
— Утекти? Яким чином?
— Вибратися з пащі Акули і пуститись уплав через море.
— Добре тобі казати. Але я, любий Піноккіо, не вмію плавати.
— Дарма! Ви сядете мені на спину, а ,я чудовий плавець, І довезу вас живим і здоровим до берега.
— Це тобі так здається! — заперечив Джеппетто, похитавши головою і сумно всміхнувшись.— Хіба може дерев'яний хлопчик, метр заввишки, як оце ти, мати стільки сили, щоб понести мене вплав на спині?
— Спробуйте й побачите! І якщо нам судилося загинути, то хоч помремо разом.
Піноккіо узяв свічку і пішов уперед, освітлюючи шлях.
— Ідіть за мною І нічого не бійтеся,—сказав він батькові.
Так вони пройшли чимало — через весь шлунок І тулуб Акули. Та коли досягли місця, де починається горло страховиська, вирішили краще зупинитися, щоб роздивитись і вибрати слушну мить для втечі.
Слід сказати, що Акула була вже дуже стара, страждала на астму і мала хворе серце. Тому вона спала з роззявленою пащею. Піноккіо, який спершу виглянув з горла, побачив удалині клапоть нічного неба, всіяного зорями, і повний місяць.
— Саме добра година для втечі,— прошепотів він.— Акула спить, як байбак, море спокійне, і видно як удень. Ходімо, таточку, зі мною, і ми врятовані.
Як сказали, так і зробили. Втікачі піднялися горлом морського чудовиська і опинились у величезній пащі. Так вони дійшли до язика. Він був широкий і довгий, як алея в парку. І ось коли вони вже мали кинутися в море, Акула раптом чхнула І при цьому так здригнулася, що Піноккіо І Джеппетто скотилися назад у черево страховиська. Свічка погасла, батько з сином опинилися в темряві.
— А що ж тепер? — стривожено спитав Піноккіо.
— Тепер, синку, ми вже напевне загинули.
— Чому загинули? Дайте мені руку, таточку, і глядіть не посковзніться.
— Куди ти мене поведеш?
Спробуємо ще раз. Ходімо зі мною, і нічого не бійтеся.
По цих словах Піноккіо взяв батька за руку І повів за собою. Ступаючи навшпиньки, вони піднялися горлом чудовиська, пройшли весь язик і перебралися через три ряди зубів. Перед тим як стрибнути в море, дерев'яний хлопчик сказав батькові:
— Сідайте мені на спину і обніміть міцно-міцно. А решта все — мій клопіт.
Як тільки Джеппетто зручно вмостився на синовій спині, Піноккіо, перевіривши, чи все гаразд, скочив у море І поплив.