– Тепер вам усе здається занадто зрозумілим. Я дозволю собі перелічити деякі обставини, що тримають мене тут: жертви, які мені довелося принести, щоб вибратися з дому; довга і важка подорож; небезпідставні сподівання, які я мав у зв'язку із зарахуванням на тутешню службу; повна відсутність коштів; неможливість знайти зараз іншу відповідну роботу вдома і нарешті, не менш важлива причина, ніж усі попередні, – моя наречена, яка живе тут, у Селі.
– А, Фріда, – не здивувався староста. – Я знаю, але Фріда поїде з вами куди завгодно. Що ж стосується всього іншого, то тут справді потрібно помізкувати, і я повідомлю про це в Замку. Якщо рішення буде прийняте або виникне необхідність додатково вас допитати, я пришлю когось за вами. Ви згодні?
– Ні, аж ніяк не згоден, – сказав К. – Я не хочу, щоб Замок робив мені ласку, а вимагаю лише того, що належить законно.
– Міцці, – сказав староста своїй дружині, яка все ще сиділа, притиснувшись до нього, і замріяно бавилася листом Кламма, зробивши з нього кораблик. К. злякано забрав у неї листа. – Міцці, нога знову починає сильно боліти, нам потрібно поставити новий компрес.
К. підвівся.
– Тоді дозвольте мені попрощатися, – сказав він.
– Гаразд, – сказала Міцці, яка вже готувала мазь. – Та й перетяг надто сильний.
К. озирнувся, його помічники з традиційно невчасним службовим завзяттям уже широко відчинили двері. Щоб захистити кімнату хворого від різкого вторгнення холоду, К. змушений був поквапитися. Він вийшов, забравши з собою помічників і зачинивши двері.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Перед заїздом на нього чекав господар, але не наважувався заговорити першим, тому К. сам запитав, у чому справа.
– Ти маєш куди переїхати? – запитав господар, опустивши очі додолу і втупившись у підлогу.
– Ти питаєш, бо дружина тобі доручила? – запитав К. – Здається, ти від неї дуже залежний?
– Ні, – заперечив господар. – Я питаю не за її дорученням, але вона дуже знервована й нещасна через тебе, не може працювати, лежить у ліжку і постійно нарікає.
– Може, мені піти до неї? – запитав К.
– Будь ласка, піди, – сказав господар. – Я вже збирався покликати тебе від старости, послухав під дверима, але ви розмовляли, і я не хотів заважати. Я дуже хвилювався за свою дружину, повернувся назад, та вона не пустила мене до себе, тож не залишалося нічого іншого, як дочекатися тебе.
– Тоді ходімо швидше, – сказав К. – Я швидко її заспокою.
– Було б непогано, якби вдалося, – сказав господар.
Вони проминули світлу кухню, у якій три чи чотири зайняті роботою служниці, що були далеко одна від одної, побачивши їх, застигли на місці. Зітхання господині було чути ще з кухні. Вона лежала в тісному закутку без вікон, відділеному від кухні тонкою перегородкою. Там вистачало місця тільки для великого подружнього ліжка і шафи. Ліжко поставили таким чином, щоб бачити з нього всю кухню і стежити за роботою. Але з кухні ліжко було майже не видно. У закутку було доволі темно, трохи вирізнялася тільки біло-червона постіль. Окремі деталі можна було розгледіти тільки зблизька, коли очі трохи звикали до освітлення.
– Нарешті ви прийшли, – сказала господиня слабким голосом.
Вона лежала на спині. Здається, дихати їй було досить важко, тому вона відкинула перину. У ліжку жінка виглядала набагато молодшою, ніж у сукні, але нічний чіпець із тонкого мережива був на неї явно замалий і погано тримався на волоссі, тому викликав співчуття до її постарілого обличчя.
– Як же я міг прийти? – м'яко запитав К. – Ви ж по мене не посилали.
– Ви не повинні були примушувати мене чекати так довго, – сказала шинкарка з упертістю хворої людини.
– Сідайте, – сказала вона й показала на край ліжка. – Усі решта йдіть геть!
Окрім помічників до закутку набилися ще й служниці.
– Я теж піду геть, Гардена! – сказав господар.
Так К. уперше почув, як звати цю жінку.
– Звичайно, – повільно відповіла вона й додала неуважно, ніби голова її була зайнята іншим: – Чому б саме ти мав залишитися?
Але коли всі вийшли до кухні, – цього разу навіть помічники послухалися без заперечень, бо саме залицялися до однієї зі служниць, – Гардена була достатньо уважною, аби збагнути, що звідти все чути, адже закуток не мав дверей. Тоді вона наказала усім вийти з кухні. її наказ миттю виконали.
– Пане землемір, – сказала Ґардена. – Будь ласка, візьміть у шафі хустину і подайте мені, я хочу накритися нею. Не витримую під периною, не маю чим дихати. І коли К. дав їй хустину, вона сказала:
– Подивіться, яка гарна хустина, хіба ні?
К. здалося, що це звичайнісінька вовняна хустина, з увічливості він доторкнувся до неї ще раз, але промовчав.
– Так, це гарна хустина, – сказала Гардена і закуталася.
Вона лежала цілком спокійно, здавалося, зник увесь її біль, і вона навіть звернула увагу на своє розтріпане волосся. Сіла на ліжку й поправила пасма, що вибивалися з-під чепця. У неї було густе волосся.
К. нетерпляче сказав:
– Ви хотіли знати, пані господине, чи я вже підшукав собі інше житло?
– Я хотіла знати? – здивувалася шинкарка. – Ні, це якась помилка.
– Ваш чоловік щойно питав мене про це.
– Вірю, вірю, – сказала господиня. – Ми завжди сваримося. Коли я хотіла вигнати вас звідси, він упирався, а тепер я щаслива, що ви в нас мешкаєте, тому він намагається позбутися вас. Це звична історія.
– Отже, – сказав К. – Ви так різко змінили свою думку про мене? І все лише протягом однієї-двох годин?
– Я не міняла своєї думки, – відповіла господиня вже знову слабшим голосом. – Подайте мені вашу руку. Ось так. А тепер пообіцяйте мені повну відвертість, і я вам обіцяю те саме зі свого боку.
– Добре, – сказав К. – Хто починає?
– Я, – сказала господиня.
Здавалося, її пропозиція пояснювалася не так бажанням піти К. назустріч, як нетерплячкою заговорити першою. Вона витягла з-під подушки фотографію і дала К.
– Подивіться на це, – сказала з проханням у голосі.
Щоб краще роздивитися, К. відступив на кухню, але й там нелегко було розгледіти щось на фотографії, бо вона вицвіла від старості, була пожмакана і заплямлена.
– Вона не в найкращому стані, – зауважив К.
– На жаль, на жаль, – погодилася господиня. – Якщо носити якусь річ роками при собі, так воно й буває. Але якщо ви уважно придивитеся, то все побачите, я переконана. Можу вам допомогти, розповідайте, що ви бачите, бо мене дуже тішить чути про цю фотографію. Отже, що?
– Юнака, – сказав К.
– Правильно, – відповіла господиня. – І що він робить?
– Здається, він лежить на дошці, потягується й позіхає.
Господиня засміялася.
– Неправильно, – сказала вона.
– Але ось дошка, а ось він лежить, – наполягав К.
– Подивіться уважніше, – розізлилася господиня. – Хіба він справді лежить?
– Ні, – погодився К. – Він не лежить, він летить, а це ніяка не дошка, а напевно, мотузка, і він скаче.
– Отже, – задоволено підсумувала господиня, – він скаче. Так тренуються кур'єри з канцелярії. Я знала, що ви побачите це. Видно вам його обличчя?
– Обличчя я майже не можу роздивитися, – сказав К. – Здається, він дуже напружений, рот відкритий, очі заплющені, а волосся розтріпане.
– Дуже добре, – похвалила господиня. – Більше неможливо розгледіти, якщо ви ніколи не бачили цю людину. Він був уродливим юнаком. Я бачила його одного разу дуже коротко, але ніколи не забуду.
– Ким він був? – запитав К.
– Він був, – відповіла господиня, – кур'єром, із яким Кламм уперше викликав мене до себе[7].
К. не міг слухати з належною увагою, його відволікав брязкіт скла. Він миттю визначив джерело звуку. Помічники стояли у дворі і переступали в снігу з ноги на ногу. Вони намагалися показати, що дуже втішені знову бачити К. і захоплено показували йому один на одного, стукаючи до віконної шиби. К. насварився на них пальцем, і помічники миттю припинили, кожен намагався відсунути іншого назад, а той тікав, і за мить обидва знову опинилися біля вікна. К. поквапився зайти назад до закутка, де помічники не могли бачити його з вулиці і він не мусив бачити їх. Але тихе благальне дзеленчання віконних шиб ще довго його переслідувало.
– Знову ці помічники, – вибачився він перед господинею і показав за вікно.
Але вона не звертала на нього уваги, забрала фотографію, оглянула, погладила і запхнула знову під подушку. її рухи сповільнилися, але не через утому, а під тягарем спогадів, їй хотілося розповісти все К., але вона забула про нього, перебираючи в пам'яті минуле. Господиня бавилася кінчиками хустини. Лише за якийсь час підвела очі, провела по них долонею і сказала:
– Ця хустина також від Кламма. І чепець. Фотографія, хустина і чепець – ось три згадки про нього, які в мене залишилися. Я вже не така юна, як Фріда, і не така марнославна. Та й не настільки чуттєва, адже вона дуже чуттєва. Іншими словами, я змогла змиритися з життям, але визнаю, що без цих трьох речей я б не витримала тут так довго, можливо, що я б жодного дня тут не витримала. Напевно, для вас ці три речі видаються дрібницями, але подумайте лише: Фріда, яка так довго була з Кламмом, не має жодної згадки, я питала її, вона надто мрійлива і всім незадоволена. Натомість я, що була в Кламма лише тричі, – більше він чомусь не посилав за мною, – маю ці три згадки, ніби вже тоді передчувала, як коротко все триватиме. Ясна річ, про це треба піклуватися самій, Кламм із власної волі нічого не дає, але якщо побачиш там щось відповідне, можна випросити.
К. відчував себе незручно, слухаючи цю розповідь, хоча його вона також стосувалася.
– Як давно це все було? – запитав він і зітхнув.
– Понад двадцять років тому, – відповіла господиня. – Більш ніж двадцять років.
– Так довго зберігають вірність Кламму, – сказав К. – Ви усвідомлюєте, пані господине, що від таких ваших зізнань мені стає тривожно, особливо коли я подумаю про своє майбутнє одруження?
Господині не сподобалося, що К. втручається в розмову зі своїми проблемами, і вона гнівно подивилася на нього.
– Не так люто, пані господине, – сказав К. – Я не сказав жодного поганого слова про Кламма, але обставини склалися таким чином, що я теж перебуваю в певних стосунках із ним, і цей факт не зможе заперечити навіть найбільший його прихильник. Тому кожна згадка про цю людину викликає в мене думки про власну долю, і тут вже нічого не зміниш.