– Ще говорячи, дядько став навшпиньки, махнув якійсь машині і вже тягнув К. за собою в автомобіль, водночас називаючи водієві адресу. – Ми поїдемо до адвоката Гулда, – сповіщав дядько, – це мій шкільний товариш. Ти, певне, чув його ім'я? Не чув? Дивно. Таж він як оборонець і захисник знедолених має чималу славу. Як до людини я маю до нього величезну довіру.
– Як на мене, все, що ти робитимеш, – слушне, – відказав К., хоча кваплива настирливість, із якою дядько брався до справи, трохи непокоїла його. Не дуже тішила й думка звертатись як звинувачений до адвоката для злидарів. – Я й не знав, – провадив К. далі, – що в таких справах теж можна йти до адвоката.
– Та звичайно, – відказав йому дядько, – це ж очевидна річ. Чом би й ні? А тепер розкажи мені все, що досі з тобою трапилось, щоб я мав докладну інформацію.
К. одразу почав розповідати, нічого не замовчуючи, така відвертість і щирість становили його єдиний протест проти дядькового твердження, буцімто процес може стати великою ганьбою для родини. Ім'я панни Бюрстнер він згадав лише раз, та й то мимохідь, але ця побіжна згадка не зашкодила щирості оповіді, бо панна Бюрстнер з процесом була зовсім не пов'язана. Розповідаючи, К. дививсь у вікно й постеріг, що вони під'їжджають саме до того передмістя, де працює канцелярія суду, він звернув на те дядькову увагу, але дядько не добачив у тому збігові нічого дивного. Авто зупинилось перед похмурим будинком. Дядько смикнув за дзвоник уже на першому поверсі біля перших дверей; поки вони чекали, він вишкірював довжелезні зуби й шепотів:
– Восьма година, трохи незвичний час, щоб вести клієнта. Але Гулд не розгнівається.
У віконечку в дверях показались великі чорні очі, якусь мить дивились на обох гостей і зникли, двері, проте, не відчинились. Дядько і К. перезирнулись, мовчки потвердивши, що кожен з них бачив оті очі.
– Нова служниця, що боїться чужих, – пояснив дядько й подзвонив іще раз. Знову з'явились очі, тепер вони видавалися дуже засмучені, але, можливо, то була лиш ілюзія, породжена полум'ям відкритої газової лампи, що, майже не даючи світла, з гучним сичанням горіла поблизу їхніх голів.
– Відчиніть! – гукнув дядько і вгатив кулаком по дверях. – Я приятель пана адвоката!
– Пан адвокат хворий, – почулося десь позаду. Ті слова якнайтихіше прошепотів добродій у халаті, що стояв у дверях на іншому краї коротенького коридору. Розгніваний довгим чеканням, дядько нараз обернувся й закричав:
– Хворий? Кажете, він хворий? – і загрозливо ступив уперед, немов сам той добродій був хворобою.
– Вам уже відчинили, – проказав добродій, показуючи на адвокатові двері, підібрав поли халата і зник. Двері й справді були відчинені, молоденька дівчина – К. знову побачив темні, трохи банькаті очі – в довгому білому фартусі стояла в передпокої й держала в руці свічку.
– Наступного разу швидше відчиняйте! – звелів дядько замість привітання, тим часом як дівчина легенько вклонилася. – Йозефе, ходімо, – звернувся він потім до К., що поволі обминав дівчину.
– Пан адвокат хворий, – похопилась дівчина, бо дядько, не зупинившись, уже прямував до дверей. К. й далі розглядав дівчину, що тим часом відвернулась, замикаючи надвірні двері; в неї було кругле, мов у ляльки, обличчя, заокруглювались не тільки бліді щоки і підборіддя, а й скроні та чоло.
– Йозефе! – знову гукнув дядько, а потім запитав дівчину: – В нього серцевий напад?
– Мабуть, так, – мовила дівчина, що вже встигла вийти зі свічкою наперед і відчинити двері кімнати. В кутку, куди світло свічки ще не доходило, на ліжку підвелося чиєсь обличчя з довгою бородою.
– Лені, хто прийшов? – запитав засліплений свічкою адвокат, не роздивившись гостей.
– Альберт, твій давній приятель, – відповів дядько.
– Ах, Альберт, – протягнув адвокат і дозволив собі впасти на подушки, немов для цих відвідин уже не було потреби прикидатись.
– Невже тобі справді так погано? – запитав дядько й сів на край ліжка. – Не думаю. Це просто серцевий напад, що мине, як і всі попередні.
– Можливо, – стиха промовив адвокат, – але мені ще ніколи не було так зле. Мені важко дихати, я зовсім не сплю і щодня підупадаю на силі.
– Отже, – мовив дядько і величезною рукою міцно насадив бриля на коліно, – твої справи кепські. Тебе хоч доглядають як слід? Тут так похмуро, так темно. Ох, скільки минуло часу, як я був у тебе востаннє, але тоді здавалось, ніби тут веселіше. Та й твоя служниця, здається, не дуже привітна, – чи це вона, може, прикидається?
Дівчина й досі стояла зі свічкою біля самих дверей; як можна було визначити з її непевного погляду, вона дивилася скорше на К., ніж на дядька, дарма що той говорив тепер про неї. К. зіперся на стілець, підсунувши його ближче до дівчини.
– Коли людина така хвора, як я, – казав адвокат, – їй потрібен спокій. Для мене ця кімната не похмура. – І після невеличкої паузи додав: – А Лені дбає про мене добре, молодець.
Проте дядька ці слова не переконали, він вочевидь був упереджений проти служниці і, хоч і не заперечував хворому, суворо дививсь, як вона підійшла до ліжка, поставила свічку на тумбочку, схилилась над хворим і, поправляючи подушки, шепотілася з ним. Дядько, незважаючи на хворого, підвівся і став походжати позаду служниці, і К. не здивувався б, якби він схопив її ззаду за одяг і відтягнув від ліжка. Сам К. спокійно приглядався до всього, адвокатова неміч була йому навіть на руку: він нічого не міг протиставити тій ревності, з якою дядько взявся до його справи, зате зрадів, побачивши, як і без його зусиль ця ревність угамувалась. Дядько знову заговорив, певне, тільки на те, щоб образити дівчину:
– Панно, будь ласка, залишіть нас на хвилину, мені треба поговорити з приятелем про особисті справи.
Дівчина, що й досі схилялася над хворим і саме розгладжувала простирадло під стіною, повернула голову і спокійнісінько відказала:
– Пане, бачите, що він хворий і не може говорити ні про які особисті справи.
Спокій дівчини становив разючий контраст із розгніваним дядьком, що йому спершу неначе аж заціпило, проте невдовзі слова знову лились розбурханим потоком. Дівчина, певне, повторила останні дядькові слова задля зручності вислову, проте неупередженому спостерігачеві вони могли видатись глумом, і дядько, звісно, підскочив, мов ужалений.
– Кляте дівчисько! – загорлав він, проте від люті та збудження його крик був досить нерозбірливий. К. перелякався, хоча й сподівався чогось такого, і підбіг до дядька з наміром обома руками затулити йому рота. На щастя, за дівчиною підвівся на ліжку хворий, дядько похмуро скривився, ніби ковтнув щось огидне, і сказав уже спокійніше: – Ми, звичайно, ще не втратили розуму; чогось неможливого я б не вимагав. А тепер, будь ласка, ідіть!
Дівчина випросталась коло ліжка, всім тілом обернувшись до дядька, і К. здалося, ніби він помітив, як вона погладила адвокатові руку.
– При Лені можна казати все, – озвався хворий, і в його голосі безперечно вчувалось наполегливе прохання.
– Ідеться не про мене, – пояснив дядько, – ця таємниця не моя. – І він обернувся, наче передумав говорити, проте часу на роздуми він, власне, й не мав.
– Про кого ж тоді йдеться? – запитав адвокат кволим голосом, знову лягаючи на подушки.
– Мого небожа, – відповів дядько, – я от привів його з собою. – І він представив: – Прокурист Йозеф К.
– Ох, – куди жвавіше вимовив хворий, простягаючи руку К., вибачте, я й не помітив вас. – Лені, вийди, – звернувся він до дівчини, що вже й не боронилась, і подав їй руку, немов у них попереду була довга розлука. – Отже, ти, – нарешті заговорив адвокат до дядька, що, вгамувавши свій норов, підступив трохи ближче, – прийшов не провідати хворого, а в справах. – Мабуть, у гостей сформувалося хибне уявлення про стан хворого, бо адвокат видавався тепер набагато дужчим, він увесь час спирався на один лікоть, що, певне, потребувало значних зусиль, і повсякчас смикав себе за пасмо посередині бороди.
– Відколи та відьма вийшла, тобі наче й здоров'я додалося, – зауважив дядько і пошепки додав: – Б'юсь об заклад, вона підслухає! – Дядько метнувсь до дверей, але там не було нікого, він повернувся, зовсім не розчарований, тільки трохи, правда, пригнічений, немов відсутність підслухачки свідчила про ще більшу підступність.
– Ти просто її не знаєш, – сказав адвокат, облишивши боронити свою доглядачку; либонь, він хотів наголосити, що їй не потрібен захист. Але потім заговорив куди люб'язнішим тоном: – Що стосується справи твого шановного небожа, то я, зрештою, був би щасливий, якби мені вистачило сили для цього надзвичайно складного завдання; я дуже й дуже боюсь, що сили мені забракне, але, хай там що, я таки спробую; якщо моєї сили не стане, можна звернутись до когось іншого. Як по щирості, я так зацікавився цією справою, що мені, певне, було б несила зректися бодай малої участі в ній. Якби моє серце не витримало, я принаймні мав би поважну причину відмовитись.
К. навряд чи зрозумів бодай одне слово з цієї промови і подивився на дядька, наче шукаючи в нього пояснень, але той зі свічкою в руках сидів на тумбочці, з якої вже поскидав на килим пляшечки з ліками, кивав головою на кожне адвокатове слово, з усім був згоден і вряди-годи поглядав на К., очима вимагаючи такої самої згоди й від нього. Може, дядько ще раніше розповів адвокатові про процес? Але ж це неможлива річ, події сьогоднішнього вечора засвідчували якраз протилежне.
– Не розумію… – нарешті видушив К.
– А може, це я вас не розумію? – запитав адвокат, не менш здивований і збентежений, ніж К. – Я, напевне, трохи поквапився. Про що ви хочете зі мною говорити? Мабуть, про свій процес?
– Звичайно, – відповів дядько й запитав К.: – Чого ж ти тоді хочеш?
– Гаразд, але звідки ви знаєте про мене й мій процес? – не міг вийти з дива К.
– Ах, ось воно що! – засміявсь адвокат. – Я ж таки адвокат, я кручусь поміж судовців, там розмовляють про різні процеси, і найпомітніші з них, надто коли йдеться про небожа мого приятеля, залишаються в пам'яті. Тут нема чого дивуватись.
– Чого ж ти тоді хочеш? – знову запитав К. дядько. – Ти такий неспокійний.
– Ви знаєтеся з судовцями? – запитав К.
– Атож, – кивнув адвокат.
– Ти запитуєш, наче дитина, – дорікнув дядько.
– З ким же я маю знатись, як не з людьми свого фаху? – додав адвокат.