Йому вторує Циган.
Вологий туман наповзає з поля. А трамвай усе йде по прямих, затуманених рейках, і залишаються десь позаду уривки пісні.
Я ласк материнських з дитинства по знав.
В приюті мене не любили,
І часто з мене там сміялись усі,
І часто тайком мене били.
Затихли хлопці. Навіть Япончик, невгамовний буян Япончик, причаївся в кутку платформи і теж, хоча й фальшиво, але старанно підспівує.
Летять поля за низеньким бортом платформи, зрідка блимне вогник десь у будиночку, і знову широчінь і туман.
Вже літо настало, і квіти цвітуть,
Пташки на полянах співають,
А я без любові в приюті умру,
В приюті мене й поховають.
Зненацька набридло нудьгувати. Янкель скочив і загорлав диким голосом, обриваючи тихий тенорок Горобця:
Ох у небі вишина,
А в канаві глибина,
Що втекло, того уже нема…
Десяток горлянок зразу підхопили й заглушили гуркіт трамвая. Дике ревіння розірвало повітря й понеслося стрибками в різні боки — до полів, дач, до лісу.
Цукор стали всі кусать,
Хліб кусманами шпурлять,
Перестали сухарі смоктать.
— Ну й ну!
— Оце рвонули! По-шкідськи принаймні!
Вагони, уповільнюючи хід, пішли вгору.
З площадки моторного щось кричала Еланлюм, але хлопці не чули, бо вітер відносив слова вбік.
Її руде волосся метлялося на вітрі, вона відчайдушно махала руками. Нарешті хлопці зрозуміли.
Незабаром Стрельна.
Після підйому Янкель раптом витягнув шию, скочив і дико зарепетував:
— Монастир! Хлопці, монастир!
— Ну й що з того?
— Як що? Адже я рік жив у ньому. Рік! — розчулився Янкель, та, помітивши скептичні усмішки товаришів, махнув рукою.
— Ну вас к чорту. Якби ви розуміли. Це ж монастир. Кладовище, могилки. Гарно. Навкруги хрести.
— І небіжчики, — додав Япончик.
— І кісточки, і черепушечки, — вторив йому Циган, явно знущаючись з чутливого Янкеля, і так розлютив хлопця, що той плюнув і насупився.
Трамвай на повороті загальмував і зупинився.
— Приїхали!..
— Хлопці, розвантажуйте платформу. Пізно. Треба швидше закінчити розвантаження, — кричала Еланлюм, але хлопці й самі працювали з небувалим запалом.
Їм хотілося швидше звільнитися, щоб встигнути оглянути свої нові володіння.
В поголених казенних головах потай уже носилися мрії про далеку осінь і про спокусливу картоплю з стрельнинських городів, але найперше, що хотілося хлопцям, — це ознайомитися з околицями.
Проте з цього нічого не вийшло. Цілий вечір і частину ночі вихованці тягали речі і розставляли їх по дачі.
На світанку поділили спальні і відразу, сяк-так розставивши залізні ліжка, завалилися спати.
Дача була славна. Її майже не торкнулися ні час, ні розруха минулих років. Правда, місцеві жителі уже встигли, як видно, не один раз відвідати цей колишній графський або князівський особняк, але чогось обмежилися тим, що зняли двоє-троє дверей, кілька мідних ручок та з вікон повиймали шибки. Усе інше було на місці, навіть розбите запорошене піаніно, як і раніше, прикрашало одну кімнату.
До нового місця шкідці звикли швидко. Дача стояла на узвишші; з одного боку проходило полотно оранієнбаумського трамвая, а з трьох боків були парк і ліс, що виднівся в долині.
Поруч був ставок — найлюдніше місце влітку. З ранку до пізнього вечора Шкіда купалась. Іноді й уночі, коли спека особливо дошкуляла й гарячила молоді тіла, хлопці крадькома, навшпиньках ішли на став і там поринали в теплу, але свіжу воду.
Вікмиксор спробував і тут запровадити систему. З перших же днів він встановив розклад. Вранці гімнастика на повітрі, до обіду уроки, після обіду купання, вільний час і ввечері знову гімнастика.
Але з цього плану нічого не вийшло.
Найперше провалилася гімнастика, бо на літо, з метою економії, у шкідців одібрали чоботи, а без чобіт хлопці відмовлялися робити гімнастику, твердячи, що скрізь багато битого скла.
♦
Уроки були, але до педагогів раз у раз летіли прохання.
— Відпустіть до вбиральні.
— Не можу сидіти.
Досить було відпустити хлопця, як він уже мчав до ставу, на ходу скидаючи штани й сорочку, і купався довго, до самозабуття.
Літо, як сторінки відривного календаря, летіло день за днем, швидко-швидко.
Якось у жаркий полудень, коли сонце нестерпно палило тіло й обличчя, Янкель, Японець і Горобець, узявши з собою відро води, полізли на горище обливатися.
Але на горищі було душно. Хлопці вилізли на дах і тут побачили німку, що загоряла на вишці.
— А що, хлопці? Чи не спробувати нам загоряти за методом Еллушки? Га? — запропонував Янкель.
— А давайте спробуємо.
Хлопці, задоволені вигадкою, одразу роздяглись і полягали загоряти.
— А гарно, — ліниво пробурмотів Горобець, повертаючись з боку на бік.
— І правда, гарно, — підтримали всі.
Їхній приклад наслідували інші, і незабаром найулюбленішим заняттям шкідців стало загоряти на вишці.
Приходили в жаркі дні і відразу розвалювалися на гарячих листах залізного даху.
А проте скоро ці одноманітні розваги почали приїдатися вихованцям.
Набридло тинятися з Верблюдичем по полях, слухати його запальні лекції про незабудки, ловити жаб і хробаків, набридло тінями ходити з кутка в куток по дачі і навіть набридло купатися.
Все більше й більше відлежувалися на вишці. Молодші ще знаходили собі розваги, лазили по деревах, каталися на трамваї, полювали з рогатками на ворон, але старші до всього втратили інтерес і прагнули чогось нового.
Колись у місті, сидячи на уроках, вони мріяли про тепле літо, а тепер не знали, як згаяти час.
— Нудно, — ліниво тягнув Японець, перевертаючись з боку на бік під пекучими променями сонця.
— Нудно, — підтягували в тон йому і інші. Дедалі частіше на вишці збиралися старші й лаяли когось за нудоту.
А сонце весело всміхалося з яскраво-синього небозводу, розжарюючи залізний дах, і наповнювало задухою, нудотою й лінощами притихлу дачу.
— Ну-удно, — безнадійно бубонів Японець.
… Вечоріло. Хмарки сизими пластівцями прорізували червоний диск сонця. Починало помітно темніти. Від лісу потягло вогкістю й холодом. Шкідці сиділи на вишці і, притихлі, щулячись од невеличкого вітру, слухали розповіді Косецького про студентське життя.
— Бувало, вечорами так гуляли, що небу жарко ставало. Зберемося, пам'ятаю, спершу пісні співаємо, а потім на вулицю…
Голос Косецького від вогкості глухуватий. Він довго захоплено розповідає про фантастичні бешкети, про любовні інтрижки, про веселі студентські гульбища. Шкідці слухають жадібно й тільки зрідка переривають вихователя вигуками захоплення:
— Оце здорово!
— Ну й хлопці!
Сутінки стали густіші. Внизу задзвонив дзвоник.
— Тьху, чорт, уже спати! — бурчить Горобець.
Хлопці заворушилися. Косецький теж неохоче підвівся. Сьогодні він чергував і повинен був іти в спальні вкладати вихованців. Але спати нікому не хотілося.
— Може, посидимо ще? — нерішуче запропонував Янкель, проте халдей запротестував:
— Ні, ні, хлопці. Не можна! Вітя наскочить, мені влетить! Ходімо в спальню. Тільки дайте закурити перед сном.
Хлопці дістали махорку, і, поки Косецький скручував цигарку, вони один по одному спускалися вниз.
— Ви заходьте до нас у спальню поговорити, коли молодших укладете, — запропонував Громоносцев.
— Добре, забіжу!
Уже внизу, в спальні, хлопці, вкладаючись, гомоніли між собою:
— Оце хлоп'яга!..
Останнім часом Косецький особливо близько зійшовся з старшими. Вони разом курили, мололи всяку всячину про зава та його помічницю. Тепер хлопці остаточно прийняли Косецького в свою компанію і навіть не вважали його за вихователя.
Ніч настала швидко. Незабаром стало зовсім темно, а хлопці все ще лежали й тихо розмовляли. Косецький, поклавши малюків, скоро прийшов, сів на ліжко, закурив і почав ділитися з хлопцями планами своєї майбутньої роботи.
— Ви, хлопці, зі мною не пропадете. Ми працюватимем дружно. Ось незабаром я зв'яжуся з обсерваторією, там астрономію вивчатимемо.
— Облиште! — ліниво відмахнувся Японець.
— Що — облиште? — здивувався Косецький.
— Та обсерваторію облиште.
— Чому?
— Та все одно ви нічого не зробите, так тільки, тінь наводите. Ви нам уже багато чого обіцяли.
— Ну й що ж? Що обіцяв, те й зроблю! Я не такий, щоб брехати. Сказав — підемо, і підемо. Це ж цікаво. Зоряне небо вивчати, в телескопи подивимось…
— Їсти щось хочеться, — раптом, зітхаючи, промовив Янкель, який доти весь час мовчав, і, чомусь понюхавши повітря, спитав Косецького:
— А ви хочете, Панасе Володимировичу?
— Чого?
— Та їсти!
— Їсти… Їсти… — Косецький зам'явся. — Признатися, хлоп'ята, їсти здорово хочеться. А що? Чого це ти спитав? — звернувся він до Янкеля, але той усміхнувся і невпевнено мовив невідомо до кого:
— І це життя! Хочеш почастувати дорогого вихователя ситним обідом — і не можна.
— Чому? — пожвавішав Косецький.
— Власне, почастувати, мабуть, можна… але… — несміливо пробурмотів Японець.
— Але потрібна деяка спритність рук і так далі, — закінчив Янкель, дивлячись у стелю.
— Ах, он воно що! — Косецький зрозумів. — А де ж це?
— Що?
— Обід.
— Обід на кухні!
I нараз усі пожвавішали. Обступили щільною стіною Косецького і навперебій розкрили йому свої плани.
— Зрозумійте, лишаються обіди… Марта їх держить у духовій… Сьогодні багато лишилося. Спальня сита буде, і ви трохи під'їсте. Все одно до завтра прокисне… А ми раз-два, тільки ви біля дверей постійте, постережіть…
Косецький слухав, боязливо всміхаючись, потім зареготав і ляснув по плечу Громоносцева.
— Ах, чорти! Ну, валяйте, згода!
— Оце те, що треба! Я казав, — захлипався від захоплення Янкель, — я ж казав: ви не вихователь, Панасе Володимировичу, а пройда вищого класу.
Наліт проводили організовано. Циган, Японець і Янкель навшпиньках пробралися на кухню, а Косецький пройшов по всіх кімнатах дачі, повернувся і, тихенько свиснувши, дав знати, що все спокійно.
Негайно всі троє вже мчали в спальню, хто з сковородою, а хто з казаном.
Їли разом з одного казанка й тихо посміювалися.
— Хе-хе! З добрим ранком, Марто Петрівно! За ваше здоров'я!
— Добрий суп! Добряче підсадили куфарочку нашу, — віддихуючись, мовив Косецький, а Горобчик, діловито оглянувши посудину, сказав:
— Порцій дванадцять тернули.
Нести казани назад не хотілось, і Косецький, що ліниво розвалився після ситного обіду, порадив:
— Викиньте у вікно, під укіс.
Так і зробили.
Ситість викликає бажання поговорити, і ось Янкель, перевернувшись на ліжку, ніжно проспівав:
— Хто б міг подумати, що ви така мила людина, Панасе Володимировичу, а я, мерзотник, пам'ятаю, хотів вам чорнила в кишеню налити.
— Ну от.