Здається, ніхто Не чув. Мисливці сиділи й напихали животи легкою їжею, намагаючись запевнити себе, що банани та інші плоди, оливково-сірі, драглисті, сповна відновлять їхні сили. Взявши за взірець свою колишню чистоту, Ральф оглядав усіх. Вони були брудні, та грязюка не впадала в око, як на тих хлопчаках, що тільки-но вивалялися в болоті чи ганяли в сильний дощ по вулиці. Бажання зразу запхати котрогось із них під душ не виникало, і все ж – волосся надто довге, скуйовджене, то тут, то там у ньому заплутався якийсь листочок або патичок; обличчя – сяк-так вимиті соком плодів та потом, але в менш приступних місцях позначені брудотою, наче тінями; одяг приношений, як у нього, задубілий від поту, вбраний не задля пристойності чи зручності, а просто за звичкою; шкіра на тілі зашерхла від солоної води…
Серце йому стислося, коли він відкрив для себе, що все це має за норму і давно не надає йому значення. Він зітхнув і жбурнув гілку, з якої позривав плоди. Мисливці потихеньку відходили в ліс чи ховалися за скелі, справляючи потребу. Він відвернувся, задивився на море.
Тут, з другого боку острова, панорама була цілком інакша. Чари туманного мрева не витримували холодних вод океану, й обрій синьою смугою міцно врізався в небо. Ральф плентався вниз до скель. Там, майже на одному рівні з морем, можна було стежити, як з глибини без упину виринають і накочуються морські хвилі. Завширшки з милю, вони не ламались і не пускали баранців на мілководді. Мандрували собі поза острів, немовби зовсім не зважали на нього, ніби поспішали в інших справах, та насправді нікуди вони не прямували – то поважно здіймався й опадав цілий океан. Ось хвилю засмокче під берег, повертаючись, вона впаде каскадами й фонтанами води, осяде між скелями, розчеше морські трави, наче сяйливе волосся, тоді на мить затихне, збереться на силі, піднесеться з ревом, непереборно здійнявшись над брилами й скелями, випнеться на невеликий уступ, нарешті запустить руку прибою в глиб невеликого жолоба, щоб зовсім близько, за якийсь ярд від Ральфа, пальцями бризок торкнутися землі.
Ральф поглядом стежив за тим, як хвиля за хвилею вода піднімалася й опадала, доки не очманів від морської далечі. Поступово безмежжя цих вод заполонило його уяву. Тут відбувався поділ, лежала перепона. По той бік острова, огорнутого полудневим міражем, за надійним щитом тихої лаґуяв можна мріяти про порятунок; тут, перед лицем тупої безглуздості океану за милі й милі від світу, ти знищений, безсилий, приречений…
Саймон заговорив йому прямо в вухо. Ральф помітив, що до болю обіруч учепився в камінь, зігнувся всім тілом, аж м'язи напнулися на шиї і в напруженні розкрився рот.
– Ти ще повернешся додому.
При цих словах Саймон кивнув. Він схопився руками за скелю, що нависала трохи вище, вкляк на одне коліно, а другу ногу спустив униз і майже діставав нею до Ральфа.
– Розумієш, він такий великий…
Саймон кивнув:
– Усе одно. Ти повернешся назад, от побачиш. Так мені принаймні здається.
Тіло Ральфові поволі відпружилось. Він глянув на море і гірко всміхнувся до Саймона.
– Ти що, маєш у кишені корабель?
Саймон вишкірився і похитав головою.
– Звідки ж ти знаєш?
Саймон усе мовчав, а Ральф кинув різко:
– Тобі клепки бракує.
Саймон відчайдушно захитав головою, цупка чорна грива заметалася врізнобіч по обличчю.
– Ні. Не бракує. Просто мені здається, ти повернешся назад, неодмінно.
Якусь мить більш нічого не говорилось. І раптом вони всміхнулися один одному.
З кущів пролунав Роджерів голос:
– Бігом, подивіться!
Коло стежки, де ходили свині, земля була зрита, парували купки посліду. Джек майже любовно схилився над ними.
– Ральфе, хоч ми полюємо на інше, нам однаково потрібне м'ясо.
– Ну, якщо по дорозі, можна й пополювати.
Знову рушили далі, згадка про звіра налякала мисливців, зі страху вони трохи збилися докупи, а Джек кинувся вперед на пошуки. Йшли повільніше, НІЖ хотілося Ральфові; та по-своєму він навіть радів, що можна потинятись, бавлячися списом. Незабаром Джек наскочив на щось у його ділі непередбачене, хід зупинився. Ральф прихилився до дерева і враз задрімав, замарив. За полювання відповідає Джек, і ще залишиться час зійти на гору…
Колись, переїхавши з батьком із Чатама до Девонпорта, вони оселилися в будиночку, що стояв коло порослих вересом боліт, з усіх будинків, де вони жили, цей запам'ятався Ральфові найкраще, бо звідси його вирядили до школи. Мама ще була з ними, і тато щодня повертався додому. Дикі поні підходили до кам'яної огорожі в кінці саду, йшов сніг. Зразу за будинком стояла дровітня, там можна було лежати й дивитись, як кружляють сніжинки. Ти бачив вогкі цятки там, де зникали сніжинки, а потім бачив першу сніжинку, що лежала й не танула, бачив, як біліла вся земля. Змерзнувши, ти міг піти додому і виглядати з вікна, дивлячись повз блискучий мідяний чайник і тарілку з маленькими синіми чоловічками…
Перед сном давали чашку кукурудзяних пластівців з цукром та вершками. І книжки – вони стояли на полиці над ліжком, схилившись набік, дві чи три лежали плазом на інших – йому було ліньки поставити їх на місце. Книжки зачитані, в подертих обкладинках. Одна тільки блискуча, новенька – про Топсі й Мопсі, він ніколи її не читав, бо вона про двох дівчаток; одна про чарівника, цю читалося зі стримуваним жахом, пропускаючи двадцять сьому сторінку з малюнком страхітливого павука; там стояла й книжка про людей, які викопали з землі різні речі в Єгипті, а ще – "Хлопчикам про поїзди", "Хлопчикам про кораблі". Так виразно книжки з'явилися переч очима, здавалося, – простягнеш руку, доторкнешся, відчуєш вагу, побачиш, як легко виймається й вислизає на підлогу книжка "Хлопчикам про мамутів".
…Все було добре, всі були такі приязні й доброзичливі.
Десь попереду затріщали кущі. Хлопці нестямно кинулися врозтіч від стежки, з криками продиралися під ліанами. Ральф помітив, як Джека хтось відштовхнув ліктем, він упав. Якась тварина летіла на нього по стежці, полискуючи іклами й загрозливо рохкаючи. Ральф відчув, що зуміє холодно оцінити відстань до неї, й прицілився. Коли їх із вепром розділяло яких п'ять ярдів, він шпурнув оту дурну дрючину, з якою ходив, побачив, як вона поцілила у велике рило і на якусь хвилину зависла на ньому. Рохкання змінилося пронизливим виданням, і кабан звернув у гущавину. З криками хлопці знову висипали на стежку, прибіг Джек і заходився обстежувати кущі.
– Сюди…
– Але ж він нас заб'є!
– Сюди, кажу…
Вепр уже мчав геть. Вони знайшли іншу стежку, рівнобіжну до першої. Джек побіг уперед. Ральфа опанували страх, і передчуття, і гордощі.
– Поцілив! Спис аж застряг…
Нараз вони опинилися на відкритій ділянці коло моря. Джек кинувся до однієї з голих скель і неспокійно оглядав берег.
– Утік.
– Я поцілив, – повторив Ральф знову, – спис аж застряг.
Він відчув, що бракує свідків.
– Хіба ти не бачив?
Моріс кивнув:
– Я бачив. Просто в рило… Ба-а-ах!
Ральф провадив збуджено:
– Здорово я його. Спис застряг. Я його поранив!
Здобувши нове визнання, він грівся в ньому, як на сонці, йому здавалося, що полювання не таке вже й погане діло.
– Добряче я йому дав. Мабуть, то був звір!
Джек вернувся назад.
– То не звір, то кабан.
– Я поцілив його.
– Чого ж ти на нього не кинувся? Я ось хотів…
Ральф майже вереснув:
– На кабана?!
Джек зненацька спаленів.
– Так, ти репетував: він нас заб'є. Навіщо ж тоді списа кидав? Чому не почекав?
Він простяг руку.
– Поглянь.
Він показав ліву руку, щоб усі могли бачити. На зовнішньому боці була рана, невелика, але кривава.
– Це він мене іклами. Я не встиг вчасно метнути списа.
Джек знову заволодів загальною увагою.
– Тебе поранено, – сказав Саймон, – висмокчи кров. Як Беренгарія.
Джек почав смоктати рану.
– Я поцілив його, – обурився Ральф. – Я поцілив його своїм списом, я поранив його.
Він намагався привернути увагу до себе.
– Він біг по стежці. Я кинув, отак…
Роберт загарчав на нього. Ральф підхопив гру, всі засміялися. І ось уже всі штурхають Роберта, а той вдає, ніби ухиляється.
Джек загорлав:
– Оточити його!
Коло зімкнулося. Роберт кувікав з удаваним жахом, потім від справжнього болю.
– Ой! Годі! Боляче!
Він якось невдало повернувся, і. хтось потяг його по спині тупим кінцем списа.
– Тримай його!
Вони схопили його за ноги та руки. В якомусь несподіваному шаленому захваті Ральф видер у Еріка спис і вдарив ним Роберта.
– Забити його! Забити!
Роберт уже верещав і виборсувався щомога, як навіжений.
Джек тримав його за волосся, вимахував ножем. Роджер, що стояв ззаду, пропихався наперед. Залунав ритуальний спів, ніби на завершення танцю чи полювання:
– Бий свиню! Горло – ріж! Бий свиню! Рубай – свиню!
Ральф і собі проштовхувався чимближче, щоб дотягтися до брунатної, вразливої плоті. Бажання вдарити було нездоланне.
Джек опустив руку; розітнувся переможний крик, ті, хто стояв колом, наслідували передсмертне кувікання свині. Потім затихли, попадали на землю, відсапуючись і слухаючи, як перелякано схлипує Роберт. Брудною рукою він витер обличчя і спробував повернути втрачену гідність.
– Ох, мій зад!
З жалем потер крижі. Джек перекотився на живіт.
– Оце була гра.
– Авжеж, гра, – буркнув Ральф, відчуваючи сором. – Колись я й сам добре дістав на регбі.
– Якби нам барабан, – ввернув Моріс. – Тоді все було б за правилами.
Ральф поглянув на нього.
– Як це за правилами?
– Не знаю. Треба, щоб горів вогонь, і барабан, і все робити під барабан.
– Треба свиню, – докинув Роджер, – як на справжньому полюванні.
– Або щоб хтось грав свиню, – сказав Джек. – Треба, щоб хтось вирядився у свиню і грав її роль… Розумієте, хай удає, що кидається на мене, і всяке таке…
– Треба справжню свиню, – тріпнув головою Роберт, він і досі ще потирав крижі, – її ж треба вбити.
– Можна взяти якогось малюка, – сказав Джек, і всі зареготали.
Ральф сів.
– Ну гаразд. Якщо так піде далі, ми не знайдемо того, що шукаємо.
Один по одному вставали, обтрушували своє лахміття. Ральф глянув на Джека.
– Тепер на гору.
– А може, вернімося до Рохи, – запропонував Моріс, – поки не стемніло?
Близнюки дружно кивнули.
– Так, правильно. Давайте підемо туди зранку.
Ральф повернув голову і побачив море.
– Треба знову розпалити вогонь.
– Ти ж не маєш Рошиних окулярів, – знизав плечима Джек, – нічого не вийде.
– Тоді перевіримо, чи на горі хтось є.
Моріс вагався, він не хотів здатися боягузом.
– А що, як там звір?
Джек замахнувся списом.
– Ми його вб'ємо.
Спека ніби трохи спала.