Його біляві обвислі вуса гармоніювали з такими ж білявими бровами, що вигином ішли над приємно здивованими очима. Містер Фоґарті був скромний бакалійник. Свого часу він шинкарював у місті, але прогорів, бо слабке фінансове становище дозволяло йому мати справи тільки з поганенькими гуральнями та броварнями. Тоді він відкрив невеличку крамницю на Ґлезневін-роад, де, лестив він собі, гарні манери забезпечать йому прихильність місцевих домогосподарок. Він поводився досить-таки люб'язно, жартував із дітлахами й мав гарну вимову. Чого-чого, а культури йому не бракувало.
Містер Фоґарті приніс із собою гостинця – пляшечку особливого віскі. Він ввічливо поцікавився здоров'ям містера Кернана, поставив свій дарунок на стіл і приєднався до компанії. Містер Кернан оцінив дарунок, тим більше, що мав перед містером Фоґарті залеглий боржок за бакалію. Він сказав:
– Я знав, що ти прийдеш, старий. Джеку, відкриєш пляшку, га?
Містер Павер знову став за господаря. Склянки вимили й налили п'ять маленьких порцій віскі. Такий розвиток подій пожвавив бесіду. Містер Фоґарті, сидячи на краєчку крісла, слухав із неабияким зацікавленням.
– Папа Лев ХІІІ, – сказав містер Канінґем, – був один із світочів своєї доби. Знаєте, він палко мріяв про унію Латинської та Грецької церков. Це була мета його життя.
– Я не раз чув, що він був чи не найосвіченіша людина в Європі, – сказав містер Павер. – Звісно, опріч того, що був Папою.
– Атож, щоб не сказати більше, – підтвердив містер Канінґем. – Його девіз як Папи був "Lux на Lux," Світло на Світлі.
– Ні, ні, – сказав містер Фоґарті. – Ви помиляєтеся. Його девіз був "Lux у Tenebris," Світло в Темряві.
– Ага, – сказав містер Мак-Кой , – Tenebrae.
– Послухайте, – впевнено сказав містер Канінґем, – у нього був девіз "Lux на Lux". А в Пія ІХ, його попередника, – "Crux на Crux," Хрест на Хресті. Це щоб відрізняти між собою їхні понтифікати.
Аргумент прийняли. Містер Канінґем повів далі.
– Папа Лев, ви мабуть чули, був видатний учений і поет.
– У нього було вольове обличчя, – сказав містер Кернан.
– Так, – сказав містер Каннґем, – він писав вірші латиною.
– Це правда? – запитав містер Фоґарті.
Містер Мак-Кой із видимим задоволенням відпив свого віскі й багатозначно хитнув головою, кажучи:
– Без жартів, кажу вам.
– Нас цього не вчили, – сказав містер Павер, вслід за містером Мак-Коєм прикладаючись до свого віскі. – Егеж, у школі для бідноти, куди я ходив за пенні в тиждень, такого не вчать.
– Багато порядних людей ходило до школи за пенні в тиждень з куском торфу за пазухою, – повчально сказав містер Кернан. – Стара система, що не кажіть, була найкраща: проста й чесна освіта. Без ніяких там новомодних штучок...
– Що було, то було, – сказав містер Павер.
– Нічого зайвого, – сказав містер Фоґарті.
Зробивши це зауваження, він церемонно випив склянку.
– Пригадую, – сказав містер Канінґем, – я читав, що одного з своїх віршів – латиною, звісно – Папа Лев написав про винайдення фотографії.
– Про фотографію! – вигукнув містер Кернан.
– Так, – сказав містер Канінґем.
Він також випив своє віскі.
– Знаєте, – сказав містер Мак-Кой , – а хіба, коли подумати, фотографія не чудова річ?
– О, звісно, – сказав містер Павер, – великі уми вміють бачити велике.
– Як мовить поет: "Великії уми близькі до божевілля," – сказав містер Фоґарті.
Містер Кернан виглядав стурбованим. Він марно пробував пригадати, що говорить протестантське богослов'я з приводу деяких контроверсійних питань, і, нарешті, звернувся до містера Каніґема:
– Скажи-но мені, Мартіне, – сказав він. – Хіба декотрі папи – звісно, не цей, що тепер, і не його попередник, але декотрі з давніх пап, не були... як би це сказати... не зовсім порядні.
Запала тиша. Містер Канінґем сказав:
– Ну, звичайно, траплялися й паршиві вівці... Проте ось що найдивовижніше. Жоден з них, навіть найбільший пияк, навіть найбільший... найзапекліший мерзотник – жоден з них, проповідуючи ex cathedra, ніколи не сказав ні слова єресі. Хіба не дивовижно?
– Ще б пак, – сказав містер Кернан.
– Так, бо коли Папа промовляє ex cathedrа, – пояснив містер Фоґарті, — він є непомильний.
– Так, – сказав містер Канінґем.
– О, я знаю про непомильність Папи. Пам'ятаю, я був ще молодий, коли... Це ж було тоді, як...
Містер Фоґарті не дав йому договорити. Він узяв пляшку й заходився доливати кожному по краплі. Містер Мак-Кой , побачивши, що всім не вистачить, заявив, начебто не допив іще першої порції. Інші стали протестувати, але кінець-кінцем погодилися. Легенька музика віскі, що лилося в склянки, створила приємну інтерлюдію.
– Про що це ти говорив, Томе? – запитав містер Мак-Кой .
– З цією папською непомильністю, – сказав містер Канінґем, – вийшла вистава, якої світ не бачив.
– Ти про що, Мартіне? – запитав містер Павер.
Містер Канінґем, піднісши руку, розчепірив два грубих пальці.
– Уся свята колегія: всі кардинали, архієпископи та єпископи були "за," і тільки двоє були "проти," двоє з-поміж усіх. Цілий конклав, крім них, був одностайний. А цим двом хоч би що! Дзуськи!
– Ха! – сказав містер Мак-Кой.
– Це був німецький кардинал на ймення Доллінґ... чи Довлінґ... чи...
– Ну, людина, що її звати Довлінґ, аж ніяк не може бути німцем, це ясно як божий день, – сказав містер Павер, сміючись.
– Менше з тим, один із них був цей видатний німецький кардинал, хоч як там його звали; а інший був Джон Мак-Гейл.
– Що? – закричав містер Кернан. – Це був Йоан Туамський?
– Ти певен цього? – недовірливо запитав містер Фоґарті. – Я думав, то був якийсь італієць чи американець.
– Це був не хто інший, як Йоан Туамський, – повторив містер Канінґем.
Він випив, а решта джентльменів взяли з нього приклад.
– Там зібрались геть усі кардинали, єпископи й архієпископи з усіх кінців землі, а ці двоє затялися й усе. Вони не поступалися ні на крок, аж доки сам Папа не встав і ex cathedra не проголосив непогрішність догмою Церкви. І тої самої миті Джон Мак-Гейл, що був так запекло виступав проти, підвівся й рикнув, наче лев: "Credo!"
– Вірую! – сказав містер Фоґарті.
– Credo! – сказав містер Канінґем. – Це показало його велику віру. Він скорився, тільки-но заговорив Папа.
– А що ж Довлінґ? – запитав містер Мак-Кой .
– Німецький кардинал не скорився. Він покинув Церкву.
Слова містера Канінґема створили в уяві слухачів величний образ Церкви. Його глибокий, хрипкий голос пройняв їх словами віри й покори. Коли місіс Кернан, витираючи руки, зайшла до кімнати, там панувала врочиста атмосфера. Не порушуючи тиші, вона сперлася на бильце ліжка.
– Якось я бачив Джона Мак-Гейла, — сказав містер Кернан, — і до смерти цього не забуду.
Він повернувся до жінки, шукаючи підтримки.
– Я ж розповідав тобі, хіба ні?
Місіс Кернан ствердно кивнула.
– Це було на відкритті пам'ятника серові Джону Ґрею. Слово мав Едмунд Дваєр Ґрей – молов усяку дурню – а цей похмурий старигань стояв осторонь і дивився на того з-під своїх густих брів.
Містер Кернан насупив брови і, похиливши голову, наче розлючений бик, зиркнув на дружину.
– Боже! – вигукнув він, прибравши нормального виразу обличчя. – Я ніколи не бачив, щоб у людини були такі очі. Він неначе казав: Я знаю тебе як облупленого, синку. В нього були очі, ніби в яструба.
– Жоден з Ґреїв не був вартий і доброго слова.
Знову запала тиша. Містер Павер повернувся до місіс Кернан і сказав із несподіваною веселістю:
– Бачите, місіс Кернан, ми зробимо вашого чоловіка добрим, чесним і богобійним римським католиком.
Він обвів рукою всю компанію.
– Ми всі разом будемо говіти й каятись у своїх гріхах – Бог свідок, так воно й буде.
– Я не проти, – сказала місіс Кернан, посміхаючись трохи нервово.
Місіс Кернан вирішила, що розумніше буде приховати своє задоволення. Тож вона сказала:
– Далебі шкода того бідолаху-священика, що мусітиме тебе сповідати.
Містер Кернан спохмурнів на обличчі.
– Якщо йому щось не сподобається, – сказав він різко, – то нехай... іде собі куди-подалі. Я просто розповім йому свою сумну повість. Хіба я такий вже негідник...
Містер Канінґем швидко втрутився.
– Ми всі відкидаємо диявола, – сказав він, – разом з його ділами та пишнотою.
– Геть, Сатано! – сказав містер Фоґарті, сміючись і озираючись на інших.
Містер Павер не сказав ні слова. Він почувався незаслужено забутим. Раптом на його лиці промайнуло вдоволення.
– Все, що нам треба буде зробити, – сказав містер Канінґем, – це постояти з запаленою свічкою в руках і поновити свою хресну присягу.
– Обов'язково, Томе, не забудь свічки, – сказав містер Мак-Кой.
– Що? – сказав містер Кернан. – Я повинен мати свічку?
– Звичайно, – сказав містер Канінґем.
– Ні, хай йому грець, – палко сказав містер Кернан, — це вже занадто. Я на все згоден. На все це говіння, сповідання і... таке інше. Але... ніяких свічок! Ні, чорт забирай! Що завгодно, крім свічок!
Він трусонув головою з кумедною серйозністю.
– Ви тільки послухайте! – сказала його жінка.
– Ненавиджу свічки, – сказав містер Кернан, розуміючи, що справив ефект на авдиторію, і далі трясучи головою туди-сюди. – Ненавиджу весь цей балаган!
Усі від душі розсміялися.
– Гарний з тебе католик! – сказала його жінка.
– Ніяких свічок! – вперто повторив містер Кернан. – Ні, ні й ні!
............................................................................................................................................................
Єзуїтська церква на Ґардінер-стріт була мало не вщерть заповнена; а з бічних дверей далі заходили й заходили джентльмени. Світський братчик скеровував їх, і вони навшпиньки просувалися між лавами, аж доки не знаходили собі місця. Всі були врочисті й ошатно вбрані. Світло з-попід церковного склепіння спадало на море чорних костюмів та білих комірців, де-не-де поцятковане твідовими піджаками, на темні строкаті колони з зеленого мармуру й траурні покривала. Джентльмени повсідалися на лавах, акуратно підтягнувши колоші штанів і обережно примостивши на колінах капелюхи. Вони сиділи, випроставшись, як школярі, і слухняно дивилися на вогник червоного світла, що горів удалині, над високим вівтарем.
На одній із лав біля кафедри сиділи містер Канінґем та містер Кернан. На лаві позад них самотньо сидів містер Мак-Кой; ще далі – містер Павер та містер Фоґарті.