Після чоловікової смерті, коли, наприклад, зіпсувалася газонокосарка, Мері сама спромоглася замінити в ній запальну свічку й запустити двигун, чого капітан ніколи б не зробив.
Незрівнянно більше знала вона й про острови. Саме Мері правильно визначила той острів, на якому їй судилося залишитись до кінця своїх днів. Капітан, хапаючись за рештки почуття власної гідності й авторитету після того, як великий мозок учинив йому таку халепу, заявив був, що цей острів зветься Рабіда;
однак то був, безперечно, не Рабіда, і капітан його, в усякому разі, ніколи не бачив.
А що дало змогу Мері розпізнати Санта-Росалію, то це види зябликів, які там переважали. Ці невеличкі, непоказні птахи брудного жовто-бурого кольору, такі нецікаві для більшості туристів і для її учнів, захоплювали молодого Чарлза Дарвіна не менше, ніж гігантські черепахи, чи олуші, чи морські ігуани, чи будь-які інші тамтешні істоти. Справа в тому, що зяблики, хоч і були дуже схожі на вигляд, насправді належали до тринадцяти видів, і кожен вид годувався й добував собі корм по-своєму.
Жоден із цих видів не мав близьких родичів ні на південноамериканському континенті, ані десь-інде, їхні предки добулися сюди теж, мабуть, Ноєвим ковчегом або якимсь природним плотом, бо вирушати в тисячокілометровий переліт над відкритим океаном було для зябликів явно не характерним.
На островах не водилося дятлів, та були зяблики, які їли те, що призначалося дятлам. Довбати дерево такий зяблик, правда, не міг, тож він брав у свій невеличкий тупенький дзьобик трісочку чи колючку від кактуса й виколупував нею всіляких комах з їхніх схованок.
Іншим видом зябликів були кровососи; вони жили тим, що дзьобали неуважного олуша в його довгу шию доти, доки виступить кров. Тоді вони напивалися цього делікатесу досхочу. Люди називали тих птахів Geospiza difficilis.
Основним місцем гніздування тих дивних зябликів, їхнім едемом був острів Санта-Росалія. Мері, мабуть, ніколи й не почула б про цей острів — адже він лежав так далеко від решти архіпелагу і його так рідко відвідували люди,— якби він не кишів отими Geospiza difficilis. До того ж вона, звичайно, не розводилася б стільки про це на своїх уроках, якби кровососи не були єдиними зябликами, якими можна хоч трохи зацікавити учнів.
Ця прекрасна вчителька казала учням, що для графа Дракули то були б ідеальні домашні пташки. Вона знала, що для більшості її учнів цей цілком вигаданий граф — особа набагато значніша, ніж, скажімо, Джордж Вашінгтон, який лише заснував їхню державу.
Про Дракулу вони й знали більше, тож Мері могла продовжити свій жарт, додавши, що йому ця пташка як домашня могла б і не сподобатись: адже граф, якого вона називала "упирем трансільванським", цілий день спав, тоді як Geospiza difficilis спав цілу ніч. "Отож,— зітхала вона з удаваним сумом,— найліпшою домашньою пташкою для графа Дракули лишається, певно, представник родини Desmodontidae, тобто, як не по-науковому, кажан-вампір".
А потім, на завершення жарту, Мері казала: "Якщо ви опинитесь на Санта-Росалії і вб'єте одного з цих Geospiza difficilis, то що зробите, аби бути певним, що він уже не оживе?" І сама ж відповідала: "Його слід поховати на роздоріжжі і, звичайно, з невеличким кілком, устромленим просто в серце".
Що викликало в молодого Чарлза Дарвіна найглибші роздуми, коли він міркував про всі види галапагоських зябликів, то це те, що вони поводяться якнайліпше, імітуючи куди спеціалізованіших птахів з усіх континентів. Якби це мало якийсь сенс, то він ладен був повірити, що все розмаїття істот, яке спостерігав він, Дарвін, подорожуючи довкола світу, створив справді всемогутній Господь. Але його великому мозкові було невтямки, чому Творець саме на Галапагоських островах наділив усіма маломожливими видами діяльності малих сухопутних птахів здебільш погано пристосованих до цього зябликів. Що завадило Творцеві, коли він, приміром, вирішив, що на островах має бути якийсь дятлоподібний птах, створити там справжнього дятла? А коли подумав, що добре було б мати й кровососа, то чому, заради всіх святих, не створив кажана-вампіра, а створив, знову ж таки, зяблика? Зяблика-вампіра?
І Мері ставила перед своїми учнями це нелегке запитання, додаючи:
"Висловлюйтесь, будь ласка".
Коли вона вперше ступила на чорну гостру скелю, до якої прибило "Баійю де Дарвін", то спіткнулася, впала й здерла шкіру на кісточках пальців правої руки. Болю Мері не відчула. Вона пильно оглянула ранки; на них повиступали краплини крові.
Та раптом на її палець безстрашно сів зяблик. Мері не здивувалася, бо чула багато історій про зябликів, які сідають на людські голови чи руки, п'ють із кухлів тощо. Тож вона сприйняла це як ласкаве запрошення на острови й, нерухомо тримаючи руку, ніжно запитала в пташки:
— А до якого ж із тринадцяти видів ти належиш?
Зяблик, наче зрозумівши її запитання, заходився показувати, хто він, спиваючи з ранок червоні краплини.
І Мері обвела поглядом острів, не здогадуючись, що їй судилося провести тут решту життя й тисячу разів підгодовувати зябликів-вампірів. Потім вона промовила капітанові, до якого вже втратила всяку повагу:
— То, кажете, це острів Рабіда?
— Так,— відповів він,— я цілком певен цього.
— Що ж, мені боляче казати це вам після всього, чого ви зазнали, але ви знову не маєте рації. Цей острів — не що інше, як Санта-Росалія.
— Чому ви така певна? І Мері відповіла:
— Мені про це щойно розповіла оця маленька пташка.
26
Щасливий з братів фон Кляйстів, той самий, що є загальним предком нинішнього людства, був худорлявий, високий на зріст, а ніс мав наче в орла. На голові він носив чималу копицю кучерявого волосся, яке колись було золотаве, а тепер біле. Його призначили капітаном "Баійї де Дарвін", знаючи, що всі серйозні справи робитиме перший помічник,— призначили з тих самих міркувань, з яких 'Зігфріда поставили керувати готелем: дядьки в Кіто бажали, щоб за вельможними гістьми й дорогим майном наглядав найближчий родич.
Капітан і його брат мали чудові будиночки в прохолодних, оповитих туманом селищах понад Кіто, які побачити їм уже не судилося. Вони також успадкували чимале багатство від убитої матері та обох пар дідусів і бабусь. І майже все воно було не в нічого не вартих сукре, а лежало в банку "Чейз-Манхеттен" у Нью-Йорку, завдяки чому рахувалось у доларах США та в японських ієнах.
Пританцьовуючи в душовій кабіні, капітан і гадки не мав про ті чи інші ускладнення, яких, здавалося, можна було чекати, судячи зі становища в Гуаякілі. Хоч би там що трапилось, а Ернандо Крус знатиме, як діяти.
Великий мозок подав капітанові непогану, на його думку, ідею, і він викаже її Крусові після того, як витреться рушником. Якщо тут пахне дезертирством команди, міркував фон Кляйст, то Крус може їм нагадати, що з технічного боку "Баійя де Дарвін" — військове судно, а отже, дезертирів суворо покарають згідно із законами військового флоту.
Це була нісенітниця, але він мав рацію: формально "Баійя де Дарвін" належала військово-морському флоту Еквадору. Коли влітку судно прибуло з Мальме, капітан сам, тоді в ролі адмірала, щиро вітав це поповнення бойових сил. Палуби ще мали бути оздоблені килимами, а на блискучому сталевому корпусі там і там виднілися законопачені отвори, які на випадок війни могли правити за кулеметні гнізда, чи пускові ракетні установки, чи апарати для глибинних торпед, чи бозна-що іще.
В такому разі судно перетвориться на броньований транспортний корабель для перевезення військ, що матиме на борту, як розповідав капітан у "Вечірньому шоу", "...по десять пляшок "Дона Перінь'йона" та по одному біде на кожних сто рядових".
Поки капітан приймав душ, у нього з'явилися ще деякі ідеї, але всі вони головним своїм виконавцем передбачали Ернандо Круса. Наприклад: якщо круїз відмінять,— а це, здається, вже неминуче,— тоді Крус з кількома членами команди нехай поставить судно на якір десь на болоті, якомога далі від мародерів. Крусові й на думку не спаде, що в таке плавання повинен вийти капітан.
Якщо все піде шкереберть і безпечного місця для судна поблизу Гуаякіля ніде не знайдеться, тоді нехай Крус веде його на військово-морську базу галапагоського острова Бальтра. Капітанові знов-таки там нічого робити.
А якщо станеться неможливе й гості з Нью-Йорка завтра вранці все-таки прилетять, тоді капітанові неодмінно слід бути на борту й заспокоювати пасажирів. Однак, поки їх немає, нехай Крус відведе "Баійю де Дарвін" якнайдалі від берега, туди, приміром, де стоїть колумбійське вантажне судно "Сан-Матео", І нехай подасть судно на посадку аж тоді, коли славетні гості будуть уже на причалі. Й одразу якнайшвидше відпливе на безпечну відстань у відкритий океан, а вже потім, залежно від новин, можливо, справді вирушить у круїз на острови.
Але ймовірніше інше. Крус відведе судно в якийсь порт, безпечніший за Гуаякіль, тільки, звичайно ж, не до Перу, Чілі чи Колумбії — одне слово, не на західне узбережжя Південної Америки. Бо населення в усіх тих країнах в такому самому відчаї, як і в Еквадорі.
Можливий варіант — Панама.
Якщо треба, Ернандо Крус відвезе шановну публіку аж до Сан-Дієго в Каліфорнії. Для такої довгої подорожі харчів, палива та питної води на судні, безперечно, задосить. А в плаванні пасажири зможуть зв'язатись по радіотелефону зі своїми друзями та родичами і сповістити їх, що, попри всі погані новини з решти світу, вони, як завжди, розкошують.
Одним із надзвичайних варіантів, які капітан під душем не розглядав, був той, що йому доведеться прийняти командування судном на себе, тільки з допомогою Мері Хепберн, і що він посадить його на мілину біля острова Санта-Росалія, який і стане колискою всього майбутнього людства.
Ось одне з добре відомих "Мандараксові" висловлювань:
Мала недбалість може заподіяти велику шкоду... через брак цвяха було втрачено підкову; через брак підкови було втрачено коня; через брак коня було втрачено вершника.
Бендшимін Фринклін (1706-1790)
Атож, і так само легко мала недбалість може спричинитися й до добрих наслідків. Через відсутність Ернандо Круса на борту "Баійї де Дарвін" було врятовано людство. Бо Крус нізащо не посадив би судно на мілину біля Санта-Росалії.
А поки що він мчить геть від порту своїм лімузином моделі "Ельдорадо" з багажником, ущерть напханим усілякими делікатесами, які призначалися для "Круїзу віку до витоків природи".