Хоч би пояснили, чого вам від мене треба.
Проте її слова аж ніяк не подіяли на чорних істот. Вони так само тягли її вперед. Ще через кілька метрів Поліна відчула, що підлога пішла вниз, вона ледь не впала від різкого поштовху.
Попереду відчинилися двері.
За ними було напівтемне приміщення, куди істоти й заштовхнули Поліну.
Двері зі скреготом засунулись, відрізавши Поліну від коридора.
Вона була одна.
Єдиний тьмяний світильник під стелею ледь освітлював просторе приміщення. Сірі стіни, сіра підлога, сіра стеля. У кутках звалено ганчір'я, розбита чашка лежить посеред підлоги, лялька без руки, і чомусь під стіною купою музичні інструменти: пом'ята туба, що тьмяно виблискувала, флейта, скрипка з обірваними струнами і навіть віолончель.
Поліна ні до чого не торкалася. Вона поволі обійшла кімнату, аби переконатися, що вона тут сама, і з'ясувати, чи є звідси інший вихід. Так, нікого крім неї нема. Але й виходу іншого теж нема. Стіни гладенькі, суцільні, лише в одному місці над головою невеликий, затулений решіткою отвір вентиляційного ходу.
Несподівано, якраз під цим отвором, Поліна побачила видряпаний чимось гострим напис: "Ми з "Гучного сміху". Люди, знищіть це гніздо…" Неподалік був іще один напис, цього разу чорний, написаний вугіллям чи тушшю: "Сьогодні наша черга. Ми знаємо, що ніхто ще не виривався живим із пазурів крижаного дракона. Прощавайте…"
Поліна мимоволі обернулась, їй здалося, що хтось заглядає їй через плече. Але нікого нема, просто тиша, і без того зловісна, згустилася, наче холодний кисіль.
Поліні стало страшно. Бона кинулась до дверей, заходилася гамселити в них кулаками і кричати:
— Випустіть мене! Ви не маєте права! Негайно відпустіть мене!
* * *
Аліса і Юдзо не поспішали. Вони не хотіли наближатися до бандитів.
Але ті не оглядалися. Вони були заклопотані — тягли до стіни награбоване барахло.
Так, перебігаючи від корабля до корабля, Аліса з Юдзо дісталися майже аж до стіни, але тут вони мало не попалися. У той момент, коли бандити зникли в отворі, що відкрився у стіні, й діти вийшли на відкрите місце, аби піти слідом за ними, двері в стіні знову відчинились і звідти вискочило троє інших бандитів.
На щастя, неподалік височів круглий борт мертвого корабля й Аліса, смикнувши за руку Юдзо, впала на каміння і завмерла. Юдзо збагнув і наслідував її приклад.
Певно, бандити й не сподівалися побачити тут кого-небудь. Вони поспішали, бігли підтюпцем, як мурахи на стежці здобичі
— Ну що, будемо чекати? — спитав Юдзо.
Треба було вирішувати швидко.
— Ні, — відповіла Аліса. — Ми не знаємо, скільки доведеться чекати й коли вони вгомоняться. А наші там, усередині. І можливо, твій батько.
— Мій батько напевно там, — сказав Юдзо. — Ходімо?
Вони підбігли до того місця в стіні, де зникли бандити. Аліса на секунду ввімкнула шоломовий ліхтар і побачила в його світлі тонку чорну смужку в згладженій породі — контури великого люка. Поряд із ним — опуклість, до якої, як вона помітила, доторкувалися бандити, наблизившись до стіни.
Аліса піднесла долоню до опуклості й після секундної паузи люк зрушився всередину, а потім відійшов убік.
У перехідній камері, куди вони потрапили, було темно. Аліса ввімкнула ліхтар і знайшла двері, що вели всередину астероїда, Двері відчинялися, як тільки врівноважився тиск у перехіднику та астероїді. Аліса кинула погляд на браслет-реєстратор зовнішніх умов. На ньому спалахнула зелена іскра — повітря придатне для дихання, температура плюс сімнадцять градусів. Але шолома вона відкидати не стала, навіть не підняла забрала — мало які мікроби можуть таїтися в цьому повітрі.
— Іди на три кроки ззаду, — сказала Аліса своєму супутникові. — Якщо зі мною щось станеться, ти зможеш відстрибнути назад.
Через кілька кроків вони дійшли до повороту коридора.
Коридор був вузьким, стіни холодними й нерівними, наче його було витесано в скелі. За поворотом коридор розширювався, в стінах з'явилися ніші й відгалуження, та Алка не ризикувала поки заглядати туди, бо думала, яю основний коридор скоріше приведе їх до центру астероїда.
Освітлений коридор був ледве-ледве. Від світильника до наступного світильника було метрів по тридцять, а горіли вони слабо. А оскільки в нішах і відгалуженнях узагалі світла не було, то весь час здавалося, що там зачаїлися якісь істоти й насторожено стежать за Алісою та Юдзо.
І хоч Аліса була готова до будь-яких несподіванок, те, що сталося, перелякало її на смерть.
Велика важка рука висунулася з чорної ніші й опустилась їй на плече.
Аліса охнула й присіла; Вона навіть не змогла втекти — ноги підкосилися від страху.
Юдзо налетів на неї.
— Що? — спитав він здавленим голосом.
— Тихше, — відповів хтось. Той, чужий голос, долинув звідкілясь ізверху, ніби зі стелі. — Ні звуку.
І тоді з ніші вийшов Посейдон.
Коли Аліса зрозуміла, що це друг, ноги відмовилися її тримати і вона змушена була притулитися до робота. Метал його ніг був гладеньким і теплим.
— Посейдончику, — прошепотіла Аліса. — Не можна так лякати.
— Пробач, — відповів робот, — але я не мав змоги кричати тобі здалеку, щоб ти не боялась. Я ледве впорався з першою партією моїх друзів і двоюрідних братів. Наступна партія може виявитися рішучішою.
— Що це означає? — спитав Юдзо, якого Посейдон не злякав.
— Є очі, дивися, — сказав Посейдон і ввімкнув на повну потужність свій шоломовий ліхтар.
За поворотом, у глибокій ніші лежали купою, саме купою, іншого слова не добереш, кілька бандитів. Чорні тіла переплуталися ногами й руками, деякі були взагалі без голів.
— Ой! — вигукнула Аліса. — Ти вчинив страшний злочин! Робот не може вбивати людину. Що з тобою, Посейдоне?
— А якщо вони вороги і вбивці? Я повинен терпіти?
— Ворогів і вбивць повинен судити суд, — сказала Аліса.
— Де суд? Покажи мені його? Куди доправити злочинців? Як умовити їх, що їм треба бути цяцями і йти, куди їм скажуть?
— Я розумію, але все одно так не буває.
Юдзо присів навпочіпки й уважно розглядав убитих.
— Це ж не люди! — раптом озвався він.
— Розумник! — Посейдон голосно зареготав, задоволений тим, що піддурив Алісу. — Як тільки я зрозумів, що вони — роботи, не більше як сліпі машини, одразу ж узявся до діла по-справжньому. На відкритому місці вони, звичайно, сильніші від мене і могли б розібрати мене на частини. Але у вузькому коридорі я набагато сильніший. А чому?
— Тому що ви розумніші, роботе-сан, — відповів Юдзо.
— Я радий, що з тобою зустрівся, — сказав Посейдон. — Мені дуже приємно познайомитися з таким кмітливим хлопцем.
— А ви не бачили мого батька? — спитав Юдзо.
— Коли? Я тут такий же новачок, як і ви.
— А Поліна, де Поліна? — спитала Аліса.
— Поліну будемо шукати. І професора Комуру будемо шукати. І всіх знайдемо. Тільки спочатку я хотів би познайомитися з тими, хто нацьковує бездушних роботів на чесних космічних мандрівників. І поговорити з ними серйозно.
Робот відсунув убік відламану руку одного з бандитів, і з неї викотилася Алісина чашка. Аліса підхопила її.
— Дивна річ, — сказала вона. — І при посадці не розбилась, і тут уціліла.
— Ти ще нап'єшся з неї чаю, — пообіцяв Посейдон.
Серед тиші підземелля почувся віддалений тупіт.
— Шкода залишати поле бою, — мовив Посейдон. — Але гадаю, що найрозумніше відступити. Війна не в наших правилах.
Вони поквапилися вперед, де Посейдон набачив вузький хід убік. Там і зачаїлися, вимкнувши ліхтарі.
За хвилину повз них пробігли вервечкою кілька чорних роботів. Потім їхні кроки стихли. Чути було короткі звуки-клацання, якими обмінювались роботи. Скрип і гуркіт — либонь, вони розтягували купу своїх співбратів, намагаючись збагнути, що ж сталося.
— Зараз вони здогадаються, що в них на астероїді завівся ворог, — прошепотів Посейдон. — Через те нам краще не ждати тут. Чим будемо далі звідси, тим краще.
І вони побігли коридором, стараючись вибирати менш освітлені, вузькі ходи, щоб заплутати сліди погоні.
9
Поліну мучило безділля. Щось треба було робити. Невідомо, що сталося з Алісою та Юдзо, невідомо, де Посейдон, невідомо, нарешті, де ж вона знаходиться і чому її ув'язнили в цій камері. І, головне, невідомо, що ж сталося з тими людьми, хто був тут раніше, до неї.
Поліна підвелася й знову заходилася стукати в залізні двері.
— Випустіть мене! — кричала вона. — Хто ваш начальник? Я вимагаю, щоб ви мене відвели до нього.
— Мовчати, — почувся голос із-за дверей. — Ти заважаєш відпочивати ашиклекам.
— Кому?
Ніякої відповіді.
Поліна огледілася в пошуках чого-небудь міцного, може, палиці або бруска, щоб сильніше бити в двері. Їй на очі навернулась пом'ята, але загалом ціла туба — величезна закручена труба, що залишилася від групи "Гучний сміх".
Вона взяла тубу, згадала, як надівають її через голову оркестранти, знайшла мундштук і після кількох невдалих спроб змогла видати з неї низький гучний звук,
Вона відчула, як цей звук проник крізь двері й полинув по всьому астероїду.
Звук проник так далеко, що робот і його супутники, які бігли коридором за кількома стінами, почули цей звук.
— Ти чуєш, Посейдоне? — спитала Аліса. — Тут є люди.
— Чому ти так вирішила? — здивувався робот. — Хіба на астероїді нема своїх музикантів?
— Жаль, — відповіла Аліса. — Я не подумала, що може грати хтось інший. У твого батька нема сурми?
— Нема, — здивувався Юдзо. — Він ніколи не грав на сурмі.
— Стій! — Алка завмерла.
Цієї миті Поліна, яка пробувала видобувати із сурми різні звуки, змогла взяти перші ноти з відомої дитячої пісеньки "У лісі ой у темному".
— Так, — змушений був погодитися Посейдон. — Сурма в них може бути, але цю пісню вони навряд чи знають. Спробуймо пробиватися в цьому напрямку.
Але зробити їм цього не вдалося. Як тільки вони звернули у прохід, який вів до невідомого музиканта, вони побачили, що звідти назустріч їм поспішають чорні роботи, довелося бігти назад.
А Поліна все грала й грала, аж поки стомилася. З-за дверей не долинало ні звуку. Зате, коли вона поклала тубу на підлогу, почула тихий голос, який донісся згори:
— Ви мене чуєте?
— Так. — Поліна обернулась на голос. Він линув із вентиляційного ходу, заґратованого решіткою. — Хто ви такий?
— Підійдіть ближче.
Поліна послухалась.
— Я такий же полонений цього астероїда, як і ви, — вів далі голос. — Вам загрожує смертельна небезпека.