А наступної ночі мене хотіли підпалити.
— Все ясно, — мовив я. — Нам з тобою, Алісо, пощастило: це надпапуга, всім папугам папуга.
Він запам'ятовує скільки завгодно слів, і до того ж відразу.
А тим часом говорун знову почав говорити по-російському:
— Слухай, Другий, мені нема чого тобі подарувати. Хочеш, бери мого говоруна. Він нагадуватиме тобі про наші поневіряння — адже у нього в голові усе вміщається, до останнього слова. І ти знаєш, як його настроїти на потрібний текст.
Говорун відповів сам собі іншим голосом:
— Спасибі, Перший. Ми ще побачимося…
Потім у горлі говоруна щось затріпотіло, загуло, наче вдалині підіймався в небо космічний корабель.
— Тату, ти розумієш, що він говорить? — запитала Аліса.
— Здається, так, — відповів я. — Здається, це голоси славетних капітанів.
Ми вийшли з площі й спробували обійти секцію філателістів, щоб не проштовхуватися з нашим незвичайним вантажем крізь юрбу. Назустріч нам кинувся знайомий товстун у чорному шкіряному костюмі.
— Ну як? — спитав він. — Знайшли, що шукали?
— Авжеж, — відповів я. — Усе гаразд.
— Ми говоруна купили, — похвалилася з гордістю Аліса. — І він запам'ятав такі цікаві речі, що ви й не уявляєте.
Цієї миті говорун знову відкрив свої дзьоби, поправив коронку на голові й заговорив голосом Першого капітана.
— Ти ж знаєш, Другий, як мені хочеться знову піти в космос. Але всьому є межа.
Товстун обернувся до Аліси, побачив говоруна, і обличчя в нього стало схоже на млинець, а очі побіліли й сховалися глибоко в очницях.
— Продайте його мені, — сказав товстун.
— Як це? — здивувався я.
— Так треба, — відповів товстун і простяг руку до говоруна.
Говорун ухилився і боляче дзьобнув його в палець.
— Ой! — крикнув товстун. — Проклята тварюка! Я давно на тебе полюю!
— Прийміть руку, — гримнув я.
Товстун отямився.
— Даруйте, — вибачився він. — Я давно шукаю говоруна. Я спеціально по нього прилетів за вісімдесят світлових років. Ви не можете мені відмовити! Я заплачу, скільки ви хочете.
— Та мені не потрібні ваші гроші, — мовив я. — У нас на Землі уже взагалі нема грошей. Ми беремо їх із собою, тільки коли летимо в космос, у ті місця, де ще є гроші.
— Але я вам дам за цього птаха все, що ви хочете! Я вам подарую цілий зоопарк!
— Ні, — відповів я твердо. — Наскільки я розумію, говорунів уже майже не лишилося. В зоопарку він буде у безпеці.
— Віддайте, — процідив товстун злісно. — А то відніму.
— Тільки посмійте! — сказав я.
Мимо проходили два поліцейських-вуханя. Я обернувся до них, щоб покликати їх на допомогу, але товстун мов крізь землю провалився.
Ми пішли далі.
— Бачиш, тату, з говорунами пов'язана якась таємниця, — мовила Аліса. — Ти нікому його не віддавай.
— Не бійся, — заспокоїв я її.
Ми йшли безлюдною дорогою. За невисоким парканом гомонів базар. Попереду вже виднілися готелі міста Палапутри. Раптом іззаду почулися легкі кроки. Я швидко оглянувся і завмер від подиву.
Дорогою біг, наздоганяючи нас, доктор Верховцев. Капелюх у нього зсунувся набік, костюм був пом'ятий, і на вигляд він здавався ще худішим, аніж досі.
— Професоре, — випалив він мені, задихаючись, — вам загрожує страшна небезпека. Як добре, що мені вдалося вас догнати! Яке щастя!
— Що за небезпека? — спитав я.
— Небезпека криється в говоруні. Якщо ви з ним не розлучитесь негайно, ваш корабель загине. Я знаю достеменно.
— Послухайте, докторе Верховцев, — відповів я сердито, — ваша поведінка більш ніж дивна. Ви дуже таємниче поводилися на планеті імені Трьох Капітанів і сказали нам, що не знаєте, якого птаха зображено на пам'ятнику. Потім ви, як кажуть, приїхали сюди і намагалися знищити весь кисень на планеті, торгуючи білими черв'яками. Ви кепсько поводили себе в готелі: варили сосиски на ліжку і ламали роботів-стольників. А тепер вимагаєте, щоб ми віддали вам говоруна… Ні, не перебивайте мене. Коли ви одумаєтесь, приходьте до нас на корабель, і там ми поговоримо в спокійній обстановці.
— Ви пошкодуєте, — мовив Верховцев і засунув руку в кишеню.
Індикатор почервонів від страху. Павук-ткач-троглодит замахав на Верховцева недоплетеним шарфом.
— Обережніше, тату, у нього пістолет! — крикнула Аліса.
— Полосков! — гукнув я в мікрофон, що висів у мене на гру дях. — Поміть мої координати! Ми в небезпеці! Мерщій на допомогу!
Почувши мої слова, Верховцев завмер, роздумуючи. На наше щастя, на дорозі показалася велика юрба колекціонерів, що ледве тягли зеленого слона.
Верховцев перестрибнув через паркан і зник.
— Ой, як мені все це подобається! — вигукнула Аліса. — Які справжні пригоди!
— А мені, чесно кажучи, не дуже до вподоби такі пригоди. Адже ми їхали збирати тварин для зоопарку, а не воювати з доктором Верховцевим.
Через три хвилини над нами повис катер із "Пегаса". Це Полосков прилетів на допомогу. Катер поволі летів над нами аж до корабля, і ми дісталися до нього без усяких ускладнень.
Розділ 11
КУРС ДО СИСТЕМИ МЕДУЗИ
Тільки-но ми розмістили звірів у клітках і нагодували їх, я пройшов на місток і послав телеграму на базу розвідників на Малому Арктурі. Телеграма була така:
"Перевірте, де знаходиться доктор Верховцев. Мені здається, що він не той, за кого себе видає".
Увечері надійшла відповідь із Малого Арктура:
"Доктора Верховцева на планеті Трьох Капітанів нема. Більше нічого поки що повідомити не можемо".
— Ми й без них знаємо, що його нема на планеті Трьох Капітанів, — сказав, прочитавши телеграму, Полосков. — Він тут.
Для говоруна ми зробили велику клітку і почепили її в кают-компанії. Говорун цілісінький день бурмотів щось незнайомими мовами і ніяк не хотів промовляти голосом кого-небудь із капітанів. Та Полосков усе одно повірив нам з Алісою і сказав:
— Я теж думаю, що це той самий говорун, який належав Першому капітанові і якого Перший капітан подарував Другому, коли вони розлучилися.
— А не може бути так, — спитала Аліса, — що Верховцев зумисне ганявся за всіма говорунами, бо хотів дістати саме цього говоруна?
— Але навіщо йому говорун? — запитав я.
— Як — навіщо? Ми знаємо, що Другий капітан пропав безвісти. І ніхто не знає, де він. Ми знаємо, що в нього був говорун…
— Слушно! — підхопив механік Зелений. — Звичайно! Наша дівчинка цілком має рацію. Капітана нема, а говорун тут. Отже, говорун знає, де капітан. І Верховцев хоче про це довідатися.
— То чому він робить із цього таємницю? — спитав я. — Ми б йому залюбки допомогли.
Почувся стукіт. Хтось прийшов до нас.
Я пішов до люка і відкрив його. На трапі стояв товстун у чорному шкіряному костюмі.
— Даруйте, що потурбував, — почав він. — Я хотів вибачитися за мою поведінку на базарі. Але мені так хотілося дістати живого говоруна, що я не стримався.
— Нічого, — відповів я, — ми не ображаємося. Тільки говоруна ми вам усе одно не віддамо.
— Ну й не треба, — сказав товстун весело. — Але я не хочу, щоб ви про мене погано думали. Прошу вас, зробіть ласку, візьміть на прощання від мене подарунок.
Він простяг мені дуже рідкісну тварину: алмазну черепашку з Менати. Панцир цієї черепашки зроблений із справжніх алмазів і сяє так, що очам боляче.
— Беріть, не соромтеся, — припрошував він. — У мене їх три.
Звісно, мені не варто було брати подарунок від такого дивного чоловіка, треба б остерегтися. Але ж у жодному зоопарку Землі нема алмазних черепашок! П'ять років ми шукали її, і ось знайшовся чоловік, який нам її дарує.
— Не відмовляйтеся, — мовив товстун. — До побачення. Може, ще побачимося. Запам'ятайте, мене знають на ста планетах і звуть Веселун У.
І він загупав черевиками по трапу, спустився вниз і, підстрибуючи на ходу, повернув до Палапутри.
Уже смеркло, обидва сонця планети сіли майже водночас, тільки з різних сторін горизонту, і тому над космодромом горіли відразу два заходи, один красивіший за одний. І я подумав, що все-таки не можна думати про людей погано. Ось товстун, наприклад, справжній ентузіаст біології. І не пожалів подарувати нам таку рідкісну тварину.
У дуже гарному настрої я повернувся в кают-компанію і показав моїм друзям подарунок. Черепашку передавали з рук у руки, і всі милувалися химерною грою світла на алмазах її панцира.
— Куди далі летимо? — спитав Полосков після вечері.
— До склісів, — сказала Аліса, — на планету Шешинеру.
— Ну що ж, — погодився я, — ми все одно туди збиралися.
І раптом говорун, який до того сидів сумирно і дивився, як ми п'ємо чай, знову заговорив.
— Ти збираєшся летіти? — спитав він голосом Першого капітана.
— Так. Я полечу йому назустріч, — відповів говорун голосом Другого капітана.
— Ну гаразд, Другий, якщо буде важко, покличеш мене на допомогу.
— Якщо зможу.
— Пришли говоруна. Він розкаже. Я знаю, як примусити його говорити. Ти йому перекажеш усі подробиці.
— Ну, до зустрічі.
— До зустрічі. Говорун замовк.
— Ну, ти чув, Полосков? — спитала Аліса.
— Авжеж, чув, не кричи, — відповів Полосков і замислився.
Говорун похитав золотою короною, ніби роздумуючи, говорити далі чи ні. І раптом сказав поволі й виразно голосом Другого капітана:
— Тримай курс у систему Медузи.
Ми чекали, чи не заговорить говорун знову. Та говорун заплющив очі й засунув голову під крило.
— Отже, Другий капітан попав у біду й послав говоруна по допомогу, — мовила Аліса. — Як же змусити говоруна все нам розповісти?
— Стривайте, — втрутився я. — Ну чого ви так думаєте? Адже говорун не полетів на Венеру, де працює Перший капітан, а повернувся на рідну планету. Виходить, його ніхто нікуди не посилав. Другий капітан міг просто загинути. І тоді говорун полетів додому.
— Все може бути, — сказав Полосков і підвівся з-за столу.
Він вийшов із кают-компанії й повернувся через п'ять хвилин, прихопивши з собою карту Галактики. Полосков розіслав її на столі, повідсовувавши чашки, і тицьнув пальцем у край карти.
— Тут, — почав він, — знаходиться система Медузи. Зовсім недосліджена. В ній є планети. Я пропоную летіти туди. Якщо капітан живий, то ми йому допоможемо. Якщо він загинув, ми принаймні знатимемо, де це сталося.
— Але ж він міг загинути у відкритому космосі, — заперечив я.
— Та що могло статися з великим капітаном у відкритому космосі?
— Вибух корабля, наприклад.
— А говорун лишився цілий?
— Ну, хіба мало що може статися!
Я мовчав. Урешті-решт, в експедиції були свої завдання, і невідомо, чи є взагалі які-небудь тварини в системі Медузи.