— І не вважай себе розумнішим за інших.
— Тепер лишається знайти правильне бажання, — поспішав Тіп. — Хто проковтне першу пігулку? Може, ти?
— Мені не можна, — захитав головою Страшило.
— Чому це не можна? Адже рот у тебе є, — здивувався хлопчик.
— Звісно, є. Тільки намальований і ковтати із нього нема куди, — пояснив Страшило. — Чесно кажучи, — зізнався він, зітхнувши й критично оглянувши компанію, — боюся, що з нас ковтати вміють лише хлопчик і Шкеребертник.
— Тоді перше бажання загадаю я, — викликався Тіп. — Дайте мені сюди срібну пігулку.
Туго напхані рукавички Страшила не могли вхопити такий маленький предмет, і тому він простягнув хлопчику всю перечницю. Тіп дістав одну пігулку і поклав її до рота.
— Давай, рахуй! — азартно вигукнув Страшило.
Тіп заходився рахувати: "Половина, один, три, п'ять, сім, дев'ять, одинадцять, тринадцять, п'ятнадцять, сімнадцять!"
— Тепер кажи бажання! — квапив Залізний Лісоруб.
Та саме в цей момент хлопчик відчув у животі страшний біль.
— Пігулка отруєна! — закричав він перелякано. — О-ой! Убили! Рятуйте! О-ой! — він скорчився і заходився качатися по дну гнізда. Тут усі злякалися не на жарт.
— Друже, чим тобі допомогти? Скажи мерщій! — вмовляв Тіпа Залізний Лісоруб, нікельованими щоками якого котилися сльози.
— О-ох, я не знаю! — причитав Тіп. — О-ох! Хотів би я не ковтати цю пігулку!
Біль зник так само раптово, як почався. Хлопчик звівся на ноги, а Страшило здивовано втупився в чарівну перечницю.
— Що ти там побачив? — запитав хлопчик, якому одразу ж стало трошки соромно за проявлену слабкість.
— Тут знову три пігулки, — буркнув Страшило.
— Цілком зрозуміло, — пояснив Шкеребертник, — адже Тіп сказав: "Хотів би я не ковтати пігулку". Ось бажання і збулося: він нічого не ковтав. Отже, у перечниці й мусить бути три пігулки.
— Може, я її і не ковтав, — розгубився хлопчик, — але все одно мені було страшенно боляче.
— Нелогічно, — далі розмірковував Шкеребертник. — Якщо ти не ковтав пігулку, тобі не могло бути боляче. А якщо твоє бажання збулося, отже, ти її не ковтав і боляче тобі теж не було.
— Виходить, я придурювався? — образився Тіп. — Тоді ковтай сам. Шкода тільки, що бажання витратилося.
— Зовсім не витратилося! — заперечив Страшило. — У коробці як було три пігулки, так і залишилося, всі цілісінькі.
— У мене вже голова обертом, — поскаржився Тіп. — Нічого не збагну. Але ковтати більше нічого не буду, можете й не просити! — Він надув губи й відійшов у куток гнізда.
— Що ж, — сказав Шкеребертник, — виходу нема: доведеться всіх вас урятувати, не будь я Вельми Збільшений і Дуже Освічений. Загадувати бажання тут усе одно, крім мене, нема кому. Давайте пігулку.
Він проковтнув її без вагань, під захопленими поглядами оточуючих, потім дорахував до сімнадцяти по два точнісінько, як Тіп. Чому — невідомо, швидше за все, тому що шлунки в жуків міцніші, ніж у хлопчиків, — але срібна пігулка не завдала йому жодних незручностей.
— Бажаю, щоб зламані крила Рогача самі по собі відремонтувалися і стали як нові! — повільно й урочисто вимовив Шкеребертник.
Бажання збулося настільки блискавично, що ніхто й оком не встиг змигнути. Товариство озирнулося і побачило: Рогач стоїть цілий і готовий до польоту, точнісінько як у ту мить, коли його оживили на даху палацу.
20. Страшило прохає допомоги в Глінді
— Слава! — весело закричав Страшило. — Тепер ми вільні!
— Однак уже сутеніє, — зауважив Залізний Лісоруб. — Певно, розумніше буде дочекатися ранку, щоби не потрапити знову в якусь пригоду. Від цих нічних польотів добра чекати не варто.
Після наради мандрівники вирішили чекати до ранку. А доки не стемніло, щоб якось згаяти час, вони обнишпорили гніздо галок у пошуках скарбів.
Шкеребертник знайшов пару золотих браслетів й одразу ж надів їх на лапки. Страшило захопився перснями, яких у гнізді виявилося безліч. Незабаром ними були прикрашені всі пальці його туго напханих рукавичок, включно з великими. А оскільки персні він обирав із яскравими каменями: рубінами, аметистами і сапфірами, — руки його просто сяяли, незважаючи на сутінки.
— Сюди б королеву Джинджер, — сказав він задумливо. — Наскільки я розумію, їй та її війську із усього мого королівства потрібні були самі тільки смарагди.
Залізний Лісоруб милувався своїм діамантовим кольє і заявив, що більше йому нічого не треба. Тіп знайшов чудовий золотий годинник, який цокав тепер у його кишені. Крім того, він причепив кілька діамантових брошок до яскравого жилета Гарбузової Голови, а на шию Коневі почепив лорнет.
— Виглядає дуже мило, — похвалив той, — а що це таке?
Оскільки цього йому впевнено ніхто не міг пояснити, Кінь вирішив, що йому перепала якась рідкісна прикраса, і це його цілком влаштувало.
Рогачу, щоб не ображався, надягнули на роги кілька великих кілець, але він не звернув на них жодної уваги, адже був абсолютно байдужий до свого зовнішнього вигляду.
Незабаром стемніло, Тіп і Шкеребертник заснули, а всі решта всілися поруч і терпляче чекали ранку.
Щойно забринів світанок, віддалік з'явилася велетенська зграя галок. Птахи швидко наближалися, явно збираючись продовжити битву за гніздо.
Та наші мандрівники не чекали нападу, а сіли на м'які сидіння диванів, і Тіп скомандував Рогачу злітати.
Вони піднялися в повітря, і вже через кілька секунд сильні й розмірені помахи крил віднесли їх так далеко від гнізда, що галки навіть не намагалися їх переслідувати.
Машина взяла курс на північ, звідки вони прилетіли. Принаймні так думав Страшило, який, на загальне переконання, тямив у сторонах світу краще за інших. Лишаючи позаду міста й села, Рогач мчав їх над широкою рівниною, будиночки траплялися все рідше й зрештою зовсім зникли. Далі їхній шлях пролягав понад пустелею — тією самою, яка відділяє Країну Оз від решти світу, і до полудня внизу вже з'явилися будиночки з круглими дахами, а це означало, що вони нарешті потрапили додому.
— Тут усе блакитне — й будинки, й паркани, — помітив Залізний Лісоруб. — Це означає, що ми прибули до Краю Жувачів. Звідси до володінь Глінди шлях дальній, але головне — ми не знаємо, в який бік летіти.
— Що робити? — запитав хлопчик, повертаючись до лідера їхньої маленької експедиції.
— Не знаю, — чесно зізнався Страшило. — Якби ми були в Смарагдовому Місті, я би сказав: треба летіти просто на південь, і так буде правильно. Та, на жаль, у Смарагдовому Місті нам не зрадіють. Рогач летить дуже швидко, але чи туди, куди нам треба? Оце так питаннячко.
— Нехай тоді Шкеребертник проковтне ще одну пігулку, — рішуче промовив Тіп, — і загадає бажання, щоб ми летіли у правильному напрямку.
— Згоден, — сказав Вельми Збільшений, — і зроблю це з превеликим задоволенням.
Проте коли Страшило почав нишпорити по кишенях, шукаючи перечницю з двома пігулками бажань, які в них залишилися, там виявилося порожньо. Збентежені мандрівники обшукали весь свій летючий будинок, але коштовна коробочка зникла безслідно.
А Рогач летів собі далі й відносив їх невідь-куди.
— Мабуть, я забув перечницю у гнізді галок, — висловив припущення Страшило.
— Це дуже кепсько, — зітхнув Залізний Лісоруб. — Утім, не гірше, ніж до того, як ми знайшли пігулки бажань.
— Навіть краще, — підбадьорив друзів Тіп, — адже однією з них ми встигли скористатися і врятувалися завдяки їй із жахливого гнізда.
— Дві інші нам би також стали в пригоді, якби не моя забудькуватість, — винувато зізнався Страшило. — У такій мандрівці, як наша, на кожному кроці чигають нещастя: хтозна, може, саме цієї миті ми мчимо назустріч новій небезпеці.
Ніхто не міг йому заперечити, тому запанувала понура мовчанка.
А Рогач летів собі далі.
— Погляньте! — здивовано вигукнув Тіп. — Знизу все має рожевий колір — здається, ми таки потрапили до Південного Королівства!
Друзі перехилилися через спинки диванів — усі, крім Джека, який не бажав ризикувати головою, — і заходилися оглядати місцевість. Справді: будиночки були рожеві, дерева рожеві, паркани рожеві, а це могло означати тільки одне — вони нарешті прибули до володінь Глінди. Ще кілька хвилин польоту — і Залізний Лісоруб уже впізнавав дороги та будівлі. Тепер дістатися до палацу знаменитої чарівниці було простіше простого.
— Оце так пощастило! — сяяв від радості Страшило. — Навіть без пігулок обійшлося, ми майже прибули.
Машина почала знижуватись і приземлилася на зелений оксамитовий газон у прекрасному саду Глінди. Поблизу бив фонтан, а замість водяних струменів у ньому високо в повітря летіли алмази й розсипалися по дну мармурового басейна, ніжно подзенькуючи.
Глінда мала чудові сади, мандрівники захоплено їх розглядали, аж про все забули. Тому навіть не помітили, як звідкись з'явилася сторожа. Військо великої чарівниці мало скидалося на Армію повстанців генерала Джинджер, хоча також в основному складалося з дівчат. Вони були вбрані в чепурні мундири, за зброю мали шаблі та списи, а маршували з дивовижною грацією та спритністю.
Капітан, який очолював військо, він же — особистий охоронець Глінди, — відразу впізнав Страшила й Залізного Лісоруба та дуже ввічливо з ними привітався.
— Доброго дня! — відповів Страшило, галантно піднімаючи капелюха, а Лісоруб по-солдатському козирнув.
— Ми просимо прекрасну правительку вашої країни про зустріч.
— Глінда чекає на вас у палаці, — відповів Капітан, — і вже давно.
— Дивно! — вирвалося в Тіпа.
— Аж ніяк не дивно, — оголосив Страшило. — Глінда — могутня чарівниця. Від її уваги не може приховатися жодна важлива подія в Країні Оз. Напевно, вона не гірше за нас знає, для чого ми до неї прилетіли.
— Тоді навіщо було летіли? — витріщив очі Гарбузова Голова.
— Хоча би для того, щоб з'ясувати — у кого на плечах голова, а в кого — гарбуз, — відповів Страшило. — Але не будемо примушувати чарівницю чекати!
І до палацу вирушила дивна кавалькада — очолював її Капітан, а в хвості важко тупав Кінь.
Глінда сиділа на рубіновому троні й ледве змогла втримати посмішку, побачивши незвичайну делегацію. Страшила й Залізного Лісоруба вона знала та любила давно, але дивака Гарбузову Голову та Вельми Збільшеного Шкеребертника бачила, зрозуміло, вперше. Кінь, як ми пам'ятаємо, був усього лише оживленою колодою, тож не відрізнявся спритністю й досвідом придворних церемоній: коли він спробував вклонитися, бахнувся головою об підлогу з таким тріском, що насмішив до сліз і військо, і саму Глінду.
— Насмілюся доповісти вашій неповторній величності, — урочисто почав Страшило, — що моє Смарагдове Місто захоплене бандою розбійних панянок, озброєних до зубів шпицями для плетіння.