Расмус годував його, давав йому бульбу з оселедцем. І добре, що те кошеня вві сні їло бульбу з оселедцем. Згадуючи про нього, Расмус стиха сміявся.
— Чого ти зуби продаєш? — спитав Оскар.
— Я оце заснув за дня, й мені снилось кошеня, — жваво відповів Расмус.
— "Я оце заснув за дня, й мені снилось кошеня", — проказав за ним Оскар. — Виходить рима. Я так і думав, що ти лежиш і складаєш вірші.
— А знаєте, що моє кошеня їло? — спитав Расмус.
— Мабуть, мишей, — мовив Оскар.
— Ні, воно їло бульбу з оселедцем. Ох, яке воно було гарне…
— Коти не їдять бульби з оселедцем, — заперечив Оскар.
— А моє кошеня їло.
Якусь хвилину вони лежали мовчки, дивлячись на верхівки сосон над собою. Расмус тримав на руках кота Манюньої Сари.
— "Вітання від Райського Оскара. Не лишайте Анну-Стіну саму з пані Гедберг", — замугикав Оскар.
— "Й кошеня те їло бульбу з оселедцем", — підхопив Расмус і весело пирхнув.
Оскар трохи подумав і заспівав:
Бо хоч вір, хоч не вір,
Кошеня — такий звір, що їсть саме бульбу…
— "З оселедцем!" — підхопив Расмус. — Оскаре, це вже майже пісня.
— Так, це пісня, — мовив Оскар і витяг гармонію. Він задумливо почав награвати мелодію, яку щойно мугикав.
І, чекаючи на Манюню Сару, вони ще раз заграли й заспівали свою пісню про кошеня:
Я оце заснув за дня,
й мені снилось кошеня,
й кошеня те їло бульбу з оселедцем.
Бо хоч вір, хоч не вір,
кошеня — такий звір,
що їсть саме бульбу з оселедцем.
Подумати тільки, так легко скласти пісню! Расмус вирішив наскладати їх багато — про котів, про собак, а може, й про ягнят. Звичайно, його пісні не будуть такі гарні, як "Твою дитину я убила" або "Ох, яке страхіття сталось", не конче, щоб у них лилася кров. Після моторошної ночі з Лівом і Ліандером Расмусові не хотілося ніяких страхіть.
Нарешті з'явилася Манюня Сара. На вигляд вона була дуже задоволена.
— Ленсмана немає вдома, — мовила вона, лагідно всміхаючись беззубим ротом. — Пішов брати людей до в'язниці. Це не так швидко робиться, і я не могла чекати.
— Але ж, думаю, листа ви залишили? — занепокоєно спитав Оскар. — Котромусь із поліцаїв.
Манюня Сара винувато похитала головою, схожою на моташку вовни.
— А ми так довго сидимо тут і чекаємо, — сказав Оскар. — То що ж ви робили весь цей час?
— Та я поспішала. Тільки зайшла до Фії Карл-Ісак випити кави, — спробувала виправдатись Манюня Сара.
— На чотири години?
— Нам треба було багато про що поговорити, — з гідністю відповіла стара. Вона не хотіла слухати ніяких докорів.
— Давайте листа, — сказав Оскар.
Расмус помітив, що він був трохи сердитий на Манюню Сару. На обличчі в старої знов з'явився винуватий вираз.
— Листа я забула у Фії Карл-Ісак, — відповіла вона. — А хіба в ньому було щось важливе?
Вона як стояла, в картатій хустині і в смугастому фартусі, так і взялася нишпорити в кущах винограду й щось общипувати в них, удаючи, що дуже заклопотана й не має часу думати про листа.
Оскар зітхнув.
— Ні, Манюня Саро, в ньому не було нічого важливого. Ви таки напевне попадете до раю. Добре так, як є, сказав той, у кого загорівся чуб!
— А я ж писав того листа кров'ю свого серця, — мовив Оскар Расмусові дорогою, коли вони йшли до Фії Карл-Ісак, щоб забрати забуте там повідомлення. — Я не здатен створити ще один роман того самого дня. Хоч би Фія нікуди не діла того листа.
Але вони так і не дійшли до Фії Карл-Ісак, дарма що були вже зовсім близько від її хатини край дороги, навіть бачили її. Бо зненацька перед ними ніби з-під землі виросли два поліцаї, ті самі, що забирали їх раніше. Ті самі невблаганні поліцаї.
Оскар розгнівався — таким сердитим Расмус його ще не бачив. І не дивно. Адже поліцаї повелися з ним так, наче певні були, що він найгірший шахрай на світі, а не мирний невинний волоцюга.
— Забери в нього пістолет, — сказав один.
Вони кинулися до Оскара й почали обмацувати його, шукаючи зброї.
— Я не маю пістолета! — крикнув Оскар. — І ніколи не мав. Навіть іграшкового, коли був малий, хоч я плакав і канючив його в матері.
Поліцаї завели Оскара до ленсманового кабінету, і там один із них сів писати протокол. Другий стояв, не спускаючи Оскара з ока, наче боявся, що той утече.
На Расмуса він не звертав уваги. Та цього й не треба було, бо Расмус і так тримався біля самого Оскара. Яке ж у них собаче життя — ні хвилини спокою, весь час бійся то грабіжників, то ленсмана, то поліцаїв!
Проте Оскар не боявся. Він лютував.
— Я хочу поговорити з ленсманом! — крикнув він і стукнув кулаком по бар'єру перед тим поліцаєм, що сидів і писав.
— Ленсман на бенкеті, на службі він буде аж завтра вранці, — сказав той поліцай, що стеріг його.
— На бенкеті? — крикнув Оскар. — А я мушу стовбичити тут, невинний, як наречена?
— Ми вже чули це, — сказав той, що писав.
Він, видно, звався Бергквіст, принаймні так його називав другий поліцай.
— Ти так брешеш, що й сам віриш у свої слова, — повів далі Бергквіст. — Але цього разу ти не відкрутишся. І добре, що не відкрутишся, бо такі, як ти, не повинні ходити на волі.
Оскар аж застогнав з люті. Він обернувся до поліцая, що стеріг його, і спитав, показуючи пальцем на Бергквіста:
— Можна мені назвати його дурнем чи за це мене оштрафують?
— Атож, пару десяток заплатиш, — відповів поліцай. — Угамуйся нарешті, щоб ми почули твоє прізвище і щоб Бергквіст міг записати його.
— Я Оскар. А тебе як звати?
— Мене звати Андерсон, але це до справи не стосується. Оскар, а прізвище як?
— Це до справи не стосується, зви мене Оскаром, за Це не платять штрафу?
Андерсон пирхнув. Він, певне, був добродушніший за того, що писав. А Бергквіст сердито глянув на Оскара і сказав:
— Твій тон не пасує до цього місця. Будь такий ласкавий, зміни його!
— Будь такий ласкавий і телепни дурного по колінах, щоб присів, — сказав Оскар. Тоді знов спитав Андерсона: — Справді не можна назвати Бергквіста дурнем? Справді за це можуть оштрафувати? Ну, а коли я зустріну репаного дурня і назву його Бергквістом, то за це ж мене не ув'язнять?
Від цієї думки Оскар гучно зареготав, потім перехилився через бар'єр, пильно подивився Бергквістові у вічі і сказав з притиском:
— Бергквіст! Заплішений Бергквіст, ось ти хто! Той почервонів і обернувся до Андерсона:
— Замкни його до в'язниці, щоб ленсман завтра дав йому урок пристойної поведінки.
Аі.дерсон глянув на Расмуса.
— Аз ним що зробити?
І Бергквіст відповів щось жахливе:
— Він утік із Вестергазького притулку, нам треба відвезти його туди.
Перед Расмусом розчахнулася прірва, і все горе, всі біди світу наринули на нього, мов потужна чорна хвиля. Його повернуть до притулку, а це майже те саме, що для нього скінчилося життя. Так, скінчилося життя! Оскара він утратив, Оскара посадять до в'язниці, а самого його запроторять до притулку, де він не хоче жити. Він не хоче там бути, кожна частка його єства бунтувалася проти повернення туди.
Якусь мить Расмус стояв і перелякано дивився на Бергквіста витріщеними очима. Ні, звідти дарма було сподіватися милосердя, і він у розпачі почав шукати допомоги з іншого боку, адже десь мав бути вихід!
Крізь відчинене вікно на підлогу падала смуга сонячного проміння, мов широка золота стрічка, і освітлювала понурий ленсманів кабінет. Це й була золотава стежка на волю.
Не довго думаючи, Расмус безтямно скочив у вікно, мов тваринка, якій загрожувала пастка. Він чув, як позаду щось кричали йому, але не зупинився послухати, що саме. Він мчав, як вітер, порожньою вулицею. Вчора вранці він їхав нею на підводі з молоком, але тепер не пам'ятав цього. В голові в нього не було жодної розважної думки, він просто біг вулицею в напрямку молочарні, мов наляканий кролик, лопотів босими ногами по теплому камінню бруківки, не озираючись ні праворуч, ні ліворуч. Мчав наосліп, не знаючи, куди біжить.
Вулиця була порожня. Але біля самої молочарні з бічної вулички раптом вигулькнуло двоє чоловіків. Расмус помітив їх аж тоді, коли порівнявся з ними. Він мало не нагнався головою одному просто в живіт. Той чоловік міцно схопив його за плечі й зупинив.
— Обережно на поворотах! — сказав Лів. — Я з тобою залюбки побалакаю.
Розділ дванадцятий
— Так, ми тепер справді трохи побалакаємо, — сказав Лів, швидко затягаючи Расмуса за високий паркан, що оточував молочарню.
О цій порі там не було жодної душі. Расмус став безпорадною здобиччю грабіжників. Лів добряче труснув його.
— Ану кажи швидко, де твій товариш, отой волоцюга? Бо як не скажеш, то буде тобі край.
— Оскара забрала поліція, — стомлено відповів Расмус. Він уже не мав сили боятися, а вбити його грабіжники навряд чи зможуть.
Лів і Ліандер перезирнулися в німому переляці. Вони напевне боялися дужче, ніж Расмус.
— Он як, його ув'язнили, — сказав Ліандер. — І ти знаєш, Гільдінгу, кого він звинувачуватиме. Нам треба якнайшвидше вшиватися звідси.
Лів тримав Расмуса залізною рукою.
— Ану признавайся, він мав при собі гроші, коли його спіймали?
Расмус не знав, як йому краще відповісти на це запитання, тому мовчав. Проте Лів так ним труснув, наче думав, що відповідь застряла у Расмуса в горлі і її треба добути звідти силою.
— Що він зробив з грошима?
— Він їх сховав, — відповів Расмус. — У потаємному місці. І я не знаю, де те місце.
— Гільдінгу, треба квапитись, — знервовано мовив Ліандер.
— Цить, — відповів Лів. — Ясно, що той тип намагатиметься скинути з себе вину на нас. Та коли ми втечемо, це буде те саме, що визнати її перед ленсманом. Ні, нам тепер треба бути незворушнішими, ніж будь-коли досі.
Він обернувся до Расмуса.
— Ти був при тому, як ленсман допитував Оскара? Расмус похитав головою.
— Ленсман і не бачив Оскара. Бо він на бенкеті. Цілий день.
Лів свиснув і на мить майже повеселішав.
— Ну звичайно, він на бенкеті з нагоди п'ятдесятиріччя пані Руси, хвалити бога! Він пробуде там цілий вечір, і, хвалити бога, не матиме часу на допит! Може, допиту взагалі не буде. Може, завтра вже буде запізно його провадити.
Він нахилився до Ліандера й щось зашепотів йому на вухо. Расмус не чув, що саме. Вони довго пошепки радилися через його голову, а потім Лів звернувся до нього:
— Слухай, хлопче, а що ти скажеш, як ми повернемо тобі Оскара з в'язниці?
Расмус вражено витріщив на нього очі. Він усім серцем бажав, щоб Оскар вийшов із в'язниці, але не міг збагнути, чого це Лів і Ліандер захотіли допомогти йому.