Але нічого не вдієш, із газети дивилося обличчя, що дивовижно скидалося на Калле. Були там і Євин-Лоттин і Андерсів знімки, щоправда, трохи нижче.
"Ви помітили, юначе, — звернувся пан Блюмквіст до свого уявного співрозмовника, — що вся перша сторінка присвячена тій дріб'язковій історії з краденими коштовностями, яку я легко розплутав у вільну хвилину?"
О, так, уявний співрозмовник, звісно, помітив це й не знаходив слів, щоб висловити своє захоплення.
"Пан Блюмквіст, мабуть, одержав велику винагороду?" — сказав він.
"Авжеж, — погодився пан Блюмквіст, — я таки дістав купу грошей… хм, тобто, я хочу сказати, чималу суму, але я поділився з панною Лісандер і паном Бенґтсоном, що неабияк допомогли мені викрити злочинців. Одне слово, ми поділили десять тисяч крон, що їх прислав нам банкір Естберг".
Уявний співрозмовник вражено плеснув у долоні.
"Що ж, — повів далі пан Блюмквіст і недбало зірвав травинку, — десять тисяч крон — теж гроші. Але мушу вам сказати, юначе, що я працюю не задля нікчемного золота. В мене одна мета — боротися із злочинністю в нашому суспільстві. Еркюль Пуаро, лорд Пітер Вімсей, ваш покірний служник… авжеж, на світі є ще люди, що не дадуть процвітати злочинності".
Уявний співрозмовник справедливо зауважив, що суспільство вельми вдячне панам Пуаро, Вімсеєві та Блюмквістові за їхню корисну й віддану працю.
"Перше ніж ми попрощаємось, юначе, — мовив знаменитий детектив і вийняв з рота люльку, — я хочу сказати вам одну річ. Злочин не виплачується. "По правді роби, по правді й буде", — так сказав мені колись сам Артур Берг. І я сподіваюся, що він збагнув це там, де тепер сидить. У кожному разі, він має ще перед собою не один рік, аби поміркувати про це. Подумати тільки, що дядько Ейнар… тобто… хм… Ейнар Ліндеберґ такий молодий іще — а вже ступив на слизьку стежку! Хай би хоч кара вийшла йому на добро! Бо… як я вже сказав… злочин не виплачується!"
— Калле!
Єва-Лотта висунула голову з дірки в огорожі.
— Чого ти вилежуєшся, Калле, й рахуєш у небі хмарки? Ходи, ми з Андерсом збираємося до міста.
"До побачення, юначе, — сказав знаменитий детектив Блюмквіст. — Мене кличе панна Лісандер — між іншим, я гадаю одружитися з цією молодою особою".
Уявний співрозмовник вважав, що панні Лісандер дуже пощастило.
"Але, щиро казати, панна Лісандер про це ще не знає", — чесно признався знаменитий детектив і пострибав на одній нозі до огорожі, де на нього чекали згадана панна й пан Бенґгсон.
Був суботній вечір. Скрізь панував глибокий спокій. Андерс, Калле і Єва-Лотта поволі йшли Великою вулицею. Каштани вже давно відцвіли, але в садках ще духмяніли троянди, левкої та ротики. Діти йшли в напрямку чинбарні. Кривий Фредрік, уже напідпитку, стояв там, чекаючи на поліцая Б'єрка. Калле, Андерс і Єва-Лотта на хвильку спинилися послухати розповідь кривого Фредріка за його пригоди. А тоді рушили далі, до Прерій.
— Гляньте, он Сікстен, Бенка і Йонте! — сказав раптом Андерс і аж засяяв.
Калле і Єва-Лотта стали ближче до свого ватажка. І рушили купкою назустріч Червоним Трояндам.
Ось вони зустрілися. Згідно з мирним договором, ватажок Білих Троянд мав тричі поклонитися і сказати: "Я не гідний ступати по тій самій землі, що й ти, о пане!" Ватажок Червоних Троянд вимогливо дивився на свого підданця. Та ось ватажок Білих Троянд розтулив уста й сказав:
— Шмаркачу!
Ватажок Червоних Троянд був явно вдоволений. Проте він обурено відступив назад.
— Це означає війну! — заявив він.
— Так, — відповів ватажок Білих Троянд і театрально вдарив себе в груди. — Починається війна Білої і Червоної Троянд, і смерть поглине тисячі тисяч душ і понесе їх у своє темне царство!
ДЕТЕКТИВ БЛЮМКВІСТ РИЗИКУЄ
1
— Слухай, ти таки пришелепуватий, далебі, пришелепуватий, — сказав Андерс. — Знову розлігся і мрієш?
"Пришелепуватий" схопився з трави й ображено позирнув з-під білого, як льон, чуба на друзів, що стояли коло огорожі.
— Серденько, Калле, — озвалася Єва-Лотта, — ти ж боки попролежуєш, як день у день качатимешся під грушею й дивитимешся в небо.
— Я не качаюся день у день і не дивлюся в небо, — огризнувся Калле.
— Не перебільшуй, Єво-Лотто, — сказав Андерс. — Ти хіба забула про ту неділю на початку червня? Калле тоді за цілий день ані разу не приліг, цілий день не був детективом. Злодії і вбивці що хотіли, те собі й робили.
— Чого ж забула? — сказала Єва-Лотта. — Вбивці справді раювали тієї неділі.
— Ану, киш звідси! — мовив Калле.
— Ми саме й думаєм кишнути, — погодився Андерс, — тільки хочемо й тебе прихопити. Звісно, як ти вважаєш, що вбивців можна лишити на годинку без нагляду.
— Ну, що ти! Звісно, не можна! — під'юджувала його жорстока Єва-Лотта. — їх треба глядіти, як малих дітей.
Калле зітхнув. Нема ніякої ради, хоч сядь та й плач… Він знаменитий детектив Блюмквіст і вимагає пошани до свого фаху! І що ж? Принаймні Андерс і Єва-Лотта його не шанують. А тим часом торік улітку він цілком самостійно вистежив аж трьох злодіїв, що вкрали коштовності. Правда, Андерс і Єва-Лотта йому помагали, але ж то він, Калле, завдяки своїй кмітливості й спостережливості напав на слід грабіжників.
Того разу Андерс і Єва-Лотта визнали, що він правдивий детектив і знає свою справу. А тепер дражнять його, наче всього того ніколи й не було, наче на світі взагалі немає злочинців, що їх треба не спускати з ока! Наче Калле кумедний дивак, що втовкмачує собі в голову всілякі химери.
— Торік, як ми спіймали злодіїв, ви так не козирилися, — сказав Калле і спересердя плюнув. — Тоді ніхто не нарікав на детектива Блюмквіста!
— І тепер ніхто не нарікає, — мовив Андерс. — Але ж ти й сам гаразд розумієш, що таке трапляється раз на віку. Наше містечко існує від чотирнадцятого сторіччя, і за весь час, скільки я знаю, в ньому не було ніяких злочинців, крім тих трьох заблуд. Та й то вже минув цілий рік. А ти й далі лежиш під грушею і розв'язуєш кримінальні загадки. Калле, голубе, кинь ти сушити собі голову! Запевняю тебе, що не скоро в нас знову з'являться злочинці!
— До того ж на все свій час, — завважила Єва-Лотта. — Коли на злочинців полювати, а коли робити котлети з Червоних Троянд.
— Саме так, котлети! — радісно вигукнув Андерс. — Бо Червоні Троянди знов оголосили війну. Допіру Бенка приніс їхнє послання. Ось читай!
Він витяг з кишені великий аркуш паперу й подав його Калле. І Калле почав читати:
"Війна! Війна!
Недоумкуватому ватажкові злочинної зграї, що зве себе "Білою Трояндою".
Доводжу цим до відома, що в цілій шведській землі в жадного селянина навіть поросяти нема такого дурного, як ватажок Білої Троянди. На доказ подаю хоч би такий приклад: коли вчора той покидьок людства зустрів посеред майдану нашого великодушного й шанованого від усіх ватажка, то вищезгаданий покидьок не вступився з дороги, а зі страшенних дурощів штовхнув нашого шляхетного, уславленого ватажка й завдав йому тяжких образ. Таку ганьбу можна стерти тільки кров'ю.
Починається війна Червоної і Білої Троянд, і смерть поглине тисячі тисяч душ і понесе їх у своє темне царство.
Шляхетний Сікстен, ватажок Червоної Троянди".
— Ну, ми вже їм дамо гарту! — сказав Андерс. — Підеш із нами?
Калле радісно всміхнувся. Хто б це добровільно відмовлявся від такої цікавої розваги, як війна Троянд! Вона вже не один рік скрашувала їм літні канікули, що без неї напевно були б трохи одноманітні, їздити на велосипеді, купатися, поливати ягоди, виконувати всілякі батькові доручення в крамниці, вудити рибу, сидіти в Євиному-Лоттиному садку і грати в футбол — та хіба ж цим заповниш усі дні! Адже літні канікули довгі-предовгі…
Авжеж, літні канікули, на щастя, довгі. Калле вважав, що це найбільший винахід на світі. Аж дивно, що дорослі додумалися до такого. Як вони дозволяють дітям два з половиною місяці гуляти собі на сонечку й не морочити голови Тридцятилітньою війною та іншими премудрощами! Вже куди цікавіша війна Троянд.
— Ще б пак! Звісно, піду, — сказав Калле.
Останнім часом виникла така скрута на злочинців, що знаменитий детектив Блюмквіст був тільки радий взяти недовгу відпустку й віддатися почесній війні Троянд. Та й цікаво побачити, що цього разу вигадають Червоні Троянди.
— Я, мабуть, зараз піду на розвідку, — запропонував Андерс.
— Іди, — сказала Єва-Лотта. — А ми вирушимо за півгодини. Я тільки спершу кинджали нагострю.
Це звучало значуще й страшно. Андерс і Калле радісно кивнули. Єва-Лотта вояк хоч куди, на неї можна покластися!
Під кинджалами, що їх треба було нагострити, малися на гадці всього лиш пекареві ножі, а все ж таки! Єва-Лотта обіцяла татові покрутити точило, поки йтиме гуляти. Стояти на пекучому сонці й крутити велике точило — тяжка робота, але як уявити собі, що ти гостриш зброю на війну, то відразу стає легше.
— "…і смерть поглине тисячі тисяч душ і понесе їх у своє темне царство!" — мурмотіла Єва-Лотта сама до себе, так пильно крутячи точило, що аж піт їй виступив на лобі, а на скронях позакручувалися русяві кучерики.
— Що ти сказала? — спитав пекар і підвів очі від точила.
— Нічого.
— Значить, мені вчулося? — він попробував пальцем вістря. — Ну, біжи!
І Єва-Лотта побігла. Вона вмент прошмигнула через дірку в огорожі між садками. Там уже віддавна бракувало однієї штахетини і, напевне, бракуватиме й надалі, поки це залежатиме від Єви-Лотти й Калле. Діркою ж бо так зручно лазити!
Бакалійник Блюмквіст, що дуже любив лад, казав, бувало, пекареві Лісандерові, коли вони літніми вечорами сиділи в пекаревій альтанці:
— Слухайте, сусіде, чи не полагодити нам огорожу? Якось аж дивитися негарно.
— Та зачекаймо вже, поки наші діти доростуть до того, що застрягатимуть у дірці, — казав пекар.
Хоч Єва-Лотта завзято поглинала булочки, а однаково була худа, як тріска, й легко пролазила в дірку.
З вулиці почувся посвист. То вернувся з розвідки Андерс, ватажок Білих Троянд.
— Вони сидять у своєму штабі! — вигукнув він. — Уперед, у бій за перемогу!
Коли Андерс подався на розвідку, а Єва-Лотта пішла гострити кинджали, Калле знову зайняв свою позицію під грушею. Коротеньке тихомир'я перед боєм він використав на важливу розмову.
Авжеж, він провадив розмову, хоч поблизу не було жадної живої душі. Знаменитий детектив Блюмквіст балакав зі своїм уявним співрозмовником, вірним супутником, що товаришив йому вже не один рік.