Нікого там не видно. Поки на пальмі майорить біла ганчірка, ми знаємо: він не бачить нічого небезпечного. А як щось помітить, то відразу злізе з пальми й скаже нам. Назбирайте плодів папайї і поїжте.
– Туссене, а як кіль? – запитую я.
– Зараз ми зробимо його з дверей медпункту. Там досить важке дерево. З двох дощок вийде добрий кіль. Уночі ми витягли човна на берег. Іди подивись.
Я йду. Це чудовий, ще зовсім новий човен – метрів п'ять завдовжки, дві лавки, в одній – дірка для щогли. Човен такий важкий, що Матюрет і я насилу його перекидаємо. Вітрило й вірьовки теж новісінькі. На бортах – кільця, до яких можна буде прив'язувати вантаж, навіть бочку з водою. Ми беремося до роботи. А ополудні вже пригвинчуємо кіль.
Прокажені обступили нас і мовчки давляться, як іри працюємо. Туссен пояснює нам, як і що ми маємо робити. На Туссеновому обличчі не видно жодної рани, але коли він починає говорити, то помічаєш, що в нього ворушиться тільки лівий бік обличчя. Він зізнається мені, що хворий на суху проказу. Правий бік його постаті і правиця теж паралізовані, він чекає, що невдовзі йому паралізує і ліву ногу. Ліве око в нього непорушне, наче скляне, Туссен ним бачить, але не може ворушити. Я не називаю нічиїх справжніх прізвищ прокажених. Мені не хочеться, щоб колись ті, хто їх любив або знав, дізналися, як жахливо вони живцем розкладалися.
Працюючи, я розмовляю з Туссеном. Більше ніхто не говорить. Тільки одного разу, коли я збирався підняти завіси, що їх вони зірвали з якоїсь шафи в медпункті, аби ними закріпити кіль, один з них сказав:
– Не торкайся їх. Зриваючи ці завіси, я порізав собі руку, на них лишилася кров, хоч я їх і витер.
Один з прокажених налив на завіси рому й запалив його, це він проробив двічі.
– Тепер, – сказав він, – можеш їх брати.
Поки ми працюємо, Туссен звертається до одного з прокажених:
– Ти вже багато разів спускався до моря, тож поясни Метеликові все як слід, бо з них трьох у таку дорогу ще ніхто не вирушав.
І той пояснює:
– Сьогодні ввечері вода почне спадати рано. Годині о шостій. Течія буде така швидка, що за якихось години три віднесе тебе на сто кілометрів, майже до гирла річки. О дев'ятій годині треба буде зупинитися. Прив'яжеш човна до дерева й почекаєш шість годин – поки скінчиться приплив. Але не вирушай о третій ночі, течія буде ще дуже слабка. Випливеш на середину річки о пів на п'яту. До світанку залишиться ще півтори години, за які ти пропливеш п'ятдесят кілометрів. Твоє щастя залежатиме від цих півтори годин. О шостій, коли розвидниться, треба буде вийти в море. Навіть якщо наглядачі тебе помітять, вони не зможуть переслідувати твій човен, бо дістануться до гирла річки саме тоді, коли почнеться приплив. Далі вони не пройдуть, а ти вже будеш у морі. Ти повинен триматися від переслідувачів, якщо вони тебе помітять, на відстані кілометра, і той кілометр – твій порятунок. На цьому човні лише одне вітрило, а що було в тебе на пірозі?
– Вітрило й клівер.
– Цей човен важкий, витримає й два клівери. Як виходитимеш у море, напнеш усі вітрила й плистимеш просто на хвилі – а вони в гирлі завжди високі. Хай твої товариші полягають на дно човна, так він краще стоятиме, а ти міцно тримай стерно. Не прив'язуй до ноги вірьовку, що стягує вітрило, просили її в кільце – там є для неї спеціальне кільце – і намотай собі на руку. Як помітиш, що вітер подужчав і ти ось-ось перекинешся на великій хвилі, попусти вірьовку, тоді сам побачиш – човен стане рівніше. Отож не зупиняйся, відпусти вітрило й пливи далі за допомогою штормового фока й клівера. Аж у відкритому морі помалу згорнеш вітрило, а тоді напнеш знов і попливеш далі. Ти знаєш дорогу?
– Ні. Знаю тільки, що Венесуела й Колумбія на північному заході.
– Воно-то так, але гляди, щоб тебе не викинуло на берег. Нідерландська Гвіана видає втікачів, Британська Гвіана теж. Трінідад не видасть тебе, але примусить за два тижні поплисти далі. Венесуела видає тільки після того, коли примусить тебе попрацювати рік-два на будівництві доріг.
Я уважно вислуховую. Він зазначає, що сам час від часу робить спробу втекти звідси, але оскільки він прокажений, то його щоразу повертають сюди. Він зізнається, що ніколи не діставався далі Британської Гвіани, її столиці Джорджтауна. Проказа в нього помітна тільки на ногах, на яких не залишилося жодного пальця. Він ходить босий. Туссен просить мене повторити всі поради, що він їх дав мені, я роблю'це безпомилково. І одразу ж озивається Жан Безстрашний:
– Скільки часу тобі треба буде пливти у відкритому морі?
– Три дні я плистиму на північний схід. Під тиском течії мене нестиме прямісінько на північ, а на четвертий день я зверну на північний захід, а мене течія нестиме на захід.
– Чудово, – каже прокажений. – Останнього разу я плив на північний схід тільки два дні, тож і опинився в Британській Гвіані. Пропливши три дні на північ, обійдеш із північного боку Трінідад або Барбадос, потім візьмеш курс на Венесуелу й сам не помітиш, як підпливеш до берега Кюрасао чи Колумбії.
Потім Жан Безстрашний звертається до свого товариша:
– Туссене, за скільки ти продаєш свого човна?
– За три тисячі, – відповідає трй. – Дорого?
– Ні, я не сказав би. А ти, Метелику, зможеш заплатити такі гроші?
– Зможу.
– У тебе ще щось залишиться?
– Ні, ми маємо рівно три тисячі, що їх носить у собі мій друг Клузйо.
– Туссене, я продам тобі свій револьвер, – каже Жан Безстрашний. – Я хочу допомогти цим людям. Скільки ти мені даси за нього?
– Тисячу франків, – відповідає Туссен. – Я теж хочу їм допомогти.
– Дякуємо вам за все, – озивається Матюрет, дивлячись на Жана Безстрашного.
– Дякуємо, – докидає Клузйо.
Цієї миті мені стає соромно, що я збрехав, і кажу:
– Ні, я не можу взяти в тебе таких грошей, на якій підставі я їх візьму?
– Підстави є. Три тисячі франків – чималі гроші, однак Туссен візьме з вас лише дві тисячі, продаючи вам цей чудовий човен. Тож чому я не можу бодай трохи вам допомогти?
А далі відбувається щось украй зворушливе: Сова кладе на землю капелюха й прокажені починають кидати в нього банкноти й монети. Прокажені підходять з усіх боків і щось кладуть у капелюх. Мене бере великий сором. Проте не можу зізнатися їм, що в мене є більше грошей! Що робити, Боже мій, я повівся так безчесно перед цими благородними людьми.
– Прошу вас, не робіть такої пожертви!
Тоді озивається зовсім скалічений негр, на руках якого не лишилося жодного пальця:
– Нам гроші ні до чого. Бери їх не соромлячись. Ми на гроші тільки граємо або кохаємося за них з прокаженими жінками, що зрідка приїздять до нас з Альбіни.
Ці слова приносять мені полегкість і не дають зізнатися, що в мене є гроші.
Прокажені зварили нам дві сотні яєць і принесли їх у коробці з червоним хрестом. У цій коробці їм привезли вранці ліки. Нам дали також дві живі черепахи по тридцять кілограмів кожна, тютюнового листя, дві пляшки сірників і тертушки, з п'ятдесят кілограмів рису, два мішки деревного вугілля, примус і сулію бензину. Своїм вчинком ми дуже схвилювали тутешню громаду, і всім острів'янам хотілося допомогти нам. Здавалося, ніби це вони, самі збираються втікати. Нарешті ми потягли волоком човна туди, де причалили на своїй пірозі. Вони порахували гроші, зібрані в капелюсі: вісімсот десять франків. Отже, я повинен заплатити Туссену лише тисячу двісті франків. Клузйо подає мені свою капсулу, і я розкручую її в усіх на очах.
У ній лежать одна банкнота на тисячу франків і чотири – по п'ятсот. Я вручаю Туссенові тисячу п'ятсот франків, і він повертає мені триста, кажучи:
– Візьми револьвер, я його тобі дарую. Ви поставили на карту все, тому не треба, щоб в останню мить через відсутність зброї зазнали невдачі. Сподіваюсь, тобі не доведеться послуговуватись ним.
Сам не знаю, як дякувати, передусім Туссену та й усім іншим. Фельдшер приготував для нас коробку з ватою, спиртом, аспірином, бинтами, йодом, ножицями та лейкопластирем. Один прокажений приносить тонкі, старанно обстругані дощечки й новісінькі бинти в упаковці. Він дає їх мені, аби я замінив Клузйо шини.
Обп'ятій годині пустився дощ.
– Погода вам сприяє, – каже мені Жан Безстрашний. – Ніхто вас не побачить, можете відчалювати зараз же й виграєте півгодини. Підпливете ще ближче до гирла річки, а там о пів на п'яту ранку рушите далі.
– А як я дізнаюся, котра буде година?
– Стеж, коли починатимуться відпливи й припливи.
Спускаємо човен на воду. Це вже не пірога, ні. Хоч ми повантажили всі речі й сіли самі, борти здіймаються над водою сантиметрів на сорок. Щогла, загорнута у вітрило, лежить у човні, ми поставимо її аж у гирлі. Прилаштовуємо стерно із запобіжною штангою, а також набиту ліанами подушку для мене. Для Клузйо, – він не схотів, щоб йому зробили на нозі перев'язку, – ми спорудили халабуду на дні човна. Тепер Клузйо лежить біля моїх ніг – між мною і бочкою з водою. Матюрет сідає на дно, але поперед мене. Тут я відчуваю себе впевнено, не так, як у пірозі.
Я повинен виплисти на середину річки, тримаючись ближче до лівого, голландського, берега.
– Прощавайте, не гайтеся! – каже нам Жан Безстрашний.
– Хай щастить вам! – озивається Туссен і штовхає ногою човен.
– Дякуємо тобі, Туссене, і тобі, Жане! Щиро дякуємо всім вам.
І ми швидко відчалюємо. Нас підхоплює відплив, який почався дві з половиною години тому, і його течія стрімко несе нас униз.
Дощ не вщухає, і за десять метрів перед собою ми нічого не бачимо. Нижче на річці є два острівці, і Матюрет нахилився вперед, пильнуючи, аби наш човен не налетів на їхні кам'яні береги. Швидко темніє. Якийсь час нас стримує велике дерево, що зачепилось гілляками за човен і пливе разом із нами. Та потім дерево, на щастя, відстає від човна, і ми мчимо зі швидкістю щонайменше кілометрів тридцять на годину. Закурюємо, випиваємо рому. Прокажені дали нам шість обплетених соломою бутельків від к'янті[7], повних рому. Дивна річ, ніхто з нас не говорить про рани, які ми побачили на прокажених. Тема розмови в нас одна: їхня доброта, щедрість, порядність, а також те, що нам здорово пощастило, що ми зустрілися з бретонцем у масці, який провів нас до Голубиного острова.
Дощ ллє вже як із відра.