Він прагнув лише доброї машини і найважчого завдання. Але тільки не такого завдання, щоб люди думали про нього з ненавистю, а щоб сама можливість його виконання приголомшувала всіх без винятку, в тому числі й виконавця. І потяглись місяці гризоти. Тисячі годин у повітрі, занедбана родина, жадібне споглядання кожної нової машини і широко розплющені очі од видовиська розтрощеного і ше оповитого димом літака — пам'ятника товаришу. Розпачливий сморід пустині, де дотліває звуглене бадилля, задуха смердючого автобуса і нудотний запах рому, що пливе в містечку шаленою рікою... Треба добре затямити, що все це було саме для того, щоб навчити людей ненавидіти і скерувати цю зненависть проти самих себе.
Тоді Портер почав виголошувати в кабіні довгі монологи. Такі довгі, як остання чверть години на годиннику "досягнення об'єкту". Портера перевели в іншу групу. Він полетів у далекий рейс без "мандаринки". Але йому все ж здавалось, що він везе той самий вантаж. І знову він благав людей на землі забрати простягнені до нього руки із скривленими від зненависті пальцями! Другий пілот привів назад і посадив на аеродромі машину, а коли Портер вийшов на землю, з рота його капала брудна піна! Група людей з великими труднощами впхнула Портера в санітарну машину, один санітар одразу побіг до амбулаторії робити перев'язку, а два інших довго розтирали синці від Портерових каблуків. Портер до кінця вірив, що його переведуть на цивільну лінію. Може він цього й дочекався б, але не можна працювати на базі надто довго. Отож він програв змагання, про яке недавно говорив Раф.
А потім пілоти ніби змовились. Блянш, Карст. Ці скінчили іще безглуздіше, ніж сьогодні Ленцер. За муром, всипаним угорі битим склом! Невже це неодмінний наслідок їхнього способу життя, набутого ними уміння, здобутих у змаганнях перемог?
...А двигуни тягли свою мелодію самотності.
Герберт глянув на годинник: як зменшується паскудна чверть?
За спиною в нього був радіоапарат, який говорив мовою крапок і рисок. Через кілька хвилин Герберт покладе літак на зворотний курс. Там, попереду, на відстані двадцяти хвилин починаються радарні поля, і сітки екранів пильно, але даремно, обмацують порожнє небо.
Кожна деталь машини працювала досконало, ритмічно, майже монотонно, з старанністю добре накрученого робота.
Уважні очі Герберта по черзі оббігли всі прилади. Одночасно він ловив найменший порух чотирьох сердець металевого організму. 'Згодом, в міру того, як спливали останні хвилини, він зосередив усю увагу на радіоапараті позаду себе. Важко сказати, до чого він прислухався, бо все одно не почув би стукоту крапок і рисок. Але він без сумніву відчув би їх самим інстинктом, точно й безпомилково. Проте апарат мовчав. Нервове напруження Герберта досягло кульмінації, його душило дедалі більше хвилювання.
Маленький апарат був справжнім синонімом зла. Кожної хвилі він міг розпочати передачу. Довго стукотіти він не буде. Спершу виклик, потім шифр коменданта аеродрому і слідом... "наказ виконання". Цей наказ Герберт ніколи не уявляв у звуках слів. Чомусь ввижалась йому вузька стрічка з фіолетовими значками на ній, що змією повзе з апарату.
"Найкраще не думати про це. Не може бути, щоб такий наказ хоч коли-небудь відстукав будь-який передатчик у світі.
Краще думати... ну, хоча б про Дороті. Вона ж чудова жінка. її прекрасне волосся вдень сяє, мов коштовна корона, ноги й руки засмагли майже до кольору кави. І коли Дороті ввечері йде стежкою, вирубаною в скелі, що спадає в море, люди оглядаються на неї, і не тільки тому, що вона красуня. Важко сказати. чому вони оглядаються. Може тому, що в обличчі її, і в усій постаті єднаються і дитяча безтурботність і ніжна материнська розважливість.
Це відчувається і в обрисах її вуст, ї в ясному чолі, і навіть у пишному волоссі. Маленька дівчинка дріботить поруч неї й щебече своє одвічне: "А що це?".
Дороті спиняється, щось пояснює, гладить доньчину темноволосу голівку і рушає далі повільною, але такою легкою ходою.
А коли зійдуть вони на вершину скелі, мати й дитя побачать багряну півкулю сонця, що тоне в морі, і вдалині узгір'я, які синіють у вечірньому присмерку.
Можна думати про що завгодно. Про червоний вогник у порту. Про поливальну машину, яка срібними віялами води змиває з бруку смітття й куряву, що струмками ринуть у вуличні стоки. Про крамарів, що згортають кольорові тенти над вітринами крамниць. Про чарку доброго рому, привезеного з Італії, чи про офіцерів, які годинами вистоюють біля входу в казино.
Про все це можна було б думати, якби я міг зараз думати по-справжньому хоч про що— небудь.
Але ж мої враження й емоції набувають таких химерних форм, складаються в такі порожні символи, що вже не мають нічого спільного з нормальними думками".
Вся увага пілота була підсвідомо прикута до малого радіоприймача за спиною. Лише один-однісінький радіоапарат існував зараз для нього серед сотень інших речей, які оточували його в кабіні, хоч саме апарата Герберт і не міг бачити — він був встановлений за його спиною, якраз там, де кабіна зливалася з мороком ночі. Коли б щось сталося на літаку, певне це не минуло б його досвідченої уваги. Але в ці хвилини він міг прислухатись тільки до нечутного шереху радіоапарата, хоч це був єдиний прилад в кабіні, який ні в кого не викликав жодних побоювань.
Раптом Герберт збагнув, шо несвідомо вдивляється в циферблат годинника, навіть не в циферблат, а тільки в секундну стрілку, яка поволі оббігала коло за колом.
Поруч сидів Раф, закутий в скафандр і висотний шолом, але Герберт не бачив його. Блідо-голубі вогники злегка тремтіли в кабіні.
Секундній стрілці залишилося ще півтора кола.
І тоді серед потужних органних звуків двигунів, серед шуму власної крові, що відлунював у вухах, Герберт розрізнив новий, відчутний шепіт.
Радіоапарат приймав текст!.. Герберта охопило якесь дивовижне приголомшення. Він подумав навіть, що гра уяви вже позбавила його здатності до об'єктивного сприймання навколишнього світу. Але тут-таки побачив, шо шолом Рафа повільно повертається ліворуч. Значить, Раф теж почув цей шепіт!..
Апарат вистукував текст! В цю хвилину в світі сталося щось неймовірне й неприродне, хоч ніхто цього іще не знав. Знав тільки оцей зловісний радіоприймач. Зараз рука радиста піднесе стрічку з повідомленням — і про нього взнають... спершу пілоти, а потім інші люди... Але це вже не матиме значення...
Почуття, яке важко було навіть визначити, скувало думки Герберта, всю його нервову систему...
Звичайний людський страх бліднув перед цим почуттям... Жах — гнітючий, своєрідний, потворний, непереможний, раптово сповнив кабіну літака.
Не тільки очі Герберта, але й думки і вся його здатність відчувати навколишній світ, палали жахом, як палає в гарячці смертельно хвора людина. В цьому приголомшенні здавалося: таким самим жахом охоплені прилади й навіть ніч за плексигласом кабіни.
Приймач і далі вкривав паперову стрічку крапками й рисками.
Враз Герберт відчув гострий глибокий біль нижче лівого плеча. Біль зростав, заповнював увесь лівий бік грудної клітки. Цей біль здушив легені, перехопив горлянку. Стало млосно — у вухах задзвеніли якісь нестерпні дзвіночки, перед очима запалахкотіли зелені блискавки. Біль ставав нестерпним, розривав груди, ніби щось там зросло і, вже не вміщаючись між ребрами, проривався в ліву руку. Рука затерпла й на мить наче перестала існувати. Біль посувався далі, поступово перетворюючи всю ліву сторону тіла на безсилу, інертну масу м'язів, нервів і судин.
Крізь палахкотіння зелених вогнів перед очима Герберт побачив, як темна рука радиста протягла стрічку радіограми Рафові.
Секундна стрілка на годиннику почала оббігати останній круг.
Тепер слід було вимкнути автомат і вести машину...— так, мабуть, велів наказ.
...Що це читає Раф?!
А він тримав перед очима текст... Ось відклав його набік, але зараз же почав перечитувати знову.
— Майоре! — зашелестіло в навушниках.
Герберт, зробивши величезне зусилля, намацав язиком пластмасову ложечку, прикріплену поруч з мікрофоном всередині шолома. З ложечки під язик сковзнула крихітна таблетка і почала повільно розчинятись у слині.
— Майоре!
Він спробував озватись, але не було голосу. Біль знову охопив груди. Нітрогліцерин розчинявся надто повільно.
Стрілка годинника проминула нижню риску на циферблаті і почала спинатися догори, до останнього пункту.
"Треба вимкнути автомат, вимкнути автомат",— несвідомо спалахувало в мозку.
Він чув, як починає пульсувати кров. Спершу в артеріях шиї, а далі все нижче. Біль відступав, а страх почав зникати з шибок кабіни й приладів, хоч і залишався в очах, на вустах і в гарячкових думках пілота.
— Майоре!
Нарешті він спромігся вимовити слово, правда, невиразне, бо таблетка під язиком заважала говорити.
— Автомат! — видихнув Герберт.
— Зрозумів! — почулось у відповідь.
Герберт відчув полегшення, наче зробив щось дуже тяжке й важливе.
— Зрозумів! — повторив Раф.
Герберт підняв праву руку. Він не знав, чи може хоч ворухнути лівою. Йому навіть не спало на думку, що це можна просто перевірити.
Він правицею вимкнув автомат. Раф прийняв пілотаж.
— Майоре... В мене донечка!
Годинник досягнув "програмованого" наказом часу. Циферблат спалахнув червоним сяйвом і згас.
— Повертай! — крикнув Герберт.
Він увімкнув також другий циферблат на годинникові "досягнення об'єкту", той, що в жодній іще кабіні жодного літака в світі не кліпнув червоним сигналом.
Раф натиснув на важіль регулятора газу.
Двигуни примовкли. Потужна і врочиста органна музика обірвалась на половині такту. Тепер голоси двигунів нагадували свистяче дихання старого астматика. Стрілка тахометра впала до початкових цифр. Тоді Раф поклав машину на ліве крило.
Місяць поспіхом вихопив руки з кабіни і зник.
Чорна просторінь за плекситовими шибками втратила будь-які координати.
Кабіна нахилилась майже прямовисно, проте машина якийсь час іще за інерцією летіла вперед, аж поки не втяглась у дугу повороту.
Герберт виштовхнув з вуст ложечку від нітрогліцерину. Кінцем язика повернув її на місце біля мікрофону. В пальцях рук і ніг пульсувала кров і він відчував, як повільно розливається вона по знекровлених тканинах.
"Рафа треба привітати.