На другий день ми натрапили на цілий косяк сардин, а трохи згодом з'явилася двометрова голуба акула і, раз у раз вивертаючись білим черевом догори, попливла за самою кормою плоту, де Герман і Бенгт, стоячи босоніж у воді, орудували біля стернового весла. Якийсь час вона кружляла навколо нас, але відразу зникла, як тільки ми озброїлися ручним гарпуном.
Другого дня до нас навідалися тунці, боніти[27] та золоті макрелі, а коли на палубу плоту впала здоровенна летюча риба, ми використали її як наживку і відразу ж витягли дві великі золоті макрелі вагою в 10 і 15 кілограмів. Це був провіант на кілька днів. Стоячи на вахті біля стерна, ми часто бачили зовсім невідому нам рибу, а одного разу потрапили в косяк дельфінів, якому, здавалося, не було кінця. Чорні спини, що витикалися з води одна поруч одної біля самого плоту, перекидалися і підстрибували тут і там. Вони вкрили весь простір, який можна було охопити поглядом з верхівки щогли. Чим ближче ми підходили до екватора і чим більше віддалялись від моря, тим частіше почала з'являтися летюча риба. Коли ж, нарешті, ми увійшли в синю воду, де велично перекочувалися освітлені сонцем спокійні хвилі, вкриті брижами від поривів вітру, летючі риби виплигували з води і, як град снарядів, летіли по прямій лінії, а потім знову зникали під водою, коли енергія польоту вичерпувалася.
Якщо ми виставляли вночі маленький парафіновий ліхтар, його світло приваблювало летючих риб, великих і маленьких, і вони перелітали через пліт. Часто вони налітали на бамбукову каюту або парус і безпомічно падали на палубу. Відштовхнутися від неї, як вони відштовхуються від води, рибини не могли і залишалися лежати, безпомічно звиваючись, схожі на вирячкуватих оселедців з великими грудними плавцями. Іноді нам доводилось чути круте слівце, коли холодна летюча рибина, набравши великої швидкості, ударялася в чиєсь обличчя. Риба завжди летіла швидко, головою вперед, і коли натрапляла на обличчя, воно починало пашіти, як від доброго ляпаса. Але потерпілий швидко забував про неспровоковану агресію; все-таки це була морська країна чудес, в якій делікатесні рибні страви із свистом прилітали до нас через повітря. Ми смажили летючу рибу на сніданок, і — залежало це від риби, від повара чи від нашого апетиту — очищена, без луски, вона нагадувала нам смажену форель.
Перший обов'язок кока, як тільки він прокидався вранці, полягав у тому, щоб зібрати на палубі всю рибу, яка за ніч зробила посадку на плоту. Її було звичайно не менше півдюжини, а одного ранку ми виявили на плоту двадцять шість жирних летючих рибин. Якось, коли Кнут порався біля сковорідки, летюча рибина вдарила його в руку, і він дуже засмутився, що вона не впала прямо в розтоплений жир.
Торстейн тільки тоді повністю усвідомив, яким близьким сусідом став нам океан, коли, прокинувшись, побачив у себе на подушці сардину. В каюті було так тісно, що Торстейну доводилося лежати головою в дверях, і коли хтось, виходячи вночі, випадково торкався його обличчя, він кусав його за ногу. Торстейн схопив сардину за хвіст і дав їй цілком ясно зрозуміти, що з великою прихильністю ставиться до всіх сардин. Наступної ночі ми передбачливо підібгали під себе ноги, щоб залишити Торстейну якомога більше місця; та скоро сталася подія, яка змусила Торстейна перебратися спати на ящик з кухонним начинням, що стояв у радіорубці.
Це відбулося через кілька ночей. Хмари заволокли все небо, і стало дуже темно. Щоб нічні вахтові бачили, куди вони ступають, перелізаючи через нього, Торстейн поставив парафіновий ліхтар біля своєї голови… Годині о четвертій Торстейн проснувся, бо ліхтар перекинувся і щось холодне й мокре почало битися коло його обличчя. "Летюча риба", — подумав він і став нишпорити в темряві, щоб викинути її. Він схопив щось довге і слизьке, в'юнке, наче змія, і зараз же відсмикнув руку, наче опікся. Поки Торстейн намагався засвітити ліхтар, невидимий гість переповз через нього до Германа, Герман теж підхопився, розбудивши мене, і я подумав про кальмара, який інколи з'являється вночі у цих водах. Засвітивши, нарешті, ліхтар, ми побачили, що Герман сидить з виглядом переможця і міцно стискує одною рукою шию довгої вузької рибини, яка звивається, наче вугор. Рибина мала в довжину близько метра і нагадувала собою змію; у неї були великі чорні очі і довгаста голова з хижою пащею, повною довгих гострих зубів. Зуби були гострі, як ножі, і могли відгинатися назад до піднебіння, щоб пропускати в горло захоплену їжу. Герман усе стискував у руках свою здобич, коли це раптом з рота хижака вискочила біла рибка з виряченими очима, сантиметрів 20 завдовжки, а за нею ще одна, така ж сама. Цілком очевидно, це були дві глибоководні рибини, що сильно потерпіли від зубів зміїного хижака. Тонка шкіра риби-змії вилискувала синювато-фіолетовою барвою на спині і блакитно-сталевою на череві, вона легко знімалася цілими клаптями під нашими пальцями.
Від усієї метушні прокинувся, нарешті, Бенгт, і ми піднесли до його очей ліхтар і довжелезну рибу. Він спросоння трохи підвівся у своєму спальному мішку і урочисто вимовив:
— Ні, такої риби не буває.
А потім спокійно повернувся і знову заснув. Бенгт не дуже помилився. Згодом з'ясувалося, що шестеро нас, хто сидів круг ліхтаря в бамбуковій каюті, були першими людьми, які побачили цю рибу живою. На узбережжі Південної Америки і островів Галапагос кілька разів знаходили тільки кістяки такої риби; іхтіологи назвали її Gempylus, або зміїною макреллю, і думали, що вона живе на дні океану на великій глибині, бо ніхто ще її не бачив. Та якщо вона й держалася дуже глибоко, то в усякому разі тільки вдень, коли сонце засліплювало її великі очі. Бо в темні ночі зміїна макрель розгулювала на хвилях; перебуваючи на плоту, ми мали нагоду переконатися в цьому.
Тиждень по тому, як ця рідкісна риба потрапила в спальний мішок Торстейна, до нас з'явився інший гість. Знову була четверта година ранку; молодий місяць вже зайшов, навколо стояв морок, хоч зірки й виблискували. Пліт легко слухався стерна, і коли моя вахта закінчилася, я вирішив пройтися вздовж борту до носової частини і обдивитися, чи все гаразд після вахти. Як завжди у вахтових, у мене круг пояса була обв'язана вірьовка; з парафіновим ліхтарем у руці я обережно йшов уздовж крайньої колоди, щоб обігнути щоглу. Деревина була мокра і слизька, і я дуже розсердився, коли хтось позаду зовсім несподівано ухопився за мою вірьовку і став так смикати, що я мало не втратив рівноваги? Обернувшись, я посвітив ліхтарем, але нікого не побачив. Потім знову сіпонули за вірьовку, і я помітив, що на палубі щось виблискувало і звивалося. Це була ще одна зміїна макрель; цього разу дона так глибоко, встромила свої зуби у вірьовку, що кілька зубів зламалося, поки я витягав її з пащі. Певно, світло ліхтаря падало на білу вірьовку, і наш гість з глибини океану вчепився в неї, сподіваючись ухопити довжелезний і ласий шматочок. Він закінчив своє життя в банці з формаліном.
Океан приносить багато несподіваного тим, хто живе на одному рівні з його поверхнею і рухається повільно й тихо.
Трапляється, що мисливець, який продирався крізь хащу лісу, повертається й каже, що не бачив ніякої дичини. А інший мисливець сидить спокійно на пні й чекає, і скоро починає чути шурхіт і тріск, а з заростей на нього вже поглядають допитливі очі. Те ж саме можна сказати і про океан.
Ми борознимо його часто, гуркочучи машинами та поршнями і спінюючи воду навколо: носа корабля. А потім повертаємось і кажемо, що навіть посеред океану не бачили нічого особливого.
Коли ми пливли на плоту, сидячи біля самої води, то не минало й дня, щоб до нас не навідувались допитливі гості, які снували навколо; деякі з них, як золоті макрелі і лоцмани, так звикли до нас, що супроводжували пліт через увесь океан, сновигаючи біля нього і вдень і вночі.
Коли наставала ніч і в темному тропічному небі з'являлися миготливі зірки, вода навколо нас починала світитися, змагаючись своїм сяянням із зірками. Кожний виблискуючий планктоновий організм так сильно нагадував круглу жаринку, що ми підбирали мимоволі свої босі ноги, коли сяючі кульки викидало хвилями на: корму. Беручи їх у руки, ми визначали, що це яскраві, світні гарнелі[28]. У такі ночі ми іноді жахалися, коли біля самого плоту з води раптом з'являлися два круглих блискотливих ока і, не мигаючи, гіпнотизували пас своїм поглядом, — можливо, це з'явився сам дух моря. Часто це були великі кальмари, які піднімалися з глибини і плавали на поверхні, виблискуючи в темряві диявольськими зеленими очима, що нагадували своїм блиском фосфор. А інколи це були світні очі глибоководних рибин, які спливали на поверхню тільки вночі і, зачаровані тьмяним світлом ліхтаря, нерухомо лежали, втупивши в нас свої очі. Кілька разів, коли океан був спокійний, в чорній воді навколо плоту з'являлися раптом круглі голови діаметром в 60‒90 сантиметрів і непорушно витріщали на нас великі блискотливі очі. А то вночі ми бачили у воді світні кулі діаметром близько метра, які загорялися з нерівними проміжками часу, нагадуючи раптові спалахи електричних лампочок.
Поступово ми звикли до цих підземних, або, вірніше, підводних істот, які жили під нами, і все-таки дивувались кожного разу, коли з'являлося щось нове. Якось у хмарну ніч, близько другої години, коли стерновий ледве відрізняв чорну воду од такого ж чорного неба, він помітив слабке світло під водою, яке поступово набрало форму великої тварини. Важко було визначити, чи то світився планктон на її тілі, чи фосфорувала сама тварина, але це мерехтіння у чорній воді робило примарну істоту невиразною і мінливою. Вона здавалася то круглою, то овальною або трикутною, а потім раптом розділилася на дві половини і кожна з них почала самостійно плавати туди й сюди під плотом. Кінець кінцем цих великих мерехтливих привидів стало три, і вони повільно кружляли під нами. Це були справжні чудовиська, бо тільки видима їх частина мала в довжину 6‒8 метрів. Ми всі швидко вибігли на палубу і спостерігали цей примарний танець.