На злість нам, він пішов до патера Себастьяна і добре таки приголомшив старого, поставивши перед ним на стіл три цілих глиняних глеки.
— Ось гляньте! — обурено мовив Хаоа. — Я не покажу їх сеньйору Кон-Тікі, бо він каже, що я брешу. Але я не брешу.
Патер Себастьян ніколи не бачив таких глеків на острові, тому він спитав Андреса, звідки вони взялися.
— Ці глеки знайшов колись ще мій батько і вирішив, що в них добре держати воду, — відповів Андрес.
Він, безперечно, ще раз збрехав. Хаоа не держав воду в глечиках, та вони й не стояли в його хатині. Про це нам сказали сусіди, які бували в Андреса і знали в його маленькій порожній халупі всі закутки.
Глеки кудись безслідно зникли після того, як їх оглянув патер Себастьян, і перед нами постала ще одна таємниця. В хаті Хаоа їх не було. Звідки ж вони взялись і куди щезли так раптово?
А тим часом з'явилася ще одна тема для роздумів. Я вирішив за порадою старого поліцая Казіміро поїхати на легендарний острів птахо-людей, щоб відшукати потаємну печеру ронго-ронго, про яку знав колись його батько. Серед остров'ян точилося стільки розмов про дощечки ронго-ронго, які нібито були сховані в потаємних печерах, що кожного, хто наслухався їх, кінець кінцем, охоплювала нестерпна цікавість.
— Нам давали сто тисяч песо за табличку ронго-ронго, значить, її справжня ціна — мільйон, — казали остров'яни.
В глибині душі я знав, що вони не помиляються. Але я знав також, що коли б хтось із остров'ян і знайшов печеру з ронго-ронго, то не насмілився б туди зайти. Адже дощечки ронго-ронго були для їхніх предків святинею.
Вчені старики, які заховали священні ронго-ронго в печери, коли патер Еугеніо запровадив на острові християнство, закляли їх. Остров'яни вірили, що відтоді, як на дощечки накладено табу, кожного, хто доторкнеться до них, чекає неминуча смерть.
У музеях світу зберігається лише двадцять таких дощечок, і не знайшлося до цього часу вченого, який зумів би прочитати їх. Таких химерних ієрогліфів немає в жодного іншого народу. Знаки на табличках майстерно вирізані рядами за системою "серпантин", де кожний другий рядок перевернутий догори ногами. Майже всі дощечки, які тепер зберігаються в музеях, вивезено з острова Пасхи, коли остров'яни ще не ховали їх. Патер Себастьян розповів нам про ту дощечку, яку вивезли звідси останньою: її вже взяли із забороненої печери. Остров'янин, що знайшов ронго-ронго, не встояв перед спокусою і привів одного англійця майже до самої печери. Там він виклав з камінців півколо, яке той не повинен був переступати, а сам зник у печері й повернувся звідти з таблицею ронго-ронго. Англієць купив її. Невдовзі після цього остров'янин раптом збожеволів і помер. Ця подія ще більше додала остров'янам страху перед табу печер ронго-ронго, пояснив нам патер Себастьян.
Як би там не було, але старий Казіміро теж відмовився, коли я пристав на його ж пропозицію поїхати до печери. Він сказав, що погано себе почуває і що замість нього місце нам покаже старий Пакоміо, з яким вони ще. хлопцями чекали батька, коли той ходив у печеру. Пакоміо був сином ворожки Ангати, яка п'ятдесят років тому, коли, тут була ще експедиція Рутледж, славилась тим, що сіяла забобони серед жителів острова. На моє прохання патер Себастьян умовив його показати нам дорогу. Старий Пакоміо урочисто всівся до нас у моторний човен, і ми попрямували до Мотунуї — скелястого острова, птахо-людей. Позаду, над нашими головами, височіла круча — найвищий берег острова Пасхи. На самому хребті містилися руїни культових споруд Оронго. Ед з своїми помічниками робив там розкопки і знімав карту. Звідти, згори, наш човен здавався їм крихітним рисовим зернятком на голубому тлі, а вони нам звідси — білими цятками.
Ще в минулому столітті наймогутніші люди острова цілими тижнями сиділи над кручею у напівтемних халупах, очікуючи, коли на маленький скелястий острів прилетять перші морські ластівки. Щороку влаштовувалися змагання, хто перший пропливе на очеретяному плоту два кілометри до цього острівця і знайде там знесене птахом яйце. Переможця шанували, ніби якогось божка, йому голили голову, фарбували її в червоний колір, а потім з церемонією одводили його до священної хатини серед статуй біля підніжжя Рано Рараку. Там він повинен був сидіти в чотирьох стінах протягом року і ні з ким не зустрічатись. Їжу йому носили спеціальні служники, і він вважався священною птахо-людиною цього року. Пагорб позад руїн, де зараз працював Ед, являв собою суцільну скульптурну групу — він був весь укритий висіченими з каменю скоцюрбленими людськими постатями з довгими загнутими дзьобами.
Ступивши на берег легендарного острова птахо-людей, ми не побачили там жодної пір'їнки. Всі птахи давно вже переселились на інший скелястий острівок, ближче до берега. Коли ми проїздили повз цього на моторному човні, вони хмарою знялись у небо, наче дим над вулканом.
Зате на Мотунуї ми відразу побачили багато входів до напівзарослих уже печер. В кількох із них лежали вздовж стін людські кістки і запліснявілі черепи, а в одному місці ми побачили висічену на стелі пофарбовану в червоний колір диявольську голову з цапиною бородою. Рутледж у свій час відвідала кілька таких печер, і Пакоміо добре пам'ятав її. Він нетерпляче чекав нас біля входу, тому що хотів показати нам зовсім іншу печеру. Повівши нас угору до середини скелі, він раптом зупинився і, показуючи собі під ноги, прошепотів:
— Тут ми пекли курку.
— Яку курку?
— Щоб пощастило; перш ніж іти в печеру, треба було спекти курку.
Ми мало що зрозуміли з цього, а Пакоміо міг додати тільки одне: так заведено. Коли вони були тут, батько Казіміро звелів їм, дітям, відійти далі від вогнища: запах смаженої курки можна було вдихати тільки йому. Хлопці так і не побачили, що лежить у печері, але знали, що там зберігаються дуже коштовні речі. Пакоміо й Казіміро гордилися тим, що стояли поблизу печери, коли старий пішов оглядати своє багатство.
Ми, звичайно, ніякої печери не знайшли, хоч довго нишпорили серед папороті й каміння, шукаючи потаємного входу. Нарешті Пакоміо висловив припущення, що старий, очевидно, навмисно повів їх у цьому напрямку, а печера міститься в протилежному кінці. Ми полазили з годину ще й там, поступово втрачаючи цікавість. Пекло сонце, і один за одним ми здавалися — кидались у глибоку ущелину, наповнену до країв чистою, мов кришталь, водою, яку крізь тріщину нагнав сюди з моря шторм. Ми пірнали до самого дна по фіолетових морських їжаків, яких Пакоміо їв сирими. Пливучи під водою, ми носом до носа стикалися з дивовижними рибами всіх кольорів, які, витріщившись, підпливали, щоб поглянути на нових жителів цього оточеного горами акваріума. Мерехтливе сонячне проміння, що проникало в ущелину, засвічувало вогненний фейєрверк яскравих барв, а вода була така чиста й прозора, що ми почували себе птахо-людьми, які пурхають серед метелиці осіннього листя. Тут, під водою, було так гарно, наче в підводному райському саду. Від думки, що вся ця неперевершена краса на дні басейну на хтозна-який час залишається тільки для сліпих морських їжаків та риб, які не розрізняють барв, не хотілося вилазити з води.
Зрештою, нам було на що дивитись і на суші, особливо на самому острові Пасхи. Кирки і лопати почали відкривати речі, які протягом століть були сховані навіть від самих остров'ян. По селищу пішли розмови. До всього, що відбувалось, остров'яни ставились із забобонами. Звідки може знати чужинець, що лежить у тому чи іншому місці під землею, коли він не проникає в минуле острова з допомогою мана, надприродної сили? Спочатку ніхто не говорив про це відверто, тільки деякі жителі острова Пасхи приходили до мене й питали: може, я насправді канака, остров'янин, а не чужинець? Те, що я блондин, що в мене біла шкіра, не має значення, їхні предки теж колись були такими. Дарма, що я знав лише кілька слів полінезійського діалекту острова Пасхи, — це все тому, що я довго жив у Таїті, в Норуега та якихось інших країнах і забув рідну мову. Спочатку ніхто з нас не думав, що остров'яни кажуть це серйозно: ми гадали, що це особлива форма полінезійської ввічливості. Але чим більше залишків старовини викопували археологи з-під землі, тим більше місцеві жителі переконувалися, що сеньйор Кон-Тікі не звичайна людина.
Почалося все це з групи Білла, який узявся за цікаву роботу: він першим з археологів почав досліджувати найзнаменитішу і найбільшу на острові храмову терасу Вінапу. Вчені й туристи, які бачили цю гігантську споруду, дивувались її схожості з величавими кам'яними мурами в царстві інків. Таких будов ви не знайдете на десятку тисяч інших островків, що лежать далі на захід у Тихому океані. Але Вінапу, як дві краплі води, скидається на класичні будови доінкського періоду і тим більше варта уваги, що міститься на маленькому острівку, розташованому найближче до самого царства інків.
Чи не знайшли сюди шлях каменярі Перу? Може, вони перші висадились тут і почали обтісувати кам'яні блоки для мурів острова Пасхи?
Факти говорять, що так воно й було. Але існує й інша, думка, якої до цього часу дотримуються вчені. Схожість і сусідство могли бути випадковим збігом. Мешканці острова могли створити своєрідні типи будови незалежно від будь-чийого впливу. Якщо це так, то класичні мури Вінапу являють собою останню фазу розвитку культури острова. Так досі й вважала наука.
Білл працював з двадцятьма робітниками протягом чотирьох місяців, але вже після перших тижнів ми дістали відповідь, якої найбільше сподівались. Класичний мур у Вінапу належав до найдавнішого періоду будівництва, пізніше аху добудовували й надбудовували вже не такі досвідчені архітектори, які, мабуть, не знали складної техніки інків. Ед і Карл, які працювали на інших аху, незалежно один від одного прийшли до того самого висновку, що й Білл.
Вперше було виявлено, що загадкова історія острова Пасхи має три чітко виражені періоди. Спочатку на островок висадились люди з високою культурою, що володіли технікою інків у будівництві кам'яних споруд. Ці класичні будови не мали собі рівних у пізніші періоди історії острова.