В третій кімнаті був накритий стіл на двох.
— А мій племінник, — сказав маркіз, поглядаючи на при— готовану^ вечерю, — як мені казали, ще не прибув?
— Його ще не було, його ждали разом з монсеньйором.
— А! Неймовірно, щоб він прибув сьогодні, а втім залишіть стіл, як є. Я буду готовий за чверть години.
За чверть години монсеньйор був готовий і сам сів до розкішної й добірної вечері. Крісло його стояло проти вікна. Він з'їв юшку і підніс до рота шклянку бордоського та зараз і поставив її назад.
— Що то?--спитав він спокійно, вдивляючися уважно в горизонтальні чорні та кам'яні смуги.
— Монсеньйоре! Що?
— Надворі за шторами. Одкрий штори.
Штори одкрили.
— Ну?
— Монсеньйоре, нема нічого. Дерева і ніч — тільки й видно.
Служник розкрив широко штори, подивився в непроглядну темряву й стояв на цьому чорному фоні, ждучи дальших розпоряджень.
Горгона (Медуза) мітична жінка, її погляд обертав людину на камінь.
— Добре, — спокійно сказав пан.—Закрий штори.
Наказ виконано, і маркіз їв далі. Він уже наполовину повечеряв, як знову спинився з шклянкою в руці" прислухаючися до гуркоту коліс. Гуркіт наближався швидко і спинився перед самим замком.
— Спитай, хто там приїхав?
То був монсеньйорів племінник. Він їхав на декілька верстов позад монсеньйора.
Він їхав швидко та не міг наздогнати монсеньйора. На поштових станціях йому казали, що монсеньйор проїхав передним.
Монсеньйор велів сказати йому, що його жде вечеря, і що його просять прийти сюди. За декілька хвилин він прийшов. В Англії він був відомий як Чарлз Дарней.
Монсеньйор прийняв його ввічливо, однак вони не віталися за руки.
— Ви вчора виїхали з Парижу, сер? — сказав він до монсеньйора, сідаючи до столу.
Так, учора. А ви?
— Я їду прямо з Лондона. Мене затримали...—племінник затнувся на момент, — різні справи.
— Без сумніву, — сказав увічливий дядько.
При служникові вони не промовили більш і слова один до одного. Подали каву. Вони залишилися самі. Племінник, поглянувши на дядька, якого лице подібне було до доброї машкари, почав розмову.
— Я повернувся назад, сер, як ви вже й наперед знаєте, задля тієї самої цілі, що примусила мене й виїхати. Вона привела мене до великої и несподіваної небезпеки; однак це свята ціль, і коли б вона привела мене навіть до смерти, то, я сподіваюся, вона б і в цьому підтримала мене.
— Не до смерти, — сказав дядько, — нема чого говорити — до смерти.
— Маю сумнів, сер, — відповів племінник, — що ви хоч пальцем кивнули б, щоб урятувати мене, коли б та ціль завела мене на край погибелі. .
Западини на носі поглибилися, гарні прямі лінії на жорстокому лиці продовжилися, — воно мало лиховісний вигляд; проте дядько зробив ґраціозний жест протесту, який очевидячки був тільки формою доброго виховання й ніяк не міг заспокоїти.
— Справді, сер, — говорив далі племінник, — по тому, що я знаю, ви дуже виразно робили так, щоб підозрілим обставинам, які оточували мене, надати ще підозрілішого вигляду.
— Ні, ні, ні, — сказав дядько жартівливо.
— Справді, сер, — твердив племінник, — я вірю, що то одночасно ваше нещастя, а моє щастя, що я тут у Франції ще не у в'язниці.
— Я не зовсім зрозумів, — відповів дядько, сьорбаючи каву,— будь ласка, поясніть.
— Я певен, що якби при дворі не були прихильні до вас,, і якби це не тьмарило вас здавна, то грамота за печаткою вже запровторила б мене до фортеці на невизначений час.
— Це можливо,—сказав дядько надзвичайно спокійно.—Задля родової чести я наважився б навіть так потурбувати вас. Прошу вибачити.
— На моє щастя, як я бачу, вас і позавчора прийнято так само холодно, як і звичайно, — завважив племінник.
— Я не сказав би "на щаетя", мій друже, — відповів дядько, з витонченою ввічливістю.—Я не певен того. Добра нагода для роздуми з усіма перевагами самотности могла б з великою користю вплинути на вашу долю. Однак, не варто сперечатися. Як ви кажете, мене спіткала невдача. Франція в усьому змінилася на гірше. Наші недалекі предки мали право на життя й смерть того бидла, що оточує нас. З цієї кімнати скільки вивели тих собак на шибеницю. В сусідній кімнаті, моїй опочивальні, я знаю, закололи одного простолюдця за те, що виявив якусь незвичайну уразливість за честь своєї доньки... своєї доньки. Багато ми стратили привілей. Тепер у моді нова філософія. Погано, дуже погано!
— Ми так зміцнювали наш стан за старих часів, та й за нових, — сказав племінник хмуро, — що я певен — наше ім'я ненавидять більш ніж яке інше у Франції.
— Будемо сподіватися, що так, — сказав дядько.—Ненависть, до вищих — це мимовільна пошана нижчих.
— В цілому краю навкруги коло нас, — говорив далі племінник, — я не бачив жадного лиця, яке б дивилося на мене з яким іншим почуттям, крім притаенного почуття страху й невільництва.
— Це честь величності нашого'роду, — сказав маркіз, — що на неї він заслужив тйми засобами, якими підтримував свою величність. Пригнічення — це єдина здорова філософія. При— таєнне почуття страху й невільництва, мій друже, — завважив маркіз, — примушуватиме собак слухати батога, поки цей дах, — маркіз поглянув на стелю, — захищатиме нас.
Це могло бути й не так довго, як гадав собі маркіз.
— А тим часом, — сказав маркіз, — я стоятиму на сторожі чести й спокою нашого роду, коли ви не хочете. Однак ви певне стомлені. Чи не пора на сьогодні припинити нашу розмову?
Ще тільки хвилину.
І годину, коли хочете.
Сер, сказав племінник, — ми чинили неправду і тепер жнемо плоди неправди.
— Ми чинили неправду? — повторив маркіз, запитливо усміхаючись і ввічливо показуючи спершу на племінника, а потім на себе.
— Наш рід, наш благородний рід, якого честь нам така дорога, хоч і по-різному. Навіть за часів мого батька ми чинили безліч неправди, ображаючи кожну людську істоту, що ставала між нами й нашими втіхами, хоч які б вони були. Та що говорити про час мого батька, коли то був разом і ваш час? Чи можу я відділяти брата-близнюка мого батька, його співспадкоємця й наступника, від нього самого?
— Смерть зробила це, — сказав маркіз.
— І залишила мене, — відповів племінник, — зв'язаним з порядками, що такі жахливі для мене, відповідальним за них, хоч я й безсилий в них. Я пориваюся виконати останнє прохання моєї любої матері й послухатися останнього погляду Tí очей, коли вона благала мене бути милосердним і спокутувати все це, і я мучуся, даремно шукаючи підмоги й сили.
— Якщо ви, любий племіннику, гадаєте знайти їх у мене,— сказав маркіз, доторкаючись своїм пальцем до його грудей,— вони стояли тепер коло каміна, — то будьте певні, що ви даремно шукатимете. Я умру, мій друже, навіки підтримуючи той порядок, серед якого ми живемо. Краще вам бути розсудливим, — додав він, подзвонивши в маленький дзвінок на столі, — і коритися своїй прирожденній долі. А то, як я бачу, ви пропаща людина, месьє Шарль.
— Цей маєток і Франція загинули для мене, — з сумом сказав племінник, — я зрікаюся їх.
— А хіба вони ваші, що ви зрікаєтеся? Франція — може, а маєток? Про це чи варт і згадувати, а все ж він ще не ваш?
— Я не мав наміру словами, що вжив, домагатися його. Якби він перейшов до мене від вас, ну, завтра...
— Маю недоречну надію, що це неймовірно.
— ... або за двадцять років...
— Ви робите мені багато чести, — сказав маркіз, — а все ж даю перевагу цій догадці.
— ... я б покинув його й жив би якось інакше і в іншому місці. Та й мало чого довелось би кидати. Що ж тут є, крім пустелі, злиднів і руїни?
— А!..—промовив маркіз, озираючи пишну кімнату.
— Як на око, то тут досить гарно; а коли подивитися в цілому та під чистим небом і в ясний день, то це купа марнотратства, безгосподарности, здирства, боргів, закладних, утисків, голоду, наготи і страждань
— А!.. — знову сказав маркіз дуже здивованим тоном.
— Якщо це колинебудь стане моїм, то я передам його до таких рук, що зуміють краще за мене потроху звільнити його (коли така річ можлива) від тяготи, що гнітить його, щоб нещасний народ, який тепер не може покинути його і здавна пригнічений до крайности, міг хоч у дальшому поколінні менше страждати; проте це не для мене. Прокляття лежить на ньому й на цілому краю.
— А ви? — сказав дядько. — Вибачайте на моїй цікавості, ви з вашою новою філософією, чим ви думаєте жити?
— Щоб жити, я мушу робити те, що мають за деякий час робити й інші мої одноплемінці, навіть з вельможністю за плечима, — працювати.
— В Англії, наприклад.
— Так. Родова честь, сер, у тій країні буде поза небезпекою від мене. Родове ім'я ні в якій іншій країні не постраждає від мене, бо я нігде в іншому місці не ношу його.
Коли маркіз подзвонив у дзвоника, це визначало, що треба освітлити сусідню опочивальню. Тепер ясно світилося крізь двері. Маркіз дивився в той бік і прислухався, як відходив— льокай.
— Англія чомусь дуже приваблює вас, хоч вам там і не зовсім то щастить,—завважив він, повернувши спокійне лице до— племінника з усмішкою.
— Я вже казав вам, що за мій тамтешній неуспіх, — я це відчуваю, — я мушу завдячувати вам. А втім, там моє пристановище.
— Вони, оті хвастовиті англійці, кажуть, що там пристановище для багатьох. Ви може знаєте одного нашого однопле— мінця, що знайшов там притулок? Доктора?
— Так.
— З донькою?
— Так.
— Так,—сказав маркіз.—Ви втомлені. Надобраніч.
Він вклонився дуже ввічливо; на його лиці, що всміхалося, була якась особлива таємність, якої він надавав'і своїм словам, що мимоволі вражали очі й вуха його племінника.
— Так, — повторив маркіз. — Доктора з донькою. Так. От тут то й починається нова філософія! Ви втомлені. Надобраніч! Сподіваюся, матиму втіху бачити вас завтра вранці. Приємного спочинку!
Залишивши горіти тільки одну свічку на великому каміні, маркіз спустив легку тюлеву запону навколо ліжка, а коли поклався спати, то чув, як ніч перервала своє мовчання, глибоко зідхнувши. Мертва темрява налягла на всю околицю, мертва темрява додала своєї власної тиші мовчазному порохові на всіх дорогах. На кладовищі не можна було відрізнити однієї від однієї маленької купки злиденної травиці. На селі міцно спали і податкуючі й оподатковані; їм, може, привиджувалися бенкети, як звичайно буває з голодними; їм снилися достаток і спокій, як утомленому невільникові або випряженому волові; худі се* ляни спали міцним сном і були ситі й вільні.
Почало розвиднятися.