А судді постановили розв'язати справу божим судом. Папабуддгі запротестував: "О, це несправедливе рішення. Сказано ж:
Щоб в спірці правду встановить, май свідків або доказ свій.
А вже якщо нема цього, тоді іди на божий суд.
А в мене у цьому ділі є свідки — божества дерев довкола того місця, де були закопані гроші. От вони й розкажуть, хто їх украв".— "Ну, що ж,— мовили судді,— твоя правда. Недарма ж мовлять:
Якщо вже певний свідок є, нехай він буде з жебраків,
Тим більш, як свідок — божество, не слід звертатись в божий суд.
Нам дуже цікаво, як ця справа обернеться. Так-от, завтра на світанку ви обидва разом з нами підете до того лісу!" Тільки-но Папабуддгі почув рішення суддів, він одразу ж метнувся додому й сказав своєму батькові: "Тату, знаєш, Дгармабуддгі пограбував мене. Тепер усе залежить від твого слова, і якщо ти мені не допоможеш, обірветься моє життя!" Той озвався: "Кажи, синку, швидше, що треба робити?" І Папабуддгі розпорядився: "Татку, в лісі росте крислате дерево шамі, а в ньому є велике Дупло. Ти туди залізеш, і, коли завтра вранці я питатиму, хто вкрав гроші, назвеш Дгармабуддгі".
Ранком другого дня Папабуддгі, зробивши обмивання, підійшов з Дгармабуддгі й суддями до дерева і голосно прорік:
"В ім'я Землі і Неба, Сонця й Місяця,
Вогню й Води, Повітря, Дня і Ночі,
Душі і смерті, вранішньої Сутіні,
В ім'я самого Дгарми — винуватець є! [103]
То повідай же, о найдостойніше божество дерева, хто з нас двох злодій!" І тоді батько Папабуддгі, який сидів у дуплі, промовив: "О, ці гроші вкрав Дгармабуддгі!" Почувши таке, царські слуги дуже здивувалися й почали вишукувати в шастрах гідне покарання для винуватця. А тим часом Дгармабуддгі назбирав сухого хмизу і під самим дуплом розпалив вогнище. І от, коли запалахкотіло полум'я, з дупла, ойкаючи, вискочив батько Папабуддгі, на якого страшно було дивитися: тіло геть попечене, а очі мало не лопалися. Царські слуги стали його розпитувати, і він признався їм, до яких хитрощів удався його син. Тоді вони повісили безчесного Папабуддгі на сучку дерева ша-мі, а Дгармабуддгі наділили похвалою і сказали: "Воістину справедливо мовиться:
Не тільки спосіб обери, а й зваж, чи не зашкодить він,-
Мангуста чаплі виводок пожер у неї на очах".
Дгармабуддгі спитав: "А як же це могло статися?", і вони розповіли.
Оповідка двадцята
"Росте в одній лісистій країні велика смоковниця, на якій жили колись чаплі, а в її дуплі гніздилася чорна змія, котра поїдала ще неоперених чапленят. Одного разу якась чапля, зажурена тим, що в неї загинули дитинчата, пішла на берег озера і довго стояла там з похиленою головою, роняючи додолу дрібні сльози. І тут побачив її краб та й запитав: "Чого це ти, люба, так гірко плачеш?", а та відповіла: "А як же мені не плакати, миленький?! Моїх дітей пожерла змія, яка живе в дуплі дерева. Може, ти знаєш, як її звести зі світу?" Вислухавши її, краб подумав: "З чаплями у мене давня ворожнеча, і тому я зараз дам їй таку пораду, що вона не розбереться, де істина, а де брехня. Тоді не тільки цю чаплю, а й усіх її родичів спостигне смерть. Як говориться:Свій голос цриязним зроби, а серця не розслаблюй ти.
І ворога притисни так, щоб він з нащадками помер".
Потім краб сказав: "Якщо ти, люба, розкидаєш шматочки риби, починаючи від входу в нору мангусти до гнізда змії, то звірок піде цією стежкою й погубить злочинницю". Так вона й зробила. Але мангуста, яка пішла стежкою, позначеною шматочками риб'ячого м'яса, не тільки розправилася зі змією, а й мало-помалу поїла всіх чапель, що гніздились на тому дереві. Ось тому ми й кажемо: [104]
Не тільки спосіб обери, а й зваж, чи не зашкодить він,-
Мангуста чаплі виводок пожер у неї на очах.
Так-от Папабуддгі сподівався на щасливий кінець, а що з того вийшло? Через те я й кажу:
Я знаю із історії Дгармабуддгі й Папабуддгі,
Як через вченість вдавану син батька димом задушив.
Отож і ти, йолопе, подібно до Папабуддгі, знайшов такий спосіб, який призвів до нещастя. То хіба ти доброчесний, коли так само, як і Папабуддгі, занапастив мого повелителя?! Ось ти й показав жорстокість і розбещеність своєї душі. Справедливо щодо цього мовиться:
Хто не побачить з вас того, що харч полишать павичі
І кинуться в танок притьмом, почувши, як гуркоче грім?!
Якщо ти самому володареві памороки забив, то що вже казати про мене? Не вийде в нас дружби з тобою, шановний. Бо ж кажуть:
Там, де мишва ущент, бува, згризе залізні терези,
То сокіл хлопчика вкраде — у цьому сумніву нема".
Даманака поцікавився: "Як же це могло бути?", і Каратака розповів йому.
Оповідка двадцять перша
"Жив колись у якомусь місті дуже багатий купецький син Джірнадгара. Заманулось йому ще більше розбагатіти, і він подався шукати щастя в чужий край.Того, хто в місті чи в краю весь час безвиїздно живе
Й радіє тим, що в нього є,— полишать статки будь-коли.[105]
А також
Того, хто в розкошах сам жив і перед вбогим кирпу гнув,
А нині ходить в бідняках, як дурня, зневажають всі.
Були в нього дома залізні терези, що перейшли до нього від предків. Так-от, він залишив їх у знайомого купця, а сам вирушив у далеку дорогу. Довго Джірнадгара поневірявся на чужині і, нарешті, повернувшись до своєї оселі, пішов до того купця й сказав йому: "Віддай, купче, мені терези, які я позичив тобі", а той озивається: "Та нема в мене твоїх терезів. їх давно миші строщили". Джірнадгара на те мовив: "Ну, купче, нема тоді на тобі гріха, коли їх миші вмололи, такий світ настав. Раз нема, то й нема! Піду я на річку, зроблю обмивання! Пусти зі мною свого синочка Дганадеву, нехай він мені допоможе". А той злякався, щоб його не звинуватили в крадіжці, звелів синові: "Катай, синку, з дядечком до річки — він робитиме обмивання, то ти візьми з собою, що для цього треба, і пособи йому". Таки правду кажуть:
Ніхто нікому просто так чогось не зробить від душі,-
Тому причина є завжди — жадоба, страх чи інше щось.
До того ж
Якщо, благаючи про щось, улесливо поклони б'ють,
То тут задуматися слід, чи приведе це до добра.
Купецький синок швиденько зібрав усі причандали й пішов з Джірнадгарою на річку. І от після обмивання Джірнадгара сховав хлопця в прибережній печері, вхід до неї завалив здоровенною каменюкою, а сам повернувся додому. Сусід-купець побачив його та й питає: "Чуєш, любий, куди подівся мій синок, який з тобою до річки ходив?" Той йому відповів: "Сокіл його на березі річки схопив і полетів". Сусід розсердився: "Що ти таке верзеш? Як це сокіл може схопити хлопчика? Віддай мені дитину, або ходімо на царський двір і нехай нас там розсудять!" Сказав на це Джірнадгара: "О правдолюбцю, якщо сокіл не може схопити хлопчика, то й миші не можуть з'їсти залізних терезів. Віддай мені терези, а я зроблю так, що до тебе повернеться твій син". Довго вони так сперечались, не доходячи згоди, а потім подалися до царського двору. [106]
І там сусід одразу зарепетував: "Ой лишенько велике скоїлося! Цей чоловік украв мого сина!" Тоді судді сказали Джірнадгарі: "Ти, шановний, повинен віддати сина купцеві". А той озивається: "Як же я можу це зробити? На моїх очах сокіл ухопив його на березі річки й забрав з собою". Вони йому на це мовили: "Чому добродій каже неправду? Хіба є такий сокіл, який може забрати з собою хлопчика?" А Джірнадгара своє править: "Послухайте, шановні судді, що я вам скажу:
Там, де мишва ущент, бува, згризе залізні терези,
То сокіл хлопчика вкраде,— у цьому сумніву нема.
Ті запитали: "Та як же це так?" І тоді купець повідав засідателям усе від самого початку. Вони посміялися з такої чудасії і порадили позовникам розійтися миром: один має віддати сина, а другий терези. Тому я й кажу:
У цьому світі так вже здавна повелось,
що скнара судить щедрих,
Перепада завжди красуням від потвор,
від грішних — доброчинним,
Щасливцям — від невдах, від дурнів — мудрецям,
від бідних — родовитим,
Безчесний — ганить честь, невіглас ганить тих,
хто знається на шастрах.
Так-от, дурню, ти позаздрив, що Санджівака був обдарований ласкою, через те й наробив колотнечі. Справедливо мовиться:
Вчені дурням ненависні, ті, хто має статки,— бідним,
Людям грішним — праведники, віддані дружини — шльондрам.
От і виходить, нерозумна твоя голова, що ти шукав для себе добра, а воно обернулося злом. Кажуть:
Вже краще ворог з розумом, ніж доброчинний телепень,-
Убила мавпа владаря, брахманів врятував крадій".
Даманака тоді спитав: "А як же це було?", і Каратака розповів. [107]
Оповідка двадцять друга
"В одного раджі була улюблена мавпочка, яка вірно йому служила і, немов охоронниця, супроводжувала його по всіх усюдах, навіть в антахпур. От якось раджа заснув, а мавпа взяла віяло й почала його обмахувати. Раптом на груди раджі сіла муха, і хоча мавпа безперестану її зганяла, вона знов-таки сідала на те саме місце. Роздратована мавпа, недовго думаючи, вхопила гострий меч та як лупоне ним по мусі,— та втекла й полетіла геть, а раджа, груди якому було розсічено навпіл, одразу ж помер. Отож цареві, котрий хоче довго жити, не слід брати дурня за охоронця.А от, в одному місті був дуже вчений брахман, що став злодієм за якісь гріхи в минулому. І закортіло цьому пролазі поживитися грошима брахманів, які прибули до того міста торгувати різним товаром. А для здійснення свого наміру він почав задурманювати їм голови солодкими розмовами, доладними віршами та всякими судженнями з наукових книжок. Таким способом він утерся до них в довір'я і став прислужувати їм. Недарма кажуть:
Буває, шльондра знітиться, холодним видасться окріп,
Розсудливим — нестриманий, люб'язним в бесіді — шахрай.
Незабаром, розпродавши всі свої товари, брахмани накупили коштовних камінців і, виряджаючись додому, позапихали їх собі в нутро, щоб ніхто не знайшов. Злодійкуватий брахман дуже занепокоївся, коли побачив, що його хазяї збираються в путь, і подумав: "Хоч би їхні гроші від мене не втекли.