та повернімося до того спільництва, пане де Вільфоре.
– Ваша величносте, боюся, це не спільництво, а справжнісінька змова.
– За нашого часу, – усміхаючись, відказав Людовик, – легко завести змову, та нелегко втілити її, тому що ми, нещодавно повернувшись на престол наших пращурів, звертаємо погляд одночасно на минуле, на теперішність і на майбутнє. Ось уже десять місяців мої міністри пильно стежать за тим, щоб береги Середземного моря ретельно охоронялися. Якщо Бонапарт висадиться в Неаполі, уся коаліція повстане на нього, перш аніж він устигне дійти до Пйомбіно; якщо він висадиться в Тоскані, то ступить на ворожу землю; якщо він висадиться у Франції, то тільки зі жменькою людей, і ми легко впораємося з ним, бо населення ненавидить його. Тож заспокойтеся, та будьте все ж таки певні нашої королівської вдячності.
– Ага! Ось пан Дандре, – вигукнув герцог Блякас.
На порозі кабінету стояв міністр поліції, він був блідий і тремтів; погляд його метався, наче свідомість покидала його. Вільфор хотів було піти, та Блякас утримав його за руку.
XI. Корсиканський людожер
Угледівши переповнене відчаєм обличчя міністра поліції, Людовик XVIII із силою пхнув стола, за яким сидів.
– Що з вами, бароне? – вигукнув він. – Чому ви в такому сум'ятті? Невже це через здогади герцога Блякаса, що їх підтверджує пан де Вільфор?
Герцог теж хутко підійшов до барона, та страх придворного подолав зловтіху державного діяча: справді, становище було таке, що незрівнянно ліпше було самому вкритися ганьбою, ніж бачити ганьбу міністра поліції.
– Ваша величносте... – пробурмотів барон.
– Кажіть! – звелів король.
Тоді міністр поліції, поступаючись відчаю, упав навколішки перед Людовиком XVIII, що відступився назад і насупив брови.
– Будете ви говорити чи ні? – запитав він.
– Ох, ваша величносте! Що за лихо! Що мені вдіяти? Немає мені втіхи!
– Мосьпане, – сказав Людовик, – наказую вам говорити!
– Ваша величносте, узурпатор покинув острів Ельба двадцять восьмого лютого і пристав до берега першого березня.
– Де? – швидко запитав король.
– У Франції, ваша величносте, у маленькій гавані біля Антібу, у затоці Жуан.
– Першого березня узурпатор висадився у Франції біля Антібу, у затоці Жуан, за двісті п'ятдесят льє від Парижа, а ви дізналися про це тільки зараз, третього березня... Ні, мосьпане, цього не може бути: або вас обманули, або ви з глузду з'їхали!
– Ох, ваша величносте, це щира правда!
Людовик XVIII затремтів од гніву та страху і рвучко схопився, наче раптовий удар поцілив йому простісінько в серце.
– У Франції! – заволав він. – Узурпатор у Франції! Значить, за ним не стежили? Чи, може, заодно з ним були?
– Ваша милосте, – вигукнув герцог Блякас, – таку людину, як барон Дандре, не можна звинувачувати у зраді! Ваша величносте, усі ми були сліпі, і міністр поліції зазнав загального засліплення, та й годі!
– Проте... – почав було Вільфор, та раптом затнувся. – Вибачте, ваша милосте, – уклонившись, сказав він. – Моє старання захопило мене; прошу вашу величність вибачити мені.
– Кажіть, пане, кажіть сміливо, – мовив король. – Тільки ви попередили нас про лихо; допоможіть знайти спосіб відбити його.
– Ваша величносте, узурпатора на півдні ненавидять; гадаю, якщо він зважиться йти через південь, то на нього легко можна буде підняти Прованс і Ланґедок.
– Правда ваша, – сказав міністр, – та він іде через Ґап і Сістерон.
– Іде! – урвав його король. – Значить, він іде на Париж?
Міністр поліції промовчав, що дорівнювало зізнанню.
– А Дофіне? – запитав король, звертаючись до Вільфора. – Як ви гадаєте, чи можна й цю провінцію підняти, як Прованс?
– Мені сумно казати вашій величності гірку правду, та настрій у Дофіне набагато гірший, ніж у Провансі й Ланґедоці. Горяни – бонапартисти, ваша величносте.
– Він був добре обізнаний... – прошепотів король. – А скільки у нього війська?
– Не знаю, ваша величносте, – відказав міністр поліції.
– Як не знаєте? Ви забули запитати про це? Щоправда, це не так і важливо! – з нищівною посмішкою докинув король.
– Ваша величносте, я не міг про це запитати – донесення сповіщає тільки про висадження узурпатора і про шлях, яким він прямує.
– А як ви отримали донесення? – запитав король.
Міністр понурив голову й почервонів, мов буряк.
– Телеграфом, ваша величносте.
Людовик XVIII ступнув уперед і згорнув руки на грудях, як Наполеон.
– Отож, – сказав він, збліднувши від гніву, – сім союзних армій скинули цього чоловіка; дивом повернувся я на трон моїх предків після двадцятип'ятирічного вигнання; усі ці двадцять п'ять років я вивчав, думав, пізнавав людей і справи тієї Франції, що була мені обіцяна, – і нащо? Для того, щоб тієї хвилини, коли я сягнув мети моїх бажань, сила, яку я тримав у руках, вибухнула, мов грім, і поцілила в мене!
– Ваша величносте, це доля... – пробурмотів міністр, почуваючи, що такий тягар, невагомий для долі, достатній, щоб розчавити людину.
– Значить, те, що казали про нас наші вороги, правда: ми нічому не навчилися, нічого не забули! Якби мене зрадили, як його, я міг би ще втішитися. Та бути поміж людей, яких я обдарував почестями, людей, що мали б мене берегти більше, ніж самих себе, тому що моє щастя – їхнє щастя, адже до мене вони були ніщо – і пропасти через їхню безпомічність, їхню дурість! Так, мосьпане, правда ваша, це доля!
Не зважуючись звести голову, міністр слухав цю грізну відповідь. Блякас утирав піт із чола; Вільфор подумки всміхався, почуваючи, що значення його зростає.
– Упасти, – провадив Людовик XVIII, що з першого ж погляду зміряв глибину безодні, яка розверзлася перед монархією, – упасти й дізнатися про своє падіння телеграфом! Мені було б легше піднятися на шибеницю, як ото вчинив брат мій, Людовик XVI, аніж спускатися східцями Тюїльрі під градом кпин... Ви не знаєте, мосьпане, що означає у Франції стати посміховиськом, а, до речі, вам слід було б це знати.
– Ваша величносте, – пробурмотів міністр, – помилуйте!..
– Підійдіть, пане де Вільфоре, – провадив король, звертаючись до молодика, який непорушно стояв оддалік, прислухаючись до розмови, що стосувалася долі цілої держави, – підійдіть і скажіть йому, що можна було знати наперед усе те, чого він не знав.
– Ваша величносте, фізично неможливо було вгадати задуми, які узурпатор приховував геть від усіх.
– Фізично неможливо! Оце вагомий доказ! На жаль, вагомі докази – те саме, що й люди з вагою: я знаю їм ціну. Міністру, що мав під своєю орудою ціле управління, департаменти, агентів, детективів, нишпорок і секретний фонд у півтора мільйона франків, неможливо дізнатися, що коїться за шістдесят миль від берегів Франції? Ось чоловік, який не мав жодного з цих засобів, і він, простий суддівський чиновник, знав більше, ніж ви з усією вашою поліцією, і він порятував би мою корону, якби мав право розпоряджатися телеграфом, як ви оце!
Погляд поліційного міністра з виразом глибокої досади звернувся до Вільфора, який схилив голову зі скромністю переможця.
– Про вас я не кажу, Блякасе, – провадив король, – якщо ви нічого й не викрили, то принаймні були настільки кмітливі, що наполягали на своїх підозрах; інший, може, поставився б до повідомлення пана де Вільфора, як до дрібниць, чи подумав би, що воно зумовлене корисливим честолюбством.
То був натяк на ті слова, що їх із такою певністю виголосив міністр поліції годину тому.
Вільфор збагнув гру короля. Інший, може, захоплений успіхом, дозволив би піддатися похвалі; та він боявся здобути смертельного ворога в поліційному міністрові, хоч і почував, що той безповоротно пропав. Проте міністр, який, навіть володіючи уією повнотою влади, не зумів угадати Наполеонові задуми, міг, у корчах своєї агонії, просягнути у Вільфорову таємницю, і задля цього йому варто було тільки допитати Дантеса. І тому, замість того, щоб добити міністра, він прийшов йому на допомогу.
– Ваша величносте, – сказав Вільфор, – стрімкість подій свідчить, що тільки Господь, наславши бурю, міг зупинити їх. Те, що ваша величність милостиво вважає плодом моєї проникливості, лише випадковість; я тільки скористався тією випадковістю, як вірний слуга. Не цінуйте мене вище, ніж я заслуговую, ваша милосте, щоб потім не розчаровуватися у вашому першому враженні.
Міністр поліції подякував Вільфорові промовистим поглядом, і той зрозумів, що намір його виявився успішним і, не втративши вдячності короля, здобув друга, на якого можна буде здатися, як зайде потреба.
– Нехай буде так, – сказав король. – А тепер, панове, – провадив він, звертаючись до де Блякаса і міністра поліції, – ви мені вже не потрібні, можете йти... Те, що тепер залишається робити, стосується завідування військового міністра.
– На щастя, – сказав герцог, – ми можемо покладатися на військо: вашій величності відомо, що всі донесення свідчать про його відданість вашій короні.
– Не кажіть мені про донесення; тепер я знаю, яка їм віра. До речі, про рапорти, бароне: які новини про вулицю Сен-Жак?
– Про вулицю Сен-Жак! – несамохіть вигукнув Вільфор, та відразу ж похопився. – Перепрошую, ваша милість, відданість вашій величності весь час змушує мене забувати, – не про мою повагу, надто вже глибоко закарбована вона у моєму серці, – а про правила етикету.
– Прошу вас, – відказав король, – сьогодні ви здобули право запитувати.
– Ваша милість, – почав міністр поліції, – я саме хотів доповісти сьогодні вашій величності про нові відомості, що їх зібрали з цього приводу, та увага вашої величності відволіклася на грізні події в затоці Жуан; тепер ці відомості вже не можуть становити для вашої величності жодного інтересу.
– Навпаки, – відказав король, – усе це має, на мою думку, прямий зв'язок із тим, що зараз нас турбує, і смерть генерала Кенеля, може, наведе нас на слід більшої внутрішньої змови.
Почувши ім'я Кенеля, Вільфор здригнувся.
– Так, ваша величносте, – провадив міністр поліції, – як видно з усього, це не самогубство, як вважали спершу, а вбивство. Здається, генерал Кенель зник після виходу з бонапартистського клубу. Якийсь незнайомець приходив до нього того ранку і призначив йому побачення на вулиці Сен-Жак. На жаль, камердинер, що зачісував генерала, коли незнайомця запровадили до кабінету, і чув, як він призначив побачення на вулиці Сен-Жак, не запам'ятав номер будинку.
Поки міністр поліції сповіщав королю ті відомості, Вільфор ловив кожне слово й то червонів, то блід.
Король обернувся до нього.
– Чи не гадаєте ви, пане де Вільфоре, що генерал Кенель, якого вважали прибічником узурпатора, хоча він був цілком мені відданий, міг загинути від рук бонапартистів?
– Це можливо, ваша величносте, та хіба нічого більше не відомо?
– Уже натрапили на слід чоловіка, що призначив те побачення.
– Натрапили на слід? – повторив Вільфор.
– Авжеж, камердинер сповістив його прикмети: це чоловік віком п'ятдесяти років чи п'ятдесяти двох, чорнявий, очі темні, брови густі, з вусами, носить синій сурдут, застебнутий догори; у петлиці – орден Почесного легіону.