Почекаймо трохи... Настане день, я розбагатію, і тоді...
Він натякав на свою літню провінційну тітоньку, яка щомісяця надсилала йому трохи грошей і від якої рано чи пізно, а він отримає спадок. Адже ця жінка вже така стара!
А чекаючи того дня, обоє мріяли про прекрасне майбутнє. Вони оселяться у передмісті, досить близько від Парижа, щоб грітися в його сяйві, і досить далеко, щоб не страждати від його гамору і метушні. Житимуть у будиночку, план якого д'Аржантон давно обміркував: низенький, з італійською терасою, повитою виноградом, а над дверима напис: Parva domus, magna quies – "Маленький дім – великий спокій". Там він працюватиме. Він напише книжку, власну книжку, справжню, незвичайну книжку – "Дочку Фауста", про яку говорив уже десяток років. Потім, після "Дочки Фауста", з'явиться томик віршів "Мучениці", потім збірник нещадної сатири "Бронзові струни". У д'Аржантоновій голові роїлось безліч вакантних назв, яскравих ярликів до всіх його ідей, та задуми його скидалися на корінці обкладинок без книг.
І тоді з'являться у нього видавці, обов'язково з'являться! Він розбагатіє, прославиться, можливо, стане членом Академії, хоч Академія в занепаді, перевелась нінащо.
– Ні, ні, не має значення, – заперечувала Іда. – Академіком треба бути!
І їй ввижалося, що його вже обирають академіком, а вона, непомітна, в цей урочистий день тремтить від хвилювання десь у куточку зали, в скромному вбранні, як і належить дружині прославленого чоловіка.
А тим часам вони охоче ласували грушами "любого дядечка", що був найвигіднішим і найдовірливішим із усіх "любих дядечок".
Д'Аржантон любив їх до нестями, оті кляті груші, але, коли трощив їх, то страшенно лютував, аж скаженів, скрипів зубами і, усвідомлюючи власну непорядність, мстився за це на бідолашній Іді, шмагаючи її їдкими і образливими зауваженнями.
Так минали тижні, місяці, не вносячи ніяких змін у їхнє життя, якщо не рахувати дуже помітного погіршення стосунків між Моронвалем і учителем літератури. Мулат, який усе ще чекав, коли ж графиня вирішить подарувати гроші на його журнал, підозрював, що д'Аржантон – противник його плану, і, не соромлячись, казав усе, що думав про цього добродія.
Одного четверга, уранці, Джек, якого дуже рідко брали тепер додому, стояв біля заскленої численними шибками ротонди, де гімназисти тирлувалися під час шкільних перерв, і сумно дивився на безмежне ясно-синє весняне небо, що навівало мрії про прогулянки і волю.
Пригрівало сонце, на гілочках бузку розпукувались бруньки, і необроблена земля в садку, здавалося, дихала, немов її живили якісь невидимі джерела. Із завулка долинав дитячий крик, щебет пташок у клітках. Такого ранку відчиняються всі вікна, аби впустити трохи світла у будинки і прогнати звідти тінь зими – весь той морок, що зібрався за довгі ночі, та кіптяву, яка наповнює довго зачинені приміщення.
Джек думав, як то було б добре такого ранку вирватися хоч ненадовго з гімназії і бачити перед собою безмірну далину, а не повитий плющем мур, біля якого закінчувався недоглянутий садок із купами позеленілого каміння й опалого рудого листя.
Саме в цю хвилину над дверима задзеленчав дзвінок, і Джек побачив, як у ротонду зайшла мати – ошатна, сяюча, поривчаста, украй схвильована.
Вона приїхала, щоб узяти його на прогулянку до Булонського лісу.
Вони повернуться лише ввечері. І розважатимуться цілий день, як розважалися колись давно.
Треба було спитати дозволу в Моронваля, але Джекова мати привезла плату за третину року, отож ви уявляєте, як швидко було дано такий дозвіл.
– Як нам пощастило! – зрадів Джек.
І поки мати розповідала мулатові, що д'Аржантону щойно довелося поїхати в Овернь до помираючої тітки, хлопчик щодуху кинувся через двір, щоб одягтися. Дорогою йому трапився Маду. Заклопотаний, сумний, зайнятий нескінченною роботою по господарству, він волочив швабри і відра, не помічаючи ні гарної погоди, ні запашного свіжого повітря.
Коли Джек глянув на нього, йому спала неймовірно зухвала думка – такі думки спалахують у голові радісної дитини, якій хотілося б, щоб усе навколо було співзвучним її щастю.
– Мамочко, давай візьмемо і Маду з собою!..
Тепер дістати дозвіл було важче через безліч обов'язків малого королевича в гімназії. Але Джек так благав, що добра пані Моронваль зрештою взяла на себе цього дня усю роботу негреняти.
– Маду, Маду! – загукав Джек, кинувшись надвір. – Швидше одягайся! Ти поїдеш з нами до Булонського лісу, там і пообідаємо.
Виникло хвилинне замішання. Маду оторопів. Пані Декостер гадала, в кого з вихованців узяти форму, що пасувала б для такої незвичайної події. Малий де Барансі підстрибував з радощів, а його мати, мов канарка, яку збуджує метушня, розповідала Моронвалеві безліч деталей про поїздку д'Аржантона і про плачевний стан його здоров'я.
Нарешті вони рушили в дорогу.
Джек з матір'ю всілися у глибині відкритої коляски, а Маду – поруч з Огюстеном; то було місце аж ніяк не королівське, але Маду доводилося скуштувати й не такого.
Прогулянка розпочалася чудово. Перед ними стелилася така знайома широка вулиця Імператриці, на якій вранці дихається легко й вільно. Дорогою траплялись нечисленні перехожі, із тих, що люблять погрітися на сонці і подихати повітрям, поки на вулиці мало людей, немає гамору і порохняви. Гувернантки гуляли з дітьми – найменших несли на руках, і вигляд у цих крихіток у довгих білих платтячках був дуже урочистий. Старші діти, :і голими руками й колінами, йшли самі, і вітерець пестив їхнє волосся. Повз нашу компанію проїздили також вершники і амазонки; на підметеній піщаній доріжці, відведеній для верхової їзди, виднілися свіжі сліди вранішніх кавалькад, обабіч зеленіли галявини, і здавалося, що ти не в громадському місці, а на алеї приватного парку. Таке саме враження безхмарного спокою й розкошів справляли оточені зеленню вілли з червоної цегли і з підсиненою погожим ранком шиферною покрівлею: вони були немов умиті свіжістю.
Щасливий Джек не міг усидіти на місці, він обіймав матір, смикав Маду за поли його мундира.
– Ти задоволений, Маду?
– О! Дуже задоволений, мусьї.
Аж ось і Булонський ліс; він оживав і зеленів, подекуди виднілися перші квіти. Траплялися алеї, де лише верхівки віковічних дерев були немов обсипані смарагдовою зеленню або порожевілі від власного соку, і тому віти, залиті сонцем, здавалися прозорими, немов легкі хмаринки. Тут росли дерева різних порід, світла зелень свіжих паростків переходила в густі барви вічнозелених чагарників. Жорстке, заклякле від зимових холодів і снігу листя падуба торкалося кущів бузку з набряклими бруньками, недовірливих, мерзлякуватих.
Коляска зупинилася перед рестораном "Павільйон", і поки готували для них обід, пані де Барансі пішла з дітьми погуляти навколо озера. Цієї ранкової години ніщо ще не порушувало його спокою: ще не настав час довгих післяполуденних прогулянок, коли на водній гладіні відбиваються обшиті галунами лівреї кучерів у напудрених перуках, султани на кінських головах та блискучі спиці екіпажів.
Озеро ще зберігало нічну свіжість, і над ним котився легкий туман. Плавали лебеді, в прозору воду заглядали край берега очерети, а затінок, тиша і безлюддя, здавалося, повернули йому вигляд справжнього природного водоймища: воно брижилось, вкривалося легенькими хвильками, а джерела, що струмували десь на дні, виштовхували на поверхню легке прозоре шумовиння. Це була не застигла гладінь, що віддзеркалює останні моди суєтних парижан, – озеро відважилося стати справжнім озером, над ним сплескували крила, в ньому скидалася риба, розрізаючи його плавцями, а плакучі верби, опушені зеленню ніжних листочків, занурили у нього свої журливі віти.
Яка чарівна то була прогулянка!
А який чудовий сніданок!.. Сидячи коло навстіж відчинених вікон, безтурботні й меткі гімназисти, не перебираючи, накидалися на все, що подавалося їм на стіл. За їхнім столом ні на хвилину не змовкав сміх. їх смішило все: шматочок хліба, що впав зі столу, офіціантові хода і жести; і на вибухи дитячих простодушних радощів відгукувалися птахи на гілках дерев.
– Чи не поїхати нам в зоосад? – запропонувала після сніданку Джекова мати.
– Як добре ти придумала, мамусю! Маду ніколи ще не бачив цього... Ой як цікаво йому буде!
Вони знову сіли в коляску й поїхали широкою алеєю аж до решітчастих воріт. В зоологічному саду було безлюдно, тут панували той самий спокій і ранкова свіжість, що й у Булонському лісі, але дітей зоологічний сад приваблював ще більше, бо тут жили тварини, що виглядали із-за кожного куща. Побачивши перехожих, приваблені запахом свіжого хліба, що його хлопчики захопили у ресторані, вони кількома стрибками наближалися до огорожі, просовували крізь прути рожеві писки і дивилися або допитливо, або лукаво. Маду, що досі задля Джека лише вдавав, ніби йому весело, тепер справді розвеселився. Щоб розпізнати звірів, привезених з його батьківщини, він не мав потреби читати мені сині таблички, які надають невеличким загонам в зоопарку вигляду камер в'язниці. Із радістю і болем дивився він на кенгуру, що зводилися на задніх лапах, таких великих і могутніх, що заміняють цим прудким тваринам і передні. Здавалось, негреня їм співчуває – адже вони також на чужині! – і страждає, бачачи їх на п'ятачку, який вони долають в три стрибки, повертаючись у свою хижку поквапливо, мов свійські тварини, що звикли до даху над головою, і усвідомлюють потребу в пристановищі.
Він зупинявся перед тонкими ґратами, пофарбованими в світлий колір, щоб створити для тварин ілюзію свободи; в ці загони помістили онагр і антилоп без жодного жалю до їхніх точених копитець, таких легких, таких стрімких! Подекуди земля так облисіла, схили деяких пагорбів були вкриті такою рідкою травою, що перед зором Маду, який стежив за швидкими рухами тварин, раптом виникали клапті його країни, спеченої сонцем.
Найдужче йому було шкода посаджених у клітки птахів. Страуси і казуари, яких порозпихали поодинці просто неба і які, коли ідеш алеєю, здаються поряд із тропічними рослинами картинкою з підручника природничої історії й можуть принаймні розлягтися на землі або, стоячи на осонні, поколупатися у перемішаному з камінням щойно насипаному ґрунті.