Вибачте, що довго не виходив на зв'язок. Я подумав, що з ввічливості варто вам повідомити: я вирішив створити фонд інвестицій у Росію, уклавши угоду з Роном Берклом.
Бені якийсь час мовчав, обмірковуючи мої слова. Ми обидва розуміли, що це не просто дзвінок ввічливості.
— Як ти сказав? Хто такий Беркл?
— Американський мільярдер. Займається великими супермаркетами.
— Але я думав, що тобі потрібен фахівець з управління активами. А цей хлопець Беркл тямить у цьому?
— Не знаю. Але ви із Сафрою, схоже, втратили інтерес.
Настала ще одна пауза, після чого Бені сказав:
— Зачекай, Білле. Ми не втратили інтересу. Нічого не роби поки що. Я телефоную Едмонду просто зараз.
Поклавши слухавку, я нервово походжав своєю кімнатою будинку в Гемпстеді, чекаючи на відповідь.
Бені зателефонував за годину.
— Білле, я поговорив з Едмондом. Він готовий укласти з тобою угоду.
— Як? Ти впевнений? Так просто?
— Так. Він відправляє свого найближчого помічника, Сенді Койфмана, до Лондона вже післязавтра. Я теж прилечу. Ми сядемо й відразу все оформимо.
Типовий вияв мільярдерської психології. Якби я не сказав про альтернативну пропозицію, Сафра й не поворухнувся б, але щойно на стіл лягла інша карта, він почав діяти.
Через два дні об одинадцятій ранку я зустрівся з Бені та Сенді в майстерно оздобленому шестиповерховому будинку Сафри на площі Берклі-сквер. Сенді було на вигляд років сорок — висока смаглява людина середземноморського типу. Колишній ізраїльський льотчик-винищувач, він робив ризиковані ставки на фінансових ринках, роз'їжджав на "феррарі" різних моделей і пильно оберігав Сафру від неприємностей — з усього цього й склалася його репутація. Ми сіли в бібліотеці, я відчував на собі його оцінювальний погляд. Зазвичай він вичавлював усі соки, перш ніж узятися до справи, але Сафра дав йому наказ укласти угоду, що він і зробив.
Пропозиція була проста й чесна: Едмонд Сафра та Бені Штайнмець вкладають у фонд 25 мільйонів доларів і дають стартовий капітал, потрібний для роботи управлінської компанії. Банк Сафри робитиме вкладення й розрахунки за угодами, оцінку вартості фонду та оформить усі потрібні документи. І найважливіше: якщо я досягну успіху, Сафра представить мене всім своїм клієнтам — а це найбагатші й найвпливовіші родини світу. Натомість Сафра отримує половину прибутку, з якого певний відсоток буде виділено Бені за те, що він звів нас разом. Переваги цієї пропозиції були очевидними, і я відразу її прийняв.
Ще один момент надавав угоді пікантності: Сафра вважав за краще мати справу тільки з людьми, яких він та його родина знають не одне покоління. З новачками на зразок мене він раніше жодного разу не зв'язувався. Я не знав, чому він зробив для мене виняток, але спокушати долю й запитувати мені не хотілося. Сенді, ніби прочитавши мої думки, сказав:
— Прийми мої вітання, Білле. Я знаю, що Сафра з великим ентузіазмом ставиться до цього проєкту, але зваж: я не спущу з тебе очей.
Договір від юристів Сафри я отримав через тиждень, і, на відміну від договору Беркла, у цьому документі йшлося саме про те, що я очікував, тому незабаром ми його підписали. Коли я повідомив Берклу, що відмовляюся від угоди з ним, той осатанів і накинувся на мене з лайкою, погрожуючи подати до суду. Утім, нічого він так і не зробив, натомість я нарешті побачив його знаменитий характер.
Отже, усе було готове. До Різдва я підтягував хвости, готуючись до переїзду в Москву. Ось тільки переїжджав я не сам, бо зустрів дівчину.
Звали її Сабріна. Ми познайомилися на галасливій вечірці в Камден-Тауні за пів року до цього. Я ніколи не зустрічав такого дивовижного створіння. За привабливою зовнішністю темноволосої єврейської дівчини ховалося неперевершене поєднання ніжної крихкості та палкої рішучості. Вона осиротіла при народженні й виросла в бідній прийомній сім'ї на сході Лондона. Але їй якось вдалося покинути Іст-Енд, позбутися місцевого акценту кокні й стати актрисою мильних опер. У день знайомства ми разом пішли з вечірки, попрямувавши до неї додому. Відтоді ми вже не розлучалися. Через два тижні я дав їй ключі від свого будинку, а наступного дня, повернувшись з пробіжки, знайшов у коридорі дві великі валізи. Так, навіть не обговорюючи це, ми почали жити разом. За звичайних обставин я волію не квапити події, але був такий зачарований Сабріною, що вона могла з мене мички микати, і я б не заперечував. Підписавши договір із Сафрою, я зателефонував з адвокатської контори Сабріні й запропонував зустрітися ввечері в "Кен Ло", нашому улюбленому китайському ресторанчику, відсвяткувати цю подію. За вечерею вона була надзвичайно сумною й задумливою, а я ніяк не міг зрозуміти, що відбувається. Коли подали десерт, вона нахилилася до мене і сказала:
— Білле, я дуже за тебе рада, але не хочу втратити тебе.
— Але ти ж мене не втрачаєш! Ти їдеш зі мною! — вигукнув я.
— Якщо ти розраховуєш, що я все залишу й переїду до Москви, тобі доведеться взяти на себе відповідальність й одружитися. Мені тридцять п'ять років, і я хочу завести дітей, доки не пізно. Я не можу просто так мотатися з тобою світом заради розваги.
Виявилося, що за безтурботною чуттєвою дикункою ховається звичайна дівчина, яка так само, як усі, мріє про сімейне щастя — того вечора в "Кен Ло" все це я побачив. Я не хотів з нею розлучатися, але одруження здавалося мені поспішним кроком — після нашого знайомства не минуло й року. Я промовчав, а коли ми повернулися додому, вона почала збирати речі.
Приїхало таксі. Не промовивши ні слова, Сабріна відчинила двері й ледве потягла за собою валізи вимощеною гравієм доріжкою.
Думка про те, що вона йде, виявилася настільки нестерпною, що я вирішив: "Ех, була не була!" — і помчав за нею. Перегородивши їй дорогу до машини, я сказав:
— Сабріно, я теж не хочу втрачати тебе. Одружімося, їдьмо до Москви й почнімо нове життя разом!
По її щоках струмками текли сльози. Вона випустила валізи з рук і кинулась у мої обійми, обсипаючи поцілунками.
— Так, Білле! Я згодна. Я поїду з тобою хоч на край світу. Я дуже кохаю тебе.
9. На підлозі в Давосі
Усе почало ставати на свої місця: Сафра зобов'язався вкласти у фонд 25 мільйонів доларів, я був сповнений інвестиційних ідей, одна краща за іншу, попереду мене чекало захопливе й повне пригод життя в Москві з коханою дівчиною. Але в бочці меду не обійшлося й без ложки дьогтю — наближалися президентські вибори в Росії, які мали відбутися в червні 1996 року.
Борис Єльцин — перший демократично обраний президент Росії — балотувався на другий термін, але справи в нього були кепські. Єльцинський план розвернути країну від комунізму до капіталізму з тріском провалився. Передбачалося, що 150 мільйонів росіян порівну поділять прибуток від масової приватизації, а натомість у країні з'явилося 22 олігархи, які заволоділи 39 відсотками економіки, тоді як решта ледь животіла. Щоб хоч якось звести кінці з кінцями, професори підробляли таксистами, медсестри йшли на панель, а музеї продавали картини просто із зал. Майже всі громадяни країни відчували себе пограбованими та приниженими й звинувачували в цьому Єльцина. У грудні 1995 року, поки я готувався до переїзду в Москву, рейтинг його популярності становив жалюгідних 5,6%. А рейтинг Геннадія Зюганова — суперника Єльцина, кандидата від комуністичної партії — за результатами опитувань громадської думки постійно зростав і бив усіх інших кандидатів.
Багато хто боявався, що якщо президентом стане Зюганов, то всю приватизовану власність експропріюють. Я міг витримати все: гіперінфляцію, страйки, брак продовольства, навіть вуличну злочинність. Але якщо уряд просто відбере все й оголосить, що капіталізм у Росії не відбувся, доведеться згортати справу.
Що мені робити? Шанс, що переможе Єльцин, залишався, тому я не поспішав відмовлятися від угоди із Сафрою. З іншого боку, фонд не міг вкладати кошти в економіку країни, яка відразу могла їх відібрати. Я вирішив, що правильніше буде переїхати в Москву й почекати. Фонд міг тримати гроші на рахунках, не вкладаючи, доки не стане ясно, хто переможе на виборах. У гіршому випадку я визнаю невдачу, віддам гроші Сафрі, повернуся до Лондона й почну все спочатку.
Незалежно від моїх планів, у Сенді Койфмана були власні уявлення, як дотримуватися інтересів боса. У січні 1996 року він повідомив мені телефоном, що для отримання коштів я повинен спочатку розробити й надати їм який методичний посібник. Я гадки не мав, про яку методичку йдеться, — у договорі цього не було. Схоже, Сафра засумнівався, і нова вимога була витонченим способом виграти час, поки він вирішуватиме, продовжувати зі мною співпрацювати чи відкликати взяті зобов'язання.
Я міг, звичайно, спробувати оскаржити нову вимогу, але вирішив не будити звіра й узявся виконувати завдання Сенді, тим часом уважно стежачи за результатами соцопитувань: пощастить чи ні?
Уже цілий тиждень я писав методичний посібник, коли мені раптом зателефонував старий знайомий — Марк Гольцман. Ми познайомилися в Будапешті п'ять років тому, коли я працював на Максвелла. Марк керував невеликим інвестиційним банком, що спеціалізувався на Східній Європі та Росії, і був найкомунікабельнішою людиною, яку я коли-небудь зустрічав. Закиньте його в будь-яку країну, що розвивається, і через добу він уже організує вам зустріч одночасно з місцевим президентом, міністром закордонних справ і головою центрального банку. Ми з ним були приблизно одного віку, але на тлі виключно дипломатичного Марка я почував себе цілковитим дилетантом.
— Білле, привіт, — пролунав його голос, ледь я підняв слухавку. — Я їду до Давоса. Хочеш зі мною?
Марк мав на увазі Всесвітній економічний форум, який щорічно проводять у швейцарському місті Давос, — першорядний захід, куди з'їжджаються президенти великих компаній, мільярдери, глави держав. Це була еліта ділової спільноти. До участі запрошували лише керівників країн чи корпорацій світового масштабу, які мали сплатити реєстраційний внесок у п'ятдесят тисяч доларів. Умови участі спеціально відсіювали звичайних смертних на кшталт нас з Марком.
— Я б з радістю, Марку, але мені не надіслали запрошення, — промовив я очевидне.
— Ну й що? У мене його також немає!
Я похитав головою, вчергове дивуючись унікальному поєднанню невтримності, завзятості та потягу до пригод в його характері.
— Ну припустимо.