Та, на превеликий його подив, покій раптом залляло світло.
Він обернувся.
– Доброго вечора, любий пане Кадрусе! – сказав граф Монте-Крісто. – Що це ви робите тут о такій пізній порі?
– Панотець Бузоні! – вигукнув Кадрус.
І, не тямлячи, як це тут опинився цей дивний відвідувач, він випустив додолу в'язку відмичок і завмер, наче його правцем поставило.
Граф Монте-Крісто став поміж Кадрусом і вікном, відрізавши в такий спосіб переляканому грабіжникові єдиний шлях до відступу.
– Панотець Бузоні! – повторив Кадрус, сторопіло дивлячись на графа.
– Авжеж, панотець Бузоні! – сказав граф Монте-Крісто. – Він-таки, і я дуже радий, що ви впізнали мене, любий пане Кадрусе, бо це свідчить про те, що у вас добряча пам'ять, адже, якщо не помиляюся, ми з вами не бачилися вже років із десять.
Цей спокій, ця іронія, цей владний тон викликали в Кадруса такий жах, що в нього й голова пішла обертом.
– Панотець! – бурмотів він, заламуючи руки, і зуби його цокотіли.
– Отож, ми вирішили обікрасти графа Монте-Крісто? – провадив гаданий панотець.
– Пане абате, – прошепотів Кадрус, марно намагаючись прослизнути повз графа до вікна, – пане абате, я й сам не знаю... повірте... клянуся вам...
– Вирізане скло, – провадив граф Монте-Крісто, – ліхтар, в'язка відмичок, майже відчинений секретер – усе це саме за себе свідчить.
Кадрус безпомічно озирався, шукаючи куток, де можна було б сховатися, або шпарину, крізь яку можна було б прослизнути.
– Бачу, ви такий, як і раніш, пане вбивце, – сказав граф Монте-Крісто.
– Пане абате, якщо ви все знаєте, то повинні знати й те, що це не я, це Карконта; це і суд визнав, адже мені дали тільки каторгу.
– Хіба ви вже відбули свій термін, що знову намагаєтеся туди потрапити?
– Ні, панотче, мене звільнив відтіля один чоловік.
– Той чоловік надав суспільству велику послугу.
– Та я пообіцяв... – сказав Кадрус.
– Отож, ви втекли з каторги? – урвав його граф Монте-Крісто.
– Та вже ж, – відказав Кадрус.
– Рецидив за обтяжливих обставин?... За це, як не помиляюся, карають гільйотиною. Тим гірше, дьяволо, як ото жартують у мене на батьківщині.
– Пане абате, я піддався на спокусу.
– Усі злочинці кажуть таке.
– Убогість...
– Облиште, – зневажливо сказав Бузоні, – убогий чоловік жебракує, краде хліб на прилавку, та не залазить у порожній дім, щоб зламати секретер. А коли золотар Жоаннес відлічив вам сорок п'ять тисяч франків за той самоцвіт, що його ви отримали від мене, і ви убили його, щоб заволодіти й самоцвітом, і грішми, ви теж учинили від злиднів?
– Вибачте мені, панотченьку, – сказав Кадрус, – ви вже порятували мене якось, то порятуйте ще раз.
– Не маю особливого бажання вчинити такий дослід іще раз.
– Ви тут сам, пане абате? – спитався Кадрус, благально склавши долоні. – Чи десь поруч поховалися жандарми, щоб загарбати мене?
– Я сам, – сказав абат, – і я ладен змилуватися над вами, і хоч моє м'яке серце може призвести до нового лиха, я вас відпущу, якщо ви мені у всьому зізнаєтеся.
– Панотче, – вигукнув Кадрус, підходячи на крок до графа Монте-Крісто, – ви і справді мій рятівник!
– Кажете, вам допомогли втекти з каторги?
– Правда, свята правда, повірте мені, пане абате!
– Хто?
– Англієць один.
– Як на ймення?
– Лорд Вілмор.
– Я його знаю, то перевірю, чи не брешете ви.
– Щиру правду кажу, пане абате.
– То цей англієць опікав вас?
– Не мене, а молодого корсиканця, із яким ми були скуті тим самим ланцюгом.
– Як звали того молодика?
– Бенедетто.
– Це тільки наймення.
– У нього не було прізвища, він байстрюк.
– І той юнак утік разом із вами?
– Так.
– Як це сталося?
– Ми працювали в Сен-Мандріє, біля Тулона. Ви знаєте Сен-Мандріє?
– Авжеж.
– Отож, поки всі спали від півдня до першої пополудні...
– Каторжники сплять по обіді! Ото і жалій їх після цього! – вигукнув панотець.
– Де ж пак! – вигукнув Кадрус. – Ми ж не пси, щоб гарувати безперестану!
– На щастя для псів, – буркнув граф Монте-Крісто.
– Поки всі відпочивали, ми одійшли трохи убік і перепиляли кайдани терпугом, якого дав нам той англієць, а потім попливли.
– А що сталося з тим Бенедеттто?
– Хтозна.
– Ви повинні знати.
– Їй-богу, не знаю. Ми розлучилися з ним у Єрі.
І щоб надати своїм запевненням більшої ваги, Кадрус ступнув іще крок до абата, що й далі стояв на місці зі спокійним і допитливим виглядом.
– Брешете, – владно сказав абат Бузоні.
– Панотче!..
– Брешете! Цей чоловік і далі ваш приятель, а може, і спільник.
– Пане абате!
– Із чого жили ви відтоді, як утекли з Тулона? Ану кажіть.
– Із чого попало.
– Брешете! – утретє заявив панотець ще владнішим тоном.
Кадрус перелякано глянув на священика.
– Ви жили, – сказав той, – із тих грошей, що їх він вам давав.
– Авжеж, – це правда, – відказав Кадрус, – адже він став сином одного вельможі.
– Як це може бути він його сином?
– Незаконним сином.
– А як звати того вельможу?
– Граф Монте-Крісто, якому належить цей дім.
– Бенедетто – графів син? – здивовано перепитав граф Монте-Крісто.
– Так воно виходить ніби. Граф знайшов йому названого батька, граф дає йому чотири тисячі щомісяця, граф лишив йому в заповіті п'ятсот тисяч франків.
– Ти ба! – сказав гаданий священик, здогадуючись, у чім тут річ. – А як же зветься цей молодик?
– Андреа Кавальканті.
– То це той самий юнак, якого вітає у себе мій друг граф Монте-Крісто, той, що збирається одружитися з панною Данґляр?
– Атож.
– І ви терпите це, нещасний! Знаючи його життя і тавро, що лежить на нім?
– А чому це ставатиму я на заваді приятелеві? – запитав Кадрус.
– Та ж певно, тепер це моє діло – попередити пана Данґляра.
– Не робіть цього, панотче!
– Чому?
– Бо позбавите нас шматка хліба.
– То ви гадаєте, задля того, щоб зберегти двом негідникам шмат хліба, я буду брати участь у їхньому шахрайстві, стану спільником у їхніх злочинствах?
– Панотченьку! – благав Кадрус, ще ближче підходячи до нього.
– Ні, я все розкажу.
– Кому це?
– Панові Данґляру.
– Дідька лисого! – вигукнув Кадрус вихопивши ножа і вдаривши ним абата в груди. – Нічого ти не скажеш, абате!
На превеликий його подив, клинок не вгруз у тіло, а відскочив.
Тієї ж миті граф Монте-Крісто ухопив його лівою рукою за п'ясть і здавив її так міцно, що ніж випав із Кадрусових пальців і негідник заволав від болю.
Та граф Монте-Крісто не звертав уваги на той галас, а вивертав йому п'ясть, аж той повалився спершу навколішки, а потім ницьма додолу.
Граф Монте-Крісто поставив йому ногу на голову і сказав:
– Треба було б роздушити тобі череп, мерзотнику.
– Згляньтеся, згляньтеся наді мною! – волав Кадрус.
Граф Монте-Крісто прийняв ногу.
– Встань! – звелів він.
Кадрус підвівся на ноги.
– Ох і рука у вас, панотче! – сказав він, розтираючи закляклу п'ясть. – Ох і сила!
– Замовкни! Господь дає мені силу, щоб приборкати таку звірюку, як ти оце. Я дію ім'ям його, запам'ятай, негіднику. І якщо я помилував тебе оце, то лише задля того, щоб сприяти промислу Господньому.
– Ох! – пробурмотів Кадрус, насилу вертаючись до тями.
– Ось тобі папір і ручка. Пиши те, що я продиктую тобі.
– Та не вмію я писати, пане абате.
– Брешеш! Бери і пиши.
Кадрус покірно сів і написав: "Мосьпане, чоловік, якого ви вітаєте в себе і за якого ви збираєтеся віддати вашу доньку, в'язень, що втік зі мною з Тулонської каторги; у нього був номер 59, а в мене 58. Він звався Бенедетто; свого справжнього наймення він не знає, тому що ніколи не знав своїх батьків".
– Підписуй! – звелів граф Монте-Крісто.
– Ви хочете погубити мене?
– Якби я хотів погубити тебе, дурню, то віддав би тебе поліцаям; та й коли записка потрапить до поліції, тобі, либонь, уже не буде чого боятися; підписуй-бо.
Кадрус підписав.
– Пиши: панові баронові Данґляру, банкірові, вулиця Шосе-Д'Антен.
Кадрус написав адресу.
Священик узяв записку.
– А тепер іди собі, – звелів він.
– Як?
– Як ото й прийшов.
– Ви хочете, щоб я виліз вікном?
– Ти ж заліз ним.
– Ви щось надумали проти мене, пане абате?
– Дурню, що ж я можу надумати?
– Чому б вам не випустити мене брамою?
– Нащо будити воротаря?
– Панотченьку, скажіть, що ви не бажаєте моєї смерті.
– Я хочу того, що хоче Бог.
– Та присягніться, що не вб'єте мене, поки я спускатимуся.
– Дурень ти, та ще й боягуз неабиякий!
– Що ви зі мною вчините?
– Про це в тебе треба спитатися. Я хотів учинити тебе щасливою людиною, а ти став убивцею!
– Пане абате, – прошепотів Кадрус, – спробуйте востаннє.
– Гаразд, – сказав граф Монте-Крісто. – Ти знаєш, що я завжди дотримуюся слова.
– Ага, – сказав Кадрус.
– Якщо ти прийдеш додому цілий і неушкоджений...
– А кого мені боятися, крім вас?
– Якщо ти прийдеш додому цілий і неушкоджений, їдь із Парижа, покинь Францію, і хоч де ти будеш, поки ти житимеш чесно, то отримуватимеш від мене невеличку пенсію; бо якщо ти прийдеш додому цілий і неушкоджений, то...
– То?.. – питав, тремтячи, Кадрус.
– То я вважатиму, що Бог простив тобі, і я тобі теж прощу.
– Ви так лякаєте мене... – задкуючи, пробурмотів Кадрус.
– Іди вже! – звелів граф Монте-Крісто, показуючи Кадрусові на вікно.
Ще не зовсім заспокоївшись від тих обіцянь, Кадрус виліз у вікно і поставив ногу на драбину. Там він і завмер, здригаючись усенький.
– Злазь тепер, – звелів священик, згорнувши руки на грудях.
Кадрус урешті второпав, що з боку панотця загрози нема, і почав спускатися.
Тоді граф Монте-Крісто підійшов до вікна зі свічкою в руках, аж із вулиці можна було розгледіти, що один спускається з вікна, а другий світить йому.
– Що ви робите, пане абате? – вигукнув Кадрус. – А, не дай Боже, поліцаї...
І він дмухнув на свічку.
Потім побрався униз; та цілком заспокоївся, аж коли ступив на землю.
Граф Монте-Крісто повернувся до спальні й, окинувши швидким поглядом сад і вулицю, побачив спершу Кадруса, що, спустившись у сад, пройшов ним і притулив драбину у протилежному кінці огорожі, щоб не перелазити там, де він уже переліз.
Потім, глянувши знову на вулицю, він побачив, як той чоловік, що очікував Кадруса, побіг тим боком вулиці, що й Кадрус, і зупинився саме на тому розі, де той збирався перелізти.
Кадрус помалу виліз драбиною і, діставшись останніх щаблів, поглянув за огорожу, щоб упевнитися, що на вулиці нікого нема.
Там не видно було й душі, не чутно було навіть найменшого шереху.
Дзиґар на Домі Інвалідів вибив першу ночі.
Тоді Кадрус верхи сів на огорожі й, потягнувши до себе драбину, перекинув її через мур; потім знову почав спускатися чи радше з'їжджати драбиною, що свідчило про те, що те діло він робить не вперше.
Та він уже не міг зупинитися.