Пан граф сам може впоратися з грабіжником або через отвір у стіні, що відокремлює будуар від спальні, або заховавшись у самісінькому будуарі.
Присутність багатьох людей і вживання видимих заходів безпеки, звісно ж, зупинять грабіжника, і граф Монте-Крісто промине нагоду впізнати ворога, що його випадково виявила та особа, яка попереджає про це графа і яка, може, буде вже не в змозі вчинити це вдруге, якщо за невдалої спроби зловмисник вирішить учинити ще одну".
Спершу графові Монте-Крісто спало на думку, що це злодійська хитрість, примітивна пастка, що його сповіщають про невелику небезпеку, щоб відвернути його увагу від поважнішої загрози. Він уже зібрався було відправити того листа поліційному комісарові, попри попередження чи, може, й завдяки попередженню свого анонімного доброзичливця, аж йому спливло в голову, чи не зустрінеться він справді з якимось особистим своїм ворогом, котрого тільки він і може впізнати і який, за необхідності, тільки йому і може згодитися для чогось, як ото сталося з Фієско і тим мавром, що хотів його убити.
Ми знаємо графа Монте-Крісто, тож дарма й казати, що це був хоробрий і сильний духом чоловік, що брався до неможливого з тією снагою, якою ото відзначаються люди найвищого гарту. Усеньке його життя й рішення ні перед чим не відступати, що його він ухвалив і неухильно втілював, навчили графа Монте-Крісто знаходити невимовну втіху в його битвах із природою, що є Богом, і проти світу, якого можна було б прозвати дияволом.
– Навряд, щоб вони зібралися викрасти в мене папери, – сказав граф Монте-Крісто, – вони хочуть убити мене; це не грабіжники, а вбивці. Я нітрохи не хочу, щоб пан поліційний префект втручався в мої особисті справи. Авжеж, я достатньо багатий, щоб не обтяжувати бюджет префектури.
Граф Монте-Крісто нагукав Батістена, що, віддавши листа, вийшов із кімнати.
– Негайно повертайтеся до Парижа, – сказав він, – і привезіть сюди всіх слуг, що там лишилися. Вони всі потрібні будуть мені тут.
– То в домі нікого не залишиться, пане графе? – запитав Батістен.
– Ні, залишиться воротар.
– Може, пан граф візьме до уваги, що від воротаревої будки до будинку досить далеко.
– Та й що з того?
– Таж можуть обікрасти всенький дім, і він нічого не почує.
– Хто може обікрасти?
– Злодії.
– Віслюк ви, мосьпане. Я волію, щоб злодії обікрали всенький дім, аніж почувати нестачу слуг.
Батістен уклонився.
– Ви розумієте, – сказав граф Монте-Крісто, – привезіть сюди всіх до одного, та щоб у домі все було, як звичайно; замкніть лише віконниці першого поверху, та й годі.
– А на другому поверсі?
– Ви ж знаєте, вони ніколи не зачиняються. Ідіть.
Граф Монте-Крісто сказав, що буде обідати сам і прислуговувати йому буде Алі.
Він пообідав зі звичною стриманістю, а по обіді звелів Алі йти з ним і вийшов хвірткою, а потім, ніби гуляючи, дійшов до Булонського лісу, відтак ніби ненавмисне звернув до Парижа і вже у сутінках опинився коло свого дому на Єлисейських Полях.
У домі панувала цілковита тиша, тільки кволий вогник світився у будці воротаря, що стояла, як і казав ото Батістен, кроків за сорок від кам'яниці.
Граф Монте-Крісто притулився до дерева і своїм зірким поглядом окинув подвійну алею, перехожих і сусідні вулиці, щоб перевірити, чи не чатує на нього хтось. Хвилин за десять він упевнився, що ніхто за ним не стежить.
Тоді він підбіг із Алі до хвіртки, хутко увійшов і службовим входом, від якого в нього був ключ, пройшов у свою спальню, не торкнувшись жодної штори, тож навіть воротар не підозрював, що в дім, який він вважав порожнім, повернувся його пан.
Увійшовши до спальні, граф Монте-Крісто подав Алі знак зупинитися; потім він пішов у будуар і уважно його озирнув; усе було як завжди; секретер стояв на місці, ключ стирчав у замку. Він двічі обернув ключ, вийняв його, пішов до дверей спальні, зняв клямру засува і вийшов із будуара.
Тим часом Алі приніс і поклав на столі зброю, яку загадав узяти йому пан: короткий карабін і два пістолі з двома цівками, які давали такий самий точний приціл, як і пістолі, що з них ото стріляють у тирі. Отож, озброївшись у такий спосіб, граф Монте-Крісто тримав у руках життя п'ятьох людей.
Було десь пів на десяту; граф Монте-Крісто й Алі швиденько повечеряли вином і скибкою хліба; потім граф Монте-Крісто натиснув пружину однієї з тих розсувних кахлів, завдяки яким він мав змогу з одного покою бачити, що діється в іншому. Коло нього лежали його пістолі й карабін, а мурин Алі стояв поруч, тримаючи в руці топірець, форма якого залишалася незмінна ще від пори хрестових походів.
Крізь одне з вікон спальні, що, як і вікно будуару, виходило на Єлисейські Поля, граф Монте-Крісто бачив вулицю.
Так минули дві години; було геть темно, а все ж таки Алі своїм гострим зором дикуна і граф Монте-Крісто завдяки звичці до пітьми розрізняли найменше коливання гілляк у дворі.
Вогонь у будці воротаря давно вже погас.
Можна було припустити, що нападники, якщо справді мав бути напад, пройдуть сходами з долішнього поверху, а не залізуть у вікно.
Граф Монте-Крісто гадав, що зловмисники хочуть його вбити, а не обікрасти.
Тоді їхньою метою була його спальня, і вони дістануться до неї або таємними сходами, або вікном будуару.
Він поставив Алі коло дверей на сходи, а сам далі наглядав за будуаром.
На дзиґарі Дому Інвалідів вибило за чверть дванадцяту; вогкий західний вітер приніс до них три зловісні удари.
Не встиг іще завмерти останній удар, як граф Монте-Крісто почув із боку будуара якесь рипіння; потім ще і ще; четвертого разу він уже перестав сумніватися.
Графове серце закалатало. Хоч яка загартована людина у тривогах, хоч яка готова вона зустріти небезпеку, що їй загрожує, усе ж таки вона завжди відчуває із прискореного калатання серця і з легкого тремтіння, яка велика різниця існує поміж уявою і дійсністю, поміж задумом і його втіленням.
Граф Монте-Крісто знаком попередив Алі; той зрозумів, що небезпека насувається від будуару і підійшов ближче до свого пана.
Граф аж не тямився від нетерплячки дізнатися, хто ж його вороги і скільки там їх.
Вікно, що рипіло під різаком, було якраз навпроти того отвору, що в нього дивився граф Монте-Крісто. Його погляд зупинився на тому вікні. Він побачив, що в нічній пітьмі вимальовується якась темніша тінь; потім одна шибка потьмарилася, наче на неї знадвору наклеїли аркуш паперу, потім скло репнуло, та не впало. Через той зроблений отвір просунулася рука, що почала шукати засув; за мить вікно відчинилося, і з'явилася людина. Вона була сама.
– Ото хоробрий розбишака, – прошепотів граф Монте-Крісто.
Тієї ж таки миті Алі торкнувся його плеча, і він обернувся; мурин показував йому на те вікно у спальні, що виходило на вулицю.
Граф Монте-Крісто ступнув три кроки до того вікна; він знав, який чуйний його слуга. І справді, він побачив, що від брами навпроти відокремилася людина, залізла на тумбу і намагається розгледіти, що ж коїться у домі.
– Ага, – сказав він, – їх двоє: один діє, а другий чатує.
Він дав знак Алі не зводити очей із людини на вулиці, а сам повернувся до того, що заліз у будуар.
Розбишака уже ввійшов до покою й обережно просувався вперед, простягнувши перед собою руки.
Урешті він, либонь, обвикся з обставою; у будуарі було двоє дверей, і він позамикав їх на засуви.
Коли він підходив до тих, що провадили до спальні, граф Монте-Крісто подумав було, що він збирається увійти, і взяв пістоля; та він почув тільки бряжчання засува, що ковзнув у мідній клямці. То був тільки запобіжний захід, та й годі; нічний гість, не знаючи, що граф Монте-Крісто зняв клямру, міг почуватися тепер як удома і спокійнісінько взявся до праці.
Він непоспіхом дістав із кишені якийсь предмет, поставив його на столику, потім підійшов до бюрка, помацав замок і зауважив, що, всупереч його очікуванням, ключа там нема.
Та то був чоловік передбачливий, він усе обдумав. Граф Монте-Крісто почув характерне дзеленчання: так дзеленькає в'язка відмичок у руках слюсаря, що прийшов одімкнути зіпсований замок. Злодії прозвали їх соловейками, либонь, тому, що їм завдає втіхи, як вони чують, що ті співають ночами у замках.
– Та це просто злодій, – розчаровано пробурмотів граф Монте-Крісто.
Проте у темряві чоловік не міг підібрати належного знаряддя. Тоді він вдався до того предмета якого він поставив на столику: натиснув пружину, і відразу ж промінь світла, щоправда, кволий, та все ж таки достатній для того, щоб побачити, осяяв його руки й обличчя.
– От так пак! – вигукнув граф Монте-Крісто. – Та це ж...
Алі підняв топірець.
– Стій тут, – прошепотів йому граф Монте-Крісто, – і покинь сокирку; зброя нам більш не буде потрібна.
Потім докинув ще декілька слів, знизивши голос, тому що, почувши той вигук, що в нього вихопився, хоч і дуже тихий, розбишака стрепенувся і завмер у позі античного точильника ножів.
Вислухавши графа Монте-Крісто, Алі навшпиньки відійшов до стіни спальні і зняв з вішалки чорну одіж і трикутного капелюха. Граф Монте-Крісто тим часом хутко скинув із себе сурдут, камізельку і сорочку; у світлі тонкого променя, що промикався крізь шпарину, можна було розгледіти на його грудях тонкий і гнучкий панцир, яких у Франції, де більше не бояться кинджалів, уже ніхто не носить після Людовика ХVІ, який боявся, що його заріжуть, а замість цього йому відтяли голову.
Той панцир відразу ж зник під довгою сутаною, а чуприна графова під перукою з тонзурою; на ту перуку він надів трикутного капелюха, і це остаточно перетворило графа на священика.
Тим часом грабіжник, не почувши більше ні звуку, знову випростався, і поки граф Монте-Крісто ото перебирався, він підійшов до секретера, і замок його вже почав тріщати під соловейком.
– Гаразд, кілька хвилин ти ще попораєшся з ним, – пробурмотів граф Монте-Крісто, розраховуючи, вочевидь, на якийсь секрет у замку, що був невідомий грабіжникові попри його досвід.
І він підійшов до вікна.
Чоловік, що залазив на тумбу, тепер зліз із неї і ходив туди й сюди вулицею; та ось яке диво: замість того, щоб стежити за перехожими, які могли з'явитися або від Єлисейських Полів, або від передмістя Сент-Оноре, він, здається, цікавився лише тим, що діється у графовому домі, й усіляко намагався побачити, що ж коїться в будуарі.
Граф Монте-Крісто раптом ляснув себе по лобі, і на вустах його з'явилася мовчазна усмішка.
Він підійшов до Алі.
– Стій тут у темряві, – тихо звелів він йому, – і, хоч що там почуєш, хоч що там станеться, не виходь відціля і не показуйся, аж поки я гукну тебе на ім'я.
Алі кивнув.
Тоді граф Монте-Крісто дістав із шафи запалену свічку і, вилучивши мить, коли злодюга всеньку увагу зосередив на замку, тихенько відчинив двері, намагаючись, щоб світло падало на його обличчя.
Двері відчинилися так тихенько, що злодій нічого не почув.