Я неодмінно повинен побачити це все на власні очі, я вже доможуся свого.
– Не кажи дурниць, Кадрусе!
– Я скажу, що натираю паркет.
– Там скрізь килими.
– От халепа! Значить, мені тільки доведеться уявляти все це.
– Повір, так буде найліпше.
– То хоч розкажи мені, що там є.
– Як же я тобі розкажу?
– А просто. Дім великий?
– Не великий, але й не маленький.
– А як розташовані кімнати?
– Знаєш, як тобі потрібен план, то давай папір і чорнило.
– Зараз дам! – хутко сказав Кадрус.
І він узяв зі старого письмового бюро аркуш паперу, чорнило і ручку.
– Ось! – мовив він. – Ану намалюй мені все це на папері, синку.
Андреа насилу всміхнувся, узяв ручку і заходився малювати.
– Біля кам'яниці, як я вже тобі казав, є дворисько і сад; ось поглянь.
І Андреа накреслив сад, двір і дім.
– Огорожа висока?
– Ні, футів з вісім чи десять, не більше.
– Це великий недогляд, – зауважив Кадрус.
– У дворі стоять діжки з помаранчевими деревами, ще там є моріжки і клумби.
– А пасток нема?
– Ні.
– А де стайні?
– Обабіч брами, ось тут і тут.
І Андреа знову креслив.
– Намалюй мені долішній поверх, – звелів Кадрус.
– На долішньому поверсі їдальня, дві вітальні, більярдна, передпокій, парадні сходи і внутрішні східці.
– Вікна?
– Вікна чудові, великі, широкі; гадаю, у кожну шибку може пролізти такий завбільшки чоловік, як ти оце.
– А якого дідька, питається, роблять сходи, якщо в домі є такі вікна?
– Нічого не вдієш, розкіш!
– А віконниці є?
– Віконниці є, та їх інколи не зачиняють. Він великий оригінал, цей граф Монте-Крісто, полюбляє вночі дивитися на небо.
– А слуги де сплять?
– У них окремий дім. Праворуч від входу є повітка, де зберігаються пожежні драбини. А над тією повіткою кімнати для челяді: у кожного слуги своя, і туди з дому проведені дзвоники.
– Дзвоники, ти ба!
– А що?
– Та нічого. Кажу, дзвоники – дорога річ; і нащо вони, от скажи мені?
– Спершу там був пес, що всеньку ніч вештався двориськом, та його завезли в Отей, знаєш, у той дім, куди ти ото приходив?
– Ага.
– Я йому ще вчора казав: "Це дуже необачно з вашого боку, пане графе; адже коли ви їдете в Отей і забираєте із собою всіх слуг, у домі нікого не залишається".
"Та й що ж?" – запитав він.
"А те, що однієї гожої днини вас пограбують".
– І що він сказав на те?
– Що він сказав?
– Еге.
– Він сказав: "То нехай грабують".
– Андреа, там, мабуть, є якесь бюрко з пасткою.
– Із якою пасткою?
– А такою: хапає злодія за руку, і відразу ж звучить музика. Я чув, що таку показували на останній виставці.
– Там є тільки секретер із червоного дерева, і в ньому завжди стримить ключ.
– І у твого графа не крадуть?
– Ні, слуги йому дуже віддані.
– Ото, мабуть, грошви в тім секретері!
– Там, певне... Утім, хтозна.
– А де він стоїть?
– На другому поверсі.
– Ану намалюй мені, дитинко, заразом і приблизний план другого поверху.
– Як хочеш.
І Андреа знову взяв ручку.
– На другому поверсі, бачиш, є передпокій і вітальня; праворуч від вітальні – бібліотека і кабінет, ліворуч – спальня й будуар. У будуарі і стоїть отой секретер.
– А вікно тут є?
– Два: тут і отут.
І Андреа намалював два вікна в невеличкій кутовій кімнаті, що прилягала до просторішої графової спальні.
Кадрус замислився.
– І часто їздить він в Отей? – запитав він.
– Разів зо два чи три за тиждень, ось завтра, наприклад, він збирається туди на цілий день і буде там ночувати.
– Ти певен цього?
– Він запросив мене туди обідати.
– Ото життя! – сказав Кадрус. – Дім у місті, дім за містом.
– На те він і багатій.
– А ти поїдеш до нього обідати?
– Напевно.
– Як ти у нього обідаєш, то ти і ночувати залишаєшся?
– Як захочу. Я в графа, як у себе вдома.
Кадрус глянув на молодика таким поглядом, наче хотів видерти істину з глибини його серця. Та Андреа дістав із кишені портсигар, узяв звідтіля гаванську сигару, спокійнісінько запалив її і почав недбало пускати димові кільця.
– Коли ти хочеш отримати свої п'ятсот франків? – запитав він Кадруса.
– Та хоч і зараз, якщо вони в тебе.
Андреа дістав із кишені двадцять п'ять луїдорів.
– А, – сказав Кадрус, – жовтяки! Ні, таких мені не треба!
– Гидуєш чи що?
– Навпаки, я їх поважаю, та не хочу.
– Та ти ж заробиш, як мінятимеш, дурню, адже за дуката дають на п'ять су більше.
– Знаю, а потім міняйло вистежить сердешного Кадруса, а потім його загребуть, а далі йому доведеться пояснювати, які це орендарі платять йому золотом. Не роби дурниць, дитинко, давай срібняки, таляри з портретом якогось короля. Монета на п'ять франків у кожного знайдеться.
– Таж не можу я носити із собою п'ятсот франків сріблом, мені треба було б найняти носія.
– То залишиш їх у готелі, у доглядача, він чесний чоловік, а я піду по них.
– Сьогодні?
– Та ні, завтра, сьогодні в мене справи.
– Гаразд, завтра я їхатиму в Отей, то залишу в нього.
– Я можу на це розраховувати?
– Цілком.
– Річ у тім, що я хочу заздалегідь побалакати зі служницею.
– То балакай. Але на цьому край? Ти більше не будеш чіплятися до мене?
– Ніколи.
Кадрус так спохмурнів, що Андреа злякався, чи не доведеться йому остерігатися тієї зміни. Тим-то він постарався здаватися ще веселішим і безтурботнішим.
– Чого це ти так повеселів, – запитав Кадрус, – можна подумати, ніби ти вже доскочив спадщини!
– Та ще ні, на жаль! Але вже як доскочу...
– Та й що тоді?
– Одне тобі скажу: тоді друзів я не забуду.
– Авжеж, із твоєю пам'яттю!
– Ага, я думав, ти будеш вимагати від мене гроші.
– Я? Ти ба! Навпаки, я дам тобі добру пораду.
– Яку?
– Покинь тут цього персня із самоцвітом. Ти що, хочеш, щоб нас зловили? Хочеш занапастити нас обох?
– А що? – запитав Андреа.
– А те, що ти вбираєш ліврею, хочеш здаватися слугою, а на пальці залишаєш самоцвіт на п'ять тисяч франків.
– А нехай йому дідько! Ти вгадав! Знаєш, тобі треба працювати оцінювачем коштовностей!
– Авжеж, я знаюся на самоцвітах, у мене теж вони бували.
– Більше хвалися цим! – сказав Андреа і, нітрохи не гніваючись за ще одне здирство, хоч Кадрус цього й боявся, добротливо віддав йому персня.
Кадрус підніс його до очей, і Андреа зрозумів, що він розглядає грані.
– Це фальшивий самоцвіт, – сказав Кадрус.
– Жартуєш ти чи що? – обурився Андреа.
– Не гнівайся, ось перевіримо зараз.
Кадрус підійшов до вікна і провів каменем по склу; пролунав скрегіт.
– Confiteor![67] – сказав він, надіваючи персня на мізинець. – Я помилився; ці шахраї золотарі так підробляють камінці, що страшно вламуватися до їхніх крамниць. Ось іще одне ремесло, що відмирає вже!
– То що, – запитав Андреа, – уже край? Що ти ще хочеш? Може, віддати тобі ліврею, а заразом і кашкет? Не соромся, будь ласка.
– Та ні, ти, як по правді, добрий хлопчина. Більше не тримаю тебе і постараюся приборкати мою марнославність.
– Та стережися, щоб ти, продаючи самоцвіт, не влип у таку халепу, якої ти боявся із дукатами.
– Не турбуйся, я не збираюся продавати його.
"Принаймні до післязавтра", – подумав собі Андреа.
– Щасливий ти, шибенику, – сказав Кадрус. – Повертаєшся до своїх лакеїв, до своїх коней, ридвана і нареченої!
– Авжеж, – сказав Андреа.
– Сподіваюся, ти зробиш мені добрячий весільний подарунок того дня, як одружишся із донькою мого друга Данґляра?
– Я вже ж казав, що це просто твої вигадки.
– Який у неї посаг?
– Та кажу ж тобі...
– Мільйон?
Андреа стенув плечима.
– Будемо вважати, що мільйон, – провадив Кадрус, – та хоч скільки б у тебе було, я бажаю тобі ще більше.
– Дякую, – відказав Андреа.
– Я від щирої душі, – зареготав Кадрус. – Зачекай, я проведу тебе.
– Не турбуйся.
– Потурбуюся.
– Чому це?
– Тому що в мене замок із невеличким секретом; мені спало на думку завести його в себе; замок системи Юре і Фіше, переглянутий і виправлений Кадрусом. Як станеш капіталістом, я зроблю тобі такий самий.
– Дякую, – відказав Андреа, – я попереджу тебе за тиждень.
Вони попрощалися. Кадрус постояв на сходовому майданчику, аж упевнився на власні очі, що Андреа не лише спустився вниз, а й пройшов двориськом. Тоді він швиденько повернувся до хати, ретельно замкнув двері й, немов досвідчений архітектор, заходився вивчати план, що його намалював Андреа.
– Здається мені, – мовив він, – цей любий Бенедетто не проти був би отримати спадщину; і той, що наблизить днину, коли він запопаде п'ятсот тисяч франків, буде не гірший із-поміж його друзів.
V. Злам
Наступного дня по тому, як відбувалася оця розмова, яку ми описали, граф Монте-Крісто подався до Отея разом з Алі, кількома слугами та кіньми, яких він хотів побачити в ділі.
Ще напередодні він і не думав їхати туди, так само, як і Андреа. Спричинився до тієї мандрівки головно Бертуччо, який повернувся з Нормандії і привіз новини про дім і корвет. Дім був цілком готовий, а корвет уже з тиждень стояв на якорі в маленькій бухті з усією залогою із шести душ і, заладнавши всі формальності, ладен був хоч коли вирушити у море. Граф Монте-Крісто похвалив Бертуччо за тямущість і запропонував йому бути готовим до швидкого від'їзду, тому що хотів покинути Францію не пізніше ніж за місяць.
– А поки що, – сказав він йому, – може, мені потрібно буде проїхати за одну ніч до Трепора; я хочу, щоб мені приготували на шляху вісім підстав, аби я міг зробити ті п'ятдесят льє за десять годин.
– Ваша ясновельможність уже висловлювала таке бажання, – відказав Бертуччо, – і коні готові. Я їх придбав і сам розмістив у найзручніших пунктах, тобто в таких селах, де ніхто зазвичай не зупиняється.
– Чудово, – відказав граф Монте-Крісто, – я залишуся тут ще на кілька днів, то майте це на увазі.
Щойно Бертуччо вийшов із кімнати, щоб віддати потрібні розпорядження, на порозі постав Батістен; він ніс листа на позолоченій таці.
– А ви нащо прийшли? – запитав граф Монте-Крісто, побачивши, що він геть у куряві. – Я, здається, вас не гукав?
Не відповідаючи, Батістен підійшов до графа Монте-Крісто і подав йому листа.
– Дуже важливий і терміновий, – сказав він.
Граф Монте-Крісто відкрив його і прочитав: "Графа Монте-Крісто попереджають, що сьогодні вночі у його дім на Єлисейських Полях промкнеться людина, щоб викрасти папери, які він вважає захованими у бюрку, що стоїть у будуарі; граф Монте-Крісто настільки хоробрий чоловік, що не буде залучати до цього діла поліцію, тому що це втручання могло б дуже зашкодити людині, що сповіщає про все це.