– Якби я не любив тебе, то хіба я погодився б жити отаким убогим життям, яке ти мені оце влаштував? Ось поглянь: на тобі ліврея твого слуги, значить, у тебе є слуга; у мене слуг нема, і я мушу сам оббирати городину; ти гидуєш моїм куховарством. Тому ти обідаєш у готелі Принців чи в "Кафе де Парі". А я ж бо теж міг мати слугу і колясу, теж міг би обідати, де мені захочеться; а чому я позбавляю себе цього? Щоб не кривдити мого маленького Бенедетто. Принаймні визнай, що таки я правду кажу.
І він недвозначним поглядом підтвердив ці слова.
– Гаразд, – сказав Андреа, – припустимо, ти любиш мене. Та нащо тобі треба було, щоб я прийшов снідати?
– А щоб побачити тебе, шибенику.
– Щоб побачити мене? А навіщо? Адже ми з тобою вже про все домовилися.
– Ох, друже мій, – мовив Кадрус, – хіба ж бувають заповіти без додатків? Та передовсім поснідаймо. Сідай, і візьмемося до сардинок та свіжого масла, яке я на твою честь поклав на виноградне листя, бешкетнику ти малий. Бачу, ти розглядаєш мою кімнату, мої лозові стільці, дешеві образки на стінах. Нічого не вдієш, це ж не готель Принців!
– Ось бачиш, ти вже скаржишся, невдоволений уже. А сам же мріяв про те, щоб жити мов крамар на пенсії.
Кадрус зітхнув.
– То що скажеш на це? Адже мрія твоя збулася.
– Скажу, що тільки мрія; пекар на пенсії, любий Бенедетто, чоловік заможний, має прибутки.
– І в тебе є прибутки.
– У мене?
– Авжеж, у тебе, я ж приніс тобі твої дві сотні франків.
Кадрус знизав плечима.
– Так принизливо, – сказав він, – отримувати грошенята, що їх дають так неохоче, непевні гроші, яких я будь-якої миті можу позбутися. Ти сам розумієш, мені доводиться відкладати, бо ж твоєму щастю може запасти клямка. Ох, друже мій, щастя непевне, як ото казав священик у нас у... у полку. Проте я знаю, що твоє щастя не має меж, адже ти береш шлюб із Данґляровою донькою.
– Із Данґляровою донькою?
– Авжеж, Данґляровою! Чи треба казати: донькою пана барона Данґляра? Це все одно, що сказати: пана графа Бенедетто! Адже ми з Данґляром приятелі, і якби в нього була не така кепська пам'ять, він мав би запросити мене на твоє весілля... адже він був на моєму, авжеж, авжеж, на моєму був! Еге, тоді він не був такий гордий, то був дрібний рахівник у пана Морреля. Не раз обідав я разом із ним і з паном графом де Морсером... Бачиш, які в мене знайомці шляхетні, і якби я захотів їх підтримувати, ми з тобою зустрілися б у тих самих вітальнях.
– Від заздрощів ти геть забрехався, Кадрусе.
– Гаразд, Benedetto mio. Я знаю, що кажу. Може, одної гожої днини ми теж надінемо гарне вбрання і скажемо біля якоїсь пишної брами: "Ану відчиняйте!" А зараз сідай, та й нумо снідати.
Кадрус подав приклад і заходився наминати за обидві щоки, вихваляючи всі страви, якими він частував свого гостя. Той, певне, скорився необхідності, хвацько відкоркував пляшки і почав маламурити буябес[66] і смажену на прованській олії з часником тріску.
– Ага, друже, – сказав Кадрус, – здається, ти вирішив замиритися зі своїм старим кухарем?
– Каюся, – відказав Андреа, бо його молодий і здоровий апетит узяв гору над усіма іншими міркуваннями.
– Та й що ж, смачно, шибенику?
– Дуже смачно! Не розумію, як людина, котра готує і їсть такі смаколики, може бути невдоволена життям.
– Бачиш, друже, – сказав Кадрус, – усеньке моє щастя отруєне одною думкою.
– Якою це?
– А тією, що я живу за рахунок друга, я, що завжди чесно заробляв собі на прожиток.
– Знайшов, чим перейматися, – відказав Андреа, – у мене на двох вистачить, не соромся.
– Ох, вір чи не вір, але наприкінці кожного місяця мене гризуть докори сумління.
– Облиш, Кадрусе!
– Так ото гризуть, що вчора я не взяв ті двісті франків.
– Авжеж, ти хотів мене побачити; та хіба через докори сумління?
– Саме через них. Крім того, мені дещо спало на думку.
Андреа здригнувся; його завжди лякали Кадрусові думки.
– Бачиш, у чім річ, – провадив той, – це огидно – весь час жити в очікуванні першого числа.
– Ох, – по-філософському зауважив Андреа, бо вирішив доскіпатися, куди ж хилить його приятель, – хіба не все наше життя збігає в очікуванні? А як я живу? Просто терплю і чекаю.
– Авжеж, але ти чекаєш не якісь нещасні двісті франків, а п'ять чи шість тисяч, якщо не десять, а може, і двадцять... Адже ти хитрун. У тебе завжди були якісь капшучки, які ти ховав од сердеги Кадруса. Слава Богу, у цього старого Кадруса був добрячий нюх.
– Знову ти дурню верзеш, – сказав Андреа, – про минуле і про минуле, нащо все це, скажи, будь ласкавий?
– Тобі тільки двадцять один рік, і тобі неважко забути минуле; а мені п'ятдесят, і, хоч не хоч, я таки повертаюся до нього. Та побалакаймо про справи.
– Ага, нарешті.
– Якби я був на твоєму місці...
– Та й що?
– Я реалізував би свій капітал.
– Реалізував?
– Авжеж, я попросив би грошенята за півроку вперед, під тим приводом, що хочу придбати нерухомість і виборчі права. А отримавши ті грошенята, утік би.
– Так, так, так! – почухав потилицю Андреа. – Це незлецька думка, як на мене.
– Любий друже, – сказав Кадрус, – їж те, що я приготував, і слухайся моїх порад: від них ти тільки виграєш і духом, і тілом.
– А чому ти сам не скористаєшся своєю порадою? – запитав Андреа. – Чому ти попросиш гроші за півроку, навіть за рік, і не поїдеш до Брюсселя? Замість того, щоб корчити пекаря на пенсії, ти мав би вигляд справжнісінького банкрута. Зараз це в моді.
– Та що ж я вдію, маючи в кишені тисячу двісті франків?
– Ти такий вимогливий став, Кадрусе! – сказав Андреа. – Два місяці тому ти помирав від голоду.
– Апетит приходить, коли їси, – сказав Кадрус, вишкіривши зуби, немов реготлива мавпа чи розлючений тигряка. – Тим-то я і склав собі один план, – докинув він, угризаючись білими і гострими, попри вік, зубами у скибку хліба.
Кадрусові плани лякали Андреа ще дужче, ніж його думки: думки були тільки намірами, а план уже передбачав здійснення їх.
– Що ж це за план? – спитався він. – Розкажи-но.
– А що? Хто придумав план, за яким ми покинули отой заклад? Наче ж я. Від цього не став він гірший, як на мене, а то ми з тобою не сиділи б тут!
– Та я ж нічого не кажу проти, – мовив Андреа, – деколи ти маєш слушність. То який у тебе план?
– Послухай, – сказав Кадрус, – ти можеш роздобути мені п'ятнадцять тисяч франків, не діставши з кишені жодного шеляга... ні, п'ятнадцять мені мало буде, я згоден стати порядною людиною не менш ніж за тридцять тисяч франків!
– Ні, – сухо відказав Андреа, – цього я не можу вчинити.
– Бачу, ти не зрозумів мене, – незворушно і безпристрасно сказав Кадрус, – я кажу, не діставши з кишені жодного шеляга.
– То що ти хочеш? Щоб я украв щось і зіпсував усю справу, і твою, і мою, і щоб знову нас кудись запроторили?
– Що ж до мене, – сказав Кадрус, – то мені байдуже, нехай запроторюють. Бо я чоловік химерний, сумую часом за друзями, не те що ти, безсердечний! Ти радий був би ніколи їх і в очі не бачити!
Андреа не лише здригнувся, а навіть пополотнів.
– Облиш дурне казати, Кадрусе, – сказав він.
– Не бійся, Бенедетто, ти тільки вкажи мені спосіб роздобути без твоєї участі ці тридцять тисяч франків і здайся на мене.
– Добре, я подумаю, – сказав Андреа.
– А поки що ти збільшиш мою пенсію до п'яти сотень франків, добре? Я, бач, вирішив служницю найняти.
– Добре, матимеш ти п'ятсот франків, – сказав Андреа, – проте мені нелегко це, Кадрусе... ти вживаєш на зле...
– Та чого там! – відмахнувся Кадрус. – Ти ж черпаєш із бездонних скринь.
Либонь, Андреа тільки й чекав тих слів, бо його очі зблиснули і відразу ж погасли.
– Правда твоя, – відказав він, – мій опікун дуже добре ставиться до мене.
– Такий він хороший! – сказав Кадрус. – І щомісяця він дає тобі?..
– П'ять тисяч франків, – сказав Андреа.
– Стільки тисяч, скільки ти обіцяв мені сотень, – сказав Кадрус. – Правду мовлять, що байстрюкам щастить. П'ять тисяч франків щомісяця... Куди ж можна подіти стільки грошви, дідько б тебе вхопив?
– О Боже! Витратити їх недовго, та, як і ти, я мрію мати капітал.
– Капітал... еге ж, кожне хотіло б мати капітал.
– А в мене він буде.
– Хто ж дасть його тобі? Твій князь?
– Авжеж, мій князь; на жаль, я мушу ще зачекати.
– На що зачекати? – запитав Кадрус.
– На його смерть.
– Смерть твого князя?
– Авжеж.
– А чом це?
– Тому що він згадує мене в заповіті.
– Правда?
– Присягаюся.
– Та й скільки?
– П'ятсот тисяч.
– Ти ба!
– Кажу тобі.
– Не може цього бути!
– Ти друг мені, Кадрусе?
– У житті й у смерті.
– Відкрию тобі таємницю.
– Кажи.
– Та тільки пам'ятай...
– Буду німий як могила.
– Отож, мені здається...
Андреа замовк і озирнувся.
– Тобі здається... Та не бійся! Ми тут самісінькі.
– Мені здається, я знайшов мого батька.
– Справжнього?
– Авжеж.
– Не татуня Кавальканті?
– Ні, той поїхав; справжнього, як ти оце сказав.
– І цей батько...
– Кадрусе, це граф Монте-Крісто.
– Та невже!
– Атож, і тоді все стає зрозуміле. Він, мабуть, не може відкрито визнати мене, та мене визнає старий Кавальканті й отримує за це п'ятдесят тисяч франків.
– П'ятдесят тисяч франків за те, щоб стати твоїм батьком! Я погодився б за півціни, за двадцять тисяч, за п'ятнадцять навіть. Чого ж ти не подумав про мене, розбишако невдячний?
– А хіба я знав про це? Усе воно снувалося, коли ми ще там були.
– Еге ж, і справді. То ти кажеш, він у заповіті...
– Залишає мені півмільйона франків.
– Ти певен цього?
– Він сам мені його показував; та й це ще не все.
– Існує додаток, як я ото казав?
– Мабуть.
– І в тому додатку?
– Він визнає мене своїм сином.
– Добрий батенько, чудовий батенько, гідний батько! – вигукнув Кадрус, підкидаючи полумисок і ловлячи його обіруч.
– Ось бачиш! Скажи після цього, що в мене є від тебе таємниці!
– Правда твоя; а твоя довіра мені за честь буде. І що ж, той князь, твій батько, заможний чоловік, багатющий?
– Ще б пак! Він і сам не знає, скільки в нього грошви.
– Не може бути!
– А хто ж це може знати ліпше від мене, адже я приходжу до нього, коли завгодно. Днями банковий службовець приніс йому п'ятдесят тисяч франків у капшуці завбільшки з твою скатерку, а вчора сам банкір привіз йому сто тисяч золотом.
Кадрус був ошелешений; у словах Андреа йому вчувалося дзеленчання дукатів, які пересипають із долоні на долоню.
– І ти ходиш у той дім? – простодушно запитав він.
– О будь-якій порі.
Кадрус помовчав; було видно, що йому сяйнула в голові якась думка.
Раптом він вигукнув:
– Ото кортить мені поглянути на все те! Там, мабуть, так гарно!
– Авжеж, це правда, – сказав Андреа, – живе він розкішно.
– Він, здається, мешкає на Єлисейських Полях?
– У тридцятому будинку.
– Тридцятому будинку? – перепитав Кадрус.
– Авжеж, пречудова кам'яниця, із двором і садом, ти маєш її знати!
– Може, й так; проте мене цікавить не зовнішній вигляд, а внутрішній; мабуть, там така прегарна обстава!
– Ти бував у Тюїльрі?
– Ні.
– У нього набагато краще.
– Скажи, Андреа, мабуть, приємно було б нагнутися, якби цей Монте-Крісто загубив капшука?
– Нема чого на це чекати, – сказав Андреа, – грошенята в цім домі й так валяються, мов ті яблука в садку.
– Ти якось узяв би мене із собою.
– А як це вчинити? Ким ти там був би?
– Правду кажеш; та в мене від твоїх слів аж слина покотилася.