– В Італії у шляхетних родинах ранні шлюби – звичайнісіньке явище; це розумний звичай. Адже життя таке мінливе, що треба ловити щастя, поки воно дається до рук.
– Припустимо, – сказав Данґляр, – що вашу пропозицію, яку я високо ціную, прихильно зустріне моя дружина і донька, з якими будемо ми обговорювати ділові питання. Як на мене, це важливе питання можуть належно вирішити тільки батьки на благо своїм дітям.
– Мій батько чоловік мудрий і розсудливий, він передбачив, що я, може, захочу одружитися у Франції; тож, відбуваючи, він лишив мені разом із паперами, які засвідчують мою особу, лист, у якому він зобов'язується на випадок, якщо схвалить мій вибір, видавати мені щороку сто п'ятдесят тисяч ліврів, якщо рахувати від дня мого весілля. Це становить, наскільки я можу судити, четверту частину від прибутків мого батька.
– А я, – сказав Данґляр, – завжди мав намір дати на посаг моїй доньці п'ятсот тисяч франків; крім того, вона єдина моя спадкоємиця.
– От бачите, – сказав Андреа, – як добре все складається в нас, якщо припустити, що баронеса Данґляр і панна Ежені не відкинуть моєї пропозиції. У нашому розпорядженні буде сто сімдесят п'ять тисяч річного зиску. Припустимо ще, що мені поталанить переконати маркіза, щоб він не виплачував мені ренти, а віддав у моє розпорядження самісінький капітал (це нелегко буде, знаю, та, може, і пощастить мені), тоді ви пустите наші два чи три мільйони в обіг, а така сума в досвідчених руках завжди дасть десять відсотків.
– Я ніколи не плачу більше чотирьох відсотків, – сказав банкір, – чи радше три з половиною даю. Та моєму зятеві я платив би п'ять, а зиск ми ділили б навпіл.
– Ото й добряче, татунцю, – розв'язно сказав Кавальканті: природжена вульгарність, попри всі його намагання, деколи промикалася крізь аристократичний лоск, що його він ретельно наводив на себе.
Та, похопившись умить, докинув:
– Перепрошую, пане бароне, ви ж бачите, уже самісінька надія майже позбавляє мене глузду; а що ж буде, як вона здійсниться?
– Однак слід вважати, – сказав Данґляр, не помічаючи, як хутко та розмова, що спершу була безкорисна, обернулася діловою бесідою, – існує і та частина вашого маєтку, яку ваш батько не може вам не надати?
– Яка саме? – запитав Андреа.
– Та, що належить вашій матері.
– Авжеж, та, що належала моїй матінці, Олівії Корсінарі.
– А наскільки велика та частина вашого маєтку?
– Мушу зізнатися, – сказав Андреа, – я ніколи не замислювався над цим, та, гадаю, вона становить щонайменше мільйонів зо два.
Данґляр аж не тямився на радощах: він почувався, немов ото скнара, що віднайшов запропащий скарб, або немов людина, що вже тонула, аж відчула під ногами твердий ґрунт.
– Отож, пане бароне, – сказав Андреа, улесливо і шанобливо вклоняючись банкірові, – чи можу я сподіватися...
– Пане віконте, – відказав Данґляр, – ви можете сподіватися; повірте, якщо з вашого боку завад не буде, то це вирішене питання.
– Ох, я такий щасливий, пане бароне! – вигукнув Андреа.
– Проте, – замислено провадив Данґляр, – чому ж граф Монте-Крісто, ваш опікун у паризькому світському товаристві, не з'явився разом із вами, щоб підтримати вашу пропозицію?
Андреа ледве помітно зашарівся.
– Я оце простісінько від графа, – сказав він, – це звісно, чарівний чоловік, та він великий оригінал. Він цілком схвалює мій вибір; він навіть висловив певність, що мій батько погодиться віддати мені самісінький капітал замість прибутків од нього; він обіцяв застосувати весь свій вплив, щоб переконати його; та він заявив мені, що він ніколи не брав і не візьме на себе відповідальності просити для когось чиєїсь руки. Проте я мушу сказати задля справедливості, що він зробив мені честь, докинувши, що як він і шкодував коли-небудь про те, що взяв собі це за правило, то саме в цьому випадку, адже він певен, що цей шлюб буде щасливий. Утім, хоч офіційно він і не бере участі ні в чому, він залишає за собою право висловити свою думку, якщо ви захочете побалакати з ним.
– Чудово.
– А тепер, – сказав із чарівною усмішкою Андреа, – розмова з тестем скінчилася, і я звертаюся до вас як до банкіра.
– І що ж ви від нього хочете? – зареготав Данґляр.
– Післязавтра мені треба отримати у вас десь тисячі з чотири франків; та пан граф розуміє, що в цьому місяці мені, либонь, доведеться труснути капшуком і моїх скромних парубоцьких прибутків може не вистарчити; тож він запропонував мені чек на двадцять тисяч франків, ось він. На ньому, як бачите, стоїть підпис пана графа. Цього достатньо?
– Та хоч на мільйон, то я візьму його, – сказав Данґляр, ховаючи чек до кишені. – Призначте пору, яка буде зручна для вас узавтра, мій скарбник зайде до вас, і ви розпишетеся ув отриманні двадцяти чотирьох тисяч франків.
– О десятій годині ранку, якщо вам це буде зручно; що раніше, то ліпше; я хотів би завтра поїхати за місто.
– Гаразд, о десятій ранку. У готелі Принців, як завше?
– Так.
Наступного дня, із пунктуальністю, яка робила честь банкірові, двадцять чотири тисячі франків було вручено Кавальканті, і він вийшов із дому, лишивши двісті франків для Кадруса.
Андреа чимнайраніш ішов передовсім задля того, щоб уникнути зустрічі зі своїм небезпечним другом; із тієї ж таки причини він повернувся додому якомога пізніш. Та насилу він увійшов у двір, як перед ним постав готельний воротар, що чекав на нього з кашкетом у руці.
– Мосьпане, – сказав він, – цей чоловік приходив.
– Який чоловік? – недбало запитав Андреа, удавши, ніби геть забув про того, що про нього, навпаки, він добре пам'ятав.
– Той, кому ваша ясновельможність видає невеличку пенсію.
– Ох, справді, – сказав Андреа, – старенький слуга мого батька. Ви віддали йому ті двісті франків, які я для нього лишив?
– Віддав, ваша ясновельможносте.
Андреа звелів усім прозивати його "ваша ясновельможносте".
– Проте він їх не взяв, – докинув воротар.
Андреа пополотнів; та що було дуже темно, то ніхто цього не помітив.
– Як це? Не взяв? – запитав він із тремтінням у голосі.
– Ні; він хотів побачити вашу ясновельможність. Я сказав йому, що вас нема вдома; він наполягав. Урешті він повірив і лишив для вас листа, якого приніс із собою запечатаного.
– Дайте-но його мені, – звелів Андреа.
І він прочитав у світлі ридванного ліхтаря: "Ти знаєш, де я живу, чекаю тебе завтра о дев'ятій ранку".
Андреа оглянув печатку, щоб упевнитися, що ніхто не відкривав листа і не ознайомився з його змістом. Та він був так хитро згорнутий, що прочитати його можна було лише пошкодивши печатку, а вона була на місці.
– Гаразд, – сказав Андреа. – Сіромаха! Він був такий добрий дядечко.
Воротар цілком задовольнився тими словами і не знав, ким більше захоплюватися, молодим паном чи старим слугою.
– Хутчій розпрягайте і підіймайтеся до мене, – сказав Андреа своєму грумові.
Двома стрибками він піднявся до свого покою і спалив Кадрусового листа, причім знищив навіть попіл.
Не встиг він того зробити, аж увійшов грум.
– Ти одного зросту зі мною, П'єре, – сказав йому Андреа.
– Маю таку честь, – сказав грум.
– Учора тобі повинні були принести нову ліврею.
– Так, мосьпане.
– Я вчащаю до одної покоївки, та не хочу, щоб вона знала, який у мене титул і становище у світських колах. Позич мені ліврею і дай мені свої папери, щоб я міг заночувати у корчмі, як треба буде.
П'єр послухався.
За п'ять хвилин Андреа, якого не впізнати було, вийшов із готелю, найняв повіз і звелів завезти себе в корчму в Пікпюсі, що звалася "Червона коняка".
Наступного дня він вийшов із корчми, так само непомічений, як у готелі Принців, пройшов передмістя Сент-Антуан, бульваром сягнув вулиці Менільмонтан і, зупинившись біля дверей третього будинку ліворуч, почав роззиратися, у кого поспитатися б, тому що воротаря в тім домі не було.
– Кого шукаєш, красеню? – спитала перекупка садовини з порога своєї крамниці.
– Пана Пайтена, гладунко, – відказав Андреа.
– Колишнього пекаря? – запитала перекупка.
– Авжеж.
– У кінці двориська, ліворуч, на четвертому поверсі.
Андреа пішов туди, піднявся на четвертий поверх і люто сіпнув заячу лапку на дверях. Дзвоник відчайдушно задзеленчав.
За мить потойбіч ґратованого віконця у дверях з'явилося Кадрусове лице.
– Ти такий точний! – сказав він.
І відсунув засув.
– Ще б пак! – сказав Андреа.
І так пожбурив свого кашкета, що він не потрапив на стілець, а впав додолу і покотився в куток.
– Ох, не гнівайся, дитинко, прошу тебе! – сказав Кадрус. – Бачиш, як я упадаю коло тебе, он і сніданок приготував; усі твої улюблені страви, дідько б тебе вхопив!
Андреа справді почув кухонний дух, грубі пахощі, що так любі були для голодного шлунку; то була та суміш свіженького смальцю і часнику, якою відзначається проста провансальська кухня; пахло і смаженою рибою, а над усім цим витав пряний дух мускатного горіха і гвоздики. Усе линуло з двох глибоких мисок, що стояли на вогні й накриті були кришками, а також із каструльки, що сичала в духовці чавунної печі.
Крім того, у сусідній кімнаті Андреа побачив гарно накритий стіл, де стояв посуд для двох, дві пляшки вина, із яких одна була заліплена зеленим сургучем, а друга – жовтим, карафка з горілкою і пошаткована садовина, гарно розкладена на капустяному листку в порцеляновій тарілці.
– То що, скажеш, дитинко? – запитав Кадрус. – Гарно пахне, еге? Ти ж пам'ятаєш, я був добрий кухар, ви там усі пальці облизували! І ти найперший, ти найбільше від усіх ласував моїми підливами і, пам'ятаю, не гидував ними.
І Кадрус заходився оббирати цибулю.
– Та добре вже, добре, – з досадою відказав Андреа, – якщо ти тільки заради сніданку мене потурбував, то йди ти до дідька!
– Сину мій, – повчально сказав Кадрус, – за обідом люди розмовляють, та й хіба ти не радий побачитись із давнім другом, невдячнику? У мене просто-таки сльози котяться.
Кадрус і справді плакав; важко було тільки вирішити, що саме так упливало на очі колишнього корчмаря – радість чи цибуля.
– Та мовчи вже, лицеміре! – сказав Андреа. – Наче ти мене любиш, еге!
– Ось уяви собі, таки люблю, – відказав Кадрус, – це моє дошкульне місце, та нічого вже тут і не вдієш.
– І це не заважає тобі викликати мене, щоб сповістити якусь гидоту.
– Облиш! – сказав Кадрус, витираючи об фартух великого кухонного ножа.