То були розрахунки складних процентів на суму, яку він називав "основна сума позики у сорок один фунт, десять шилінгів, одинадцять з половиною пенсів" за всі можливі і гадані періоди часу. Дбайливо розглянувши розрахунки та зваживши на свої кошти, він дійшов висновку, що треба обрати ту суму, яка являє собою підсумок зі складними процентами на два роки шість місяців і чотирнадцять днів від цього дня. На цю суму він виготовив каліграфічно написаний вексель, що його, наче повноцінне забезпечення боргу (як між людиною і людиною), урочисто вручив Тредльсу.
– Мене все ще не залишає передчуття, – сказала місіс Мікоубер, замислено хитаючи головою, – що мої родичі прибудуть на борт до нашого остаточного відплиття.
Містер Мікоубер, очевидно, теж мав свої передчуття щодо цього, але він впустив їх у свій бляшаний кухоль і проковтнув разом з пуншем.
– Якщо ви в дорозі знайдете якусь нагоду відправляти листи, місіс Мікоубер, – сказала моя бабуся, – то будьте ласкаві надіслати нам звістку про себе.
– Люба моя міс Тротвуд, – відповіла та, – я буду неймовірно щаслива з однієї тільки думки, що хтось чекає на звістки про нас. Я писатиму за всякої нагоди. Містер Копперфілд, я певна, як давній і близький друг, також не заперечуватиме проти повідомлень від особи, яка знала його ще тоді, коли близнята мої були несвідомими крихітками.
Я просив її неодмінно писати, щойно трапиться нагода.
– Та нагод буде багато, – зазначив містер Мікоубер, – океан у ці часи вкритий цілим флотом, і ми не можемо не зустріти безлічі кораблів. Це ж лише переїзд на інший берег, – додав містер Мікоубер, бавлячись своєю підзорною трубою, – просто на інший берег. Не така вже віддаль, як думають.
Я тепер згадую, як це дивно та разом з тим напрочуд в дусі містера Мікоубера: він говорив про від'їзд з Лондона до Кентербері, немов про подорож на край світу, а про подорож з Англії до Австралії він говорить, немов про прогулянку через канал.
– У дорозі на дозвіллі я намагатимусь розважати їх цікавими історіями, а пісні мого сина Вілкінса, я певний, лунатимуть біля вогнища корабельної кухні. Коли місіс Мікоубер стане на ноги після морської хвороби, – сподіваюся, що в цьому вислові немає ніякої умовної непристойності, – то вона, мабуть, зобразить "Маленького моряка". Морські свинки і дельфіни, гадаю, часто гратимуть під нашим бугшпритом, і з корми та з бакборта можна буде бачити багато цікавого. Коротко кажучи, – додав містер Мікоубер зі своєю давньою елегантністю, – дорога вийде, мабуть, така захоплююча, що ми будемо надзвичайно здивовані, коли матрос з грот-марса гукне: "Земля!"
По цій мові він вихилив бляшаний кухлик з такою насолодою, ніби вже завершив мандрівку і витримав у адміралтействі повний іспит на першорядного моряка.
– У мене є ще надія, мій любий містере Копперфілд, – сказала місіс Мікоубер, – що ми, можливо, знову будемо жити на старій батьківщині в особі членів нашої сім'ї. Не гнівайся, Мікоубере! Я тепер маю на увазі не мою сім'ю, а дітей наших дітей. Які б міцні не були паростки, – сказала місіс Мікоубер, похитуючи головою, – та не можу забути я дерева-батька, і якщо рід наш дійде багатства і пошани, то я б воліла, щоб це багатство лилося в скарбниці Британії.
– Люба моя, – промовив містер Мікоубер, – Британія мусить скоритися своїй долі. Я повинен сказати, що вона ніколи не зробила багато для мене, і що мої бажання трохи розбіжні з твоїми.
– Мікоубере, – заперечувала місіс Мікоубер, – зараз ти кажеш не те, що слід. Ти виїздиш, Мікоубере, у цей далекий край, щоб зміцнити, а не послабити зв'язок з Альбіоном.
– Цей зв'язок, моя мила, – відповів містер Мікоубер, – повторюю тобі, не тішив мене настільки, щоб я міг відчувати особливе бажання вступати вдруге у союз.
– Мікоубере, – заперечила місіс Мікоубер, – тут, я знову повторюю, ти помиляєшся. Ти не знаєш, як багато ти можеш зробити, Мікоубере. І це, навіть у теперішньому твоєму починанні, зміцнить зв'язок між тобою і Альбіоном.
Містер Мікоубер сидів, піднявши брови вгору, наполовину погоджувався та наполовину заперечував думки своєї дружини, але ясно відчував її передбачення.
– Мій любий містере Копперфілд. – сказала місіс Мікоубер, – я хочу, щоб містер Мікоубер усвідомив своє становище. Мені здається надзвичайно важливим, щоб містер Мікоубер від тієї хвилини, як зійде на корабель, цілком усвідомлював своє становище. Ваше давнє знайомство зі мною, мій любий містере Копперфілд, мабуть, показало вам, що я не така схильна до оптимізму, як містер Мікоубер. Мій темперамент, якщо смію так висловитися, переважно практичний. Я знаю, що перед нами тривала подорож. Я знаю, що вона спричиниться до багатьох незручностей і важких випробувань, Я не можу заплющити очі перед такими фактами. Але я також знаю, що таке містер Мікоубер. Я знаю приховані сили містера Мікоубера. І саме тому я вважаю життєво важливим, щоб містер Мікоубер усвідомлював своє становище.
– Любове моя, – сказав він, – може, ти дозволиш мені зазначити, що я, мабуть, і в цю хвилину трохи усвідомлюю своє становище.
– Я думаю – ні, Мікоубере, – заперечила вона. – Не зовсім. Мій любий містере Копперфілд, становище містера Мікоубера не звичайне. Містер Мікоубер вирушає до далекого краю виключно з тією метою, щоб його вперше зрозуміли й оцінили. Я хочу, щоб містер Мікоубер став на ніс цього судна і твердим голосом сказав: "Я прийшов завоювати цю країну. Чи є у вас знаки пошани? Чи є у вас багатства? Чи є у вас досить прибуткові посади? Подавайте їх сюди. Вони – мої!"
Містер Мікоубер всіх нас окинув поглядом і, здавалося, гадав, що в цій думці є добра частка правди.
– Я хотіла б, щоб містер Мікоубер, якщо можна так висловитися, – доводила місіс Мікоубер, – сам був, подібно до Юлія Цезаря, паном свого щастя. Ось, мій любий містере Копперфілд, яким мені здається його справжнє становище. Я хотіла б, щоб від першої хвилини нашої подорожі містер Мікоубер стояв на носі цього судна і говорив: "Досить зволікань, досить розчарувань, досить обмежених коштів! То було в старому краї. Тепер – новий. Давайте сюди всі відшкодування. Давайте їх сюди!"
Містер Мікоубер рішуче схрестив руки, ніби він справді уже стояв над бугшпритом.
– І коли він зробить це, – вела далі місіс Мікоубер, – коли він усвідомить своє становище, то чи не вправі я буду сказати, що містер Мікоубер зміцнить, а не послабить свій зв'язок з Британією? Хто зможе сказати мені, що видатний характер, який завоює собі становище на тій півкулі, не матиме впливу на свою вітчизну? Чи можу я мати сумніви, що містер Мікоубер, піднявши скіпетр таланту і влади в Австралії, нічого не означатиме в Англії? Я лише жінка, але я не гідна була б ні себе самої, ні мого тата, якщо б завинила в таких безглуздих сумнівах.
Переконання місіс Мікоубер в незаперечності цих доводів додало її тону такої моральної височини, якої я не чув за все своє життя.
– Ось чому, – вела далі місіс Мікоубер, – я хочу, щоб у майбутньому ми знову могли жити на вітчизняній землі. Містер Мікоубер може бути... я навіть не можу приховати від себе, що він неодмінно буде... сторінкою історії, і тоді треба, щоб він мав представників у країні, яка дала йому життя, але не дала йому роботи!
– Любове моя, – зазначив містер Мікоубер, – я не можу не бути зворушений твоїм коханням. Я завжди схильний віддавати належне твоєму здоровому глузду. Що буде, то буде. Боронь боже, щоб я заздро приховував від моєї рідної країни хоч якусь частку багатств, які можуть нагромадити наші нащадки!
– Оце добре, – сказала моя бабуся, кивнувши містерові Пеготті. – І я п'ю за всіх вас, і хай завжди будуть з вами добробут та успіх!
Містер Пеготті спустив на підлогу близнят, які сиділи на його колінах, щоб разом з містером і місіс Мікоубер відповісти на цей тост. І коли він і Мікоубери щиро, по-товариському потиснули руки, і його засмагле обличчя засяяло усмішкою, я відчув, що куди б він не подався, всюди він проторує собі шлях, здобуде добре ім'я, і всюди любитимуть його.
Навіть дітям дали кожному своєю ложкою зачерпнути з казана містера Мікоубера, щоб випити за наше здоров'я. Після цього моя бабуся та Агнес підвелись і попрощалися з емігрантами. То було сумне прощання. Всі плакали; діти до останньої хвилини чіплялися за Агнес; і ми залишили бідолашну місіс Мікоубер дуже розчулену, всю в сльозах, з тьмяною свічкою, від якої кімната над рікою зовні мала скидатися на ветхий маяк.
Наступного ранку я прийшов подивитися, чи відпливли вони. Вони вирушили шлюпкою ще о п'ятій годині. Дивно, яку прогалину лишають по собі такі від'їзди; хоч у думках моїх емігранти і ця ветха таверна з дерев'яними східцями могли пов'язуватися тільки з учорашнього вечора, але вже і таверна, і східці здавалися мені спорожнілими після від'їзду моїх друзів.
Після обіду ми з моєю старою нянькою вирушили до Гревсенда. Корабель стояв на річці, оточений безліччю човнів; дув погожий вітер; сигнал відплиття вже майорів на щоглі. Я негайно винайняв човен і, продершись через флотилію, ми причалили до корабля і піднялися на борт.
Містер Пеготті чекав на палубі. Він розповів мені, що містера Мікоубера оце щойно знову заарештували (цього разу востаннє) за позовом Гіпа, і що Пеготті, згідно з нашим дорученням, заплатив гроші, які я негайно йому повернув. Потім він повів нас униз, до міжпалубних пасажирів, і там розвіялись останні мої побоювання, що до нього могла дійти звістка про нещастя. Містер Мікоубер, вийшовши з темряви, дружньо і водночас поблажливо взяв містера Пеготті під руку і заявив мені, що з позаминулого вечора вони майже ні на хвилину не розлучалися.
Переді мною розгорнулося таке дивне видовище, що, спочатку оточений темрявою, я майже нічого не міг зрозуміти; але помалу очі мої звикли до тьмяного освітлення, і мені здалося, ніби я знаходжуся в якійсь картині Остаде[29]. Між великими стовпами, вантами і реями корабля, між нарами для емігрантів, скринями, клунками, діжками і купами різноманітного багажу, де-не-де освітлюваними мерехтливими ліхтарями і блідим денним світлом, що проходило через розчинені люки, юрмилися групи людей, які знайомилися, прощалися, розводили теревені, сміялися, плакали, їли й пили. Дехто вже встиг заволодіти відведеним їм тісним приміщенням; вони по-господарському розташувалися і посадили дітей на стільці та на маленькі крісла; інші, не знаходячи собі місця, сумно вешталися з кутка в куток.