Смерть стукає у ваші двері, вона заходить, вона іде, не сліпо, а обдумано, із кімнати до кімнати, а я йду її слідом, бачу її шлях. Я закликаю на поміч мудрість давнини, я бреду навпомацки, адже моя дружба з вашою родиною і моя повага до вас – це ті дві пов'язки, що затуляють мої очі; і ось...
– Кажіть, лікарю, я ладен вислухати вас.
– У вашому домі, може, у вашій родині, ховається одне з тих чудовиськ, які народжуються раз на століття. Локуста й Агрипина жили тієї самої епохи, та це винятковий випадок, він служить доказом того, із яким шалом провидіння хотіло знищити Римську імперію, заплямовану стількома злочинствами. Брунгільда і Фредегонда – наслідок болісних зусиль, із якими молода цивілізація прагнула до пізнання Духу, бодай за допомогою посланця Пітьми. І всі ті жінки були молоді і прекрасні. На їхньому чолі лежав колись той карб невинності, що лежить і на чолі злочинниці, яка мешкає у вашому домі.
Вільфор зойкнув, стиснув руки і благально глянув на лікаря.
А той безжально провадив:
– Шукай того, кому вигідний злочин – така аксіома права.
– Лікарю! – вигукнув Вільфор. – Стільки вже було, що людське правосуддя обманули ці фатальні слова! Я не знаю, та мені здається, що цей злочин...
– То ви таки визнаєте, що це злочин?
– Авжеж, визнаю. А що ще мені залишається! Але дозвольте мені скінчити. Я відчуваю, що я – головна жертва цього злочину. За всіма цими загадковими смертями криється моя загибель.
– Людина, – прошепотів Д'Авріньї, – найбільш егоїстична з-поміж усіх тварин, найбільше вона любить себе з-поміж усіх живих істот! Вона певна, що тільки задля неї самої світить сонце, крутиться земля і лютує смерть. Мурашка, що залізла на травинку і проклинає Бога! А ті, кого позбавили життя? Маркіз де Сен-Меран, маркіза, пан Нуартьє...
– Що? Пан Нуартьє?
– Авжеж! Невже ви гадаєте, що убити хотіли того нещасного слугу? Ні, він, як ото Полоній у Шекспіра, помер замість іншого. Нуартьє – ось хто повинен був випити той лимонад. Нуартьє і пив його; а той випив випадково; і хоч умер Барруа, та померти мав Нуартьє.
– Чому ж не загинув мій батько?
– Я вже казав вам того вечора, у саду, коли померла пані де Сен-Меран, – тому, що його організм звик до вживання цієї отрути. Тому що доза, яка була недостатня для нього, смертельна для будь-кого іншого. Одне слово, тому що ніхто на світі, навіть убивця, не знає, що ось уже рік я лікую пана Нуартьє бруцином, а вбивця знає, та й на власному досвіді упевнився, що бруцин – дуже потужна трутизна.
– О Боже! – заламуючи руки, прошепотів Вільфор.
– Простежте за діями злочинця: він убиває маркіза...
– Лікарю!
– Ладен присягнутися в цім. Те, що казали мені про його смерть, надто вже збігається з тим, що бачив я на власні очі.
Вільфор і не сперечався. Він тільки глухо застогнав.
– Він убиває маркіза, – повторив лікар, – він убиває і маркізу. Це обіцяє подвійну спадщину.
Вільфор утер піт, що котився його чолом.
– Слухайте уважно.
– Я не пропускаю жодного вашого слова, – прошепотів Вільфор.
– Пан Нуартьє, – безжально провадив Д'Авріньї, – у своєму заповіті усе віддав біднякам, скривдивши в такий спосіб вас і вашу родину. Його пощадили, від нього вже нічого були взяти. Та щойно він знищив свій перший заповіт, ледве встиг скласти другий, як злочинець, либонь, остерігаючись, що він може скласти і третій, тож йому дають отруту. Адже заповіт, якщо не помиляюся, складено позавчора. Як бачите, часу не гаяли.
– Пощадіть, Д'Авріньї!
– Ніякої пощади, шановний пане. У лікаря є священний обов'язок, і в ім'я його він піднімається до джерел життя і спускається в таємничий морок смерті. Коли злочин учинили і Господь із жахом відвертає свій погляд від злочинця, обов'язок лікаря сказати: це він!
– Згляньтеся над моєю донькою! – прошепотів Вільфор.
– Ви, батько, самі назвали її.
– Згляньтеся над Валентиною! Ні, це неможливо. Я радше звинуватив би самого себе! Адже Валентина – це золоте серденько, самісінька невинність!
– Не зглянуся я, пане королівський прокуроре. Докази наявні: панна Валентина сама запаковувала ліки, які послали маркізові де Сен-Мерану, і маркіз помер. Панна Валентина готувала напій для маркізи де Сен-Меран, і маркіза померла. Панна Валентина взяла з рук Барруа карафку з лимонадом, яку пан Нуартьє зазвичай випиває вранці, і старий порятувався тільки дивом. Панна Валентина – ось злочинниця, ось отруйниця! Пане королівський прокуроре, я звинувачую панну де Вільфор, виконуйте ваш обов'язок!
– Лікарю, я не сперечаюся й не захищаюся, я вірю вам, та не губіть мене, не губіть мою честь!
– Пане Вільфоре, – провадив лікар дедалі наполегливіше, – є обставини, у яких я відмовляюся зважати на дурнуваті умовності. Якби ваша донька вчинила тільки один злочин і я гадав би, що вона збирається вчинити ще один, то я сказав би вам: попередьте її, покарайте, нехай решту життя збуде вона у монастирі, зі слізьми відмолюючи свій гріх. Якби вона вчинила другий злочин, я сказав би вам: Вільфоре, ось вам отрута, від якої немає ліку, швидка, мов думка, миттєва, як блискавиця, разюча, мов грім; дайте їй тієї отрути, доручивши душу її милості Божій, і в такий спосіб ви порятуєте вашу честь і ваше життя, бо вона зазіхає на вас. Бачу, як підходить вона до вашого узголів'я з лицемірною усмішкою і ніжними словами! Лихо вам, як ви перший не завдасте їй удару! Отак сказав би я вам, якби вона вбила тільки дві душі. Та вона присутня була під час трьох агоній, бачила вона трьох людей, що вмирали, ставала навколішки біля трьох небіжчиків. Катові отруйницю, катові оддайте! Ви кажете про честь, то вчиніть те, що кажу я вам, і ваше ім'я вкриється безсмертною славою!
Вільфор повалився навколішки.
– Нема у мене вашої сили волі, – сказав він, – але й у вас не було б її, якби йшлося не про мою доньку, а про вашу.
Д'Авріньї пополотнів.
– Лікарю, кожна людина, котру народила жінка, приречена на муки і смерть; я буду страждати і, страждаючи, очікувати моєї смертної години.
– Бережіться, – сказав Д'Авріньї, – вона не зараз настане; а настане вона аж по тому, як на ваших очах загине ваш батько, ваша дружина і, може, ваш син.
Вільфор, задихаючись, ухопив лікаря за руку.
– Пожалійте мене, – вигукнув він, – допоможіть мені... Ні, донька моя не винна... Поставте мене перед судом, і я скажу: ні, донька моя не винна... У моєму домі не було злочину... Не хочу, ви чуєте, не хочу, щоб у моєму домі був злочин... Бо як у чийсь дім прийшов злочин, то він, як ото смерть, ніколи не приходить сам. Послухайте, яке вам діло до того, що я стану жертвою вбивства?.. Хіба ви мені друг? Хіба ви людина? Хіба у вас є серце? Ні, ви лікар!... І я вам кажу: ні, я не віддам мою доньку катові! Ця думка гризе мене, і я, мов навіженець, ладен роздирати собі груди нігтями!
– Гаразд, – трохи подумавши, сказав лікар, – я зачекаю.
Вільфор недовірливо поглянув на нього.
– Та тільки, – урочисто провадив Д'Авріньї, – якщо у вашому домі хтось занедужає, якщо ви самі відчуєте, що удар вас уразив, не гукайте мене, я не прийду. Я згоден ділити з вами цю страшенну таємницю, та я не хочу, щоб сором і каяття оселилися в моїй душі, росли і множилися в ній так само, як лиходійство і горе у вашому домі.
– Ви покидаєте мене, лікарю?
– Так, тому що далі нам не йти однаковим шляхом, я дійшов із вами вже до підніжжя шибениці. Ще одне викриття, і цій жахливій трагедії буде край. Прощавайте.
– Благаю вас, лікарю!
– Усе, що я тут бачу, паплюжить мій глузд. Я ненавиджу ваш дім. Прощавайте, мосьпане!
– Ще одне слово, ще тільки слово, лікарю! Ви кидаєте мене самого у цьому страшенному становищі, ще страшнішому від того, що ви допіру сказали. Та що скажуть про раптову смерть сердеги Барруа?
– Правда ваша, – сказав Д'Авріньї, – проведіть мене.
Лікар вийшов перший, Вільфор прямував за ним; стривожені слуги юрмилися в коридорі й на сходах, якими мав пройти лікар.
– Шановний пане, – голосно сказав Д'Авріньї Вільфорові, щоб усі почули, – сердега Барруа останніми роками провадив надто сидячий спосіб життя; він так звик їздити разом із своїм паном, то верхи, то в ридвані, усенькою Європою, що догляд за прикутим до крісла хворим погубив його. Кров застоялася, чоловік він був опасистий, із короткою грубою шиєю, його спіткав апоплексичний удар, а мене погукали занадто пізно. До речі, – пошепки докинув він, – не забудьте вилляти в коминок фіалковий сироп.
І лікар, не простягнувши Вільфорові руки, ні словом більше не повертаючись до того, що сказав, вийшов із дому, а навздогін йому лунало схлипування і голосіння слуг.
Того ж таки вечора всі Вільфорові слуги, зібравшись у кухні й побалакавши, пішли до пані де Вільфор із проханням відпустити їх. Ні умовляння, ні пропозиція збільшити платню ні до чого не призвели; вони товкли водно:
– Ми хочемо піти звідціля, бо в цьому домі смерть.
І вони, незважаючи на всі прохання, покинули дім, запевняючи, що їм дуже шкода розлучатися з такими добрими панами, надто ж із панною Валентиною, що така добра, така лагідна і чуйна.
Почувши ті слова, Вільфор зиркнув на Валентину.
Вона плакала.
І ось яке диво: попри хвилювання, яке охопило його від тих сліз, він глянув і на пані де Вільфор, і йому здалося, ніби на її тонких вустах промайнула похмура миттєва посмішка, наче ото метеор, що пролітає хмарами у безодні буремного неба.
IV. Оселя пекаря на пенсії
Увечері того дня, коли граф де Морсер вийшов від Данґляра в нестямі від сорому і шалу, що цілком пояснювалося тим, як його там зустріли, причесаний і напомаджений Андреа Кавальканті, накрутивши вуса, туго нап'явши свої білі рукавички і майже навстоячки у своєму ридвані, підкотив до банкірової кам'яниці на Шосе-Д'Антен.
Покрутившись трохи у вітальні, він одвів Данґляра до вікна і там, після хитромудрого вступу, зняв річ про те хвилювання, що спіткало його після від'їзду його шляхетного батенька. Відколи татусь ото поїхав, казав він, у родині банкіра, де його вітали, як рідного сина, він знайшов усе, що служить запорукою щастя, яке кожна людина повинна ставити вище, ніж витівки пристрасті, а що до пристрасті, то йому випало щастя знайти її в гожих очах панни Данґляр.
Данґляр слухав його з величезною увагою; він уже декілька днів чекав цього освідчення, і коли воно нарешті сталося, обличчя його тією ж мірою засяяло, якою воно супилося, коли він слухав Морсера.
Усе ж таки, перш аніж прийняти пропозицію молодика, він вирішив, що слід висловити йому певні сумніви.
– Віконте, – сказав він, – чи не занадто ви молоді, щоб думати про шлюб?
– Нітрохи, шановний пане, – сказав Кавальканті.