Він геть зморився і, повернувшись, випив тільки склянку лимонаду.
– А чому не вина? – запитала пані де Вільфор. – Лимонад дуже шкідливий.
– Лимонад був тут, у дідусевій карафці. Бідолашному Барруа хотілося пити, і він випив те, що було напохваті.
Пані де Вільфор здригнулася. Нуартьє окинув її уважним поглядом.
– У нього така коротка шия! – сказала вона.
– Пані, – сказав Вільфор, – я питаю у вас, де Д'Авріньї? Відповідайте, заради Бога!
– Він з Едуаром, хлопчик занедужав, – не зважуючись більше ухилятися од відповіді, відказала пані де Вільфор.
– Ось візьміть, – сказала пані де Вільфор, передавши Валентині слоїк, – йому, певне, пустять кров. Я піду до себе, не можу бачити крові.
І вона пішла услід за чоловіком.
Моррель вийшов зі свого темного кутка, у загальній тривозі його ніхто не помітив.
– Ідіть швидше, Максимільяне, – сказала йому Валентина, – і не приходьте, поки я не погукаю вас. Ідіть.
Моррель жестами порадився з Нуартьє. Старий, здавалося, зберіг усю свою незворушність, і підтвердив її рішення.
Він притулив до серця Валентинину долоньку і вийшов бічним коридором.
Цієї миті протилежними дверми заходили Вільфор із лікарем.
Барруа потроху приходив до тями; напад минувся, він почав стогнати і звівся на одне коліно.
Д'Авріньї й Вільфор перенесли Барруа на софу.
– Що вам треба, лікарю? – запитав Вільфор.
– Нехай принесуть води й ефіру. У вас у домі знайдеться ефір?
– Так.
– Нехай збігають по скипидарну олію і блювотне.
– Біжіть хутчій! – звелів Вільфор.
– А тепер нехай усі вийдуть.
– Я теж? – несміливо запитала Валентина.
– Так, панно, ви передовсім, – гостро відтяв лікар.
Валентина здивовано глянула на лікаря, поцілувала діда в чоло і вийшла.
Лікар із похмурим обличчям зачинив за нею двері.
– Погляньте, погляньте, лікарю, він приходить до тями; це був просто напад.
Д'Авріньї похмуро всміхнувся.
– Як ви почуваєтеся, Барруа? – запитав він.
– Трохи ліпше, пане.
– Можете випити склянку води з ефіром?
– Спробую, лиш не чіпайте мене.
– Чому?
– Мені здається, якщо ви доторкнетеся до мене бодай пальцем, у мене знову розпочнеться напад.
– Випийте.
Барруа узяв склянку, притулив її до своїх посинілих вуст і випив майже половину.
– Де у вас болить? – запитав лікар.
– Скрізь; мене зводить судомою.
– Голова паморочиться?
– Так.
– У вухах дзвенить?
– Страшенно.
– Коли це розпочалося?
– Щойно.
– Відразу?
– Наче громом ударило.
– Учора ви нічого не відчували? Позавчора нічого?
– Нічогісінько.
– Ні сонливості? Ні тягаря у шлунку?
– Ні.
– Що ви їли сьогодні?
– Та нічого ще не їв; я тільки випив склянку лимонаду з карафки пана Нуартьє.
І Барруа кивнув у бік старого, що, непорушний у своєму фотелі, стежив за тією сценою, не пропускаючи жодного поруху й жодного слова.
– Де той лимонад? – хутко запитав лікар.
– У карафці, внизу.
– Де внизу?
– У кухні.
– Хочете, я принесу, лікарю? – запитав Вільфор.
– Ні, залишайтеся тут і постарайтеся, щоб хворий випив усю склянку.
– А лимонад?..
– Я сам піду.
Д'Авріньї кинувся до дверей, відчинив їх, побіг службовими східцями і замалим не повалив з ніг пані де Вільфор, що теж ішла в кухню.
Вона зойкнула,
Д'Авріньї навіть не помітив цього; керуючись однією думкою, він переплигнув через останні сходинки, забіг до кухні й побачив на три чверті порожню карафку, що стояла на таці.
Він кинувся на неї, мов орел на здобич.
Тяжко сапаючи, він піднявся на перший поверх і повернувся в кімнату Нуартьє.
Пані де Вільфор тим часом помалу піднімалася у свої покої.
– Це та карафка? – запитав Д'Авріньї.
– Так, пане лікарю.
– Це той самий лимонад, що ви його пили?
– Напевне.
– Який смак був у нього?
– Гіркий.
Лікар налляв декілька крапель на долоню, всмоктав їх губами і, потримавши в роті, наче смакуючи вино, виплюнув рідину в коминок.
– Це він і є, – сказав він. – Ви теж його пили, пане Нуартьє?
– Так, – дав на здогад старий.
– І ви теж помітили, що в нього гіркий смак?
– Так.
– Пане лікарю, – гукнув Барруа, – мені знов недобре! Господе милосердний, змилуйся наді мною!
Лікар кинувся до хворого.
– Де ж блювотне, пане Вільфоре?
Вільфор вибіг із покою і гукнув:
– Де блювотне? Принесли вже чи ні?
Ніхто не відповів. Усенький дім був переляканий.
– Якби я міг пропустити в легені повітря, – роззираючись навсібіч, – сказав Д'Авріньї, – то, може, це попередило б ядуху. Невже нічого нема? Нічогісінько!
– Лікарю, – волав Барруа, – не дайте мені померти! Я помираю, Господе, помираю!
– Перо! Є перо тут? – запитав лікар.
Раптом він завважив на столі перо. Він узяв його і спробував застромити його в рота недужому, який звивався в корчах; та щелепи його були так зціплені, що не пропускали пера.
Барруа охопив ще дужчий напад, аніж перший. Він упав із софи додолу й лежав непорушно.
Лікар облишив його у стані нападу, якому він нітрохи не міг зарадити, і підійшов до Нуартьє.
– Як ви почуваєтеся? – швидко поспитався він пошепки. – Добре?
– Так.
– У шлунку тягар чи полегша?
– Полегша.
– Як після тієї пігулки, яку я звелів заживати кожної неділі?
– Так.
– Хто приготував вам цей лимонад? Барруа?
– Так.
– Це ви запропонували йому випити лимонаду?
– Ні.
– Пан де Вільфор?
– Ні.
– Пані де Вільфор?
– Ні.
– То панна Валентина?
– Так.
Барруа тяжко зітхнув, потім позіхнув, аж його щелепи зарипіли, і це привернуло увагу Д'Авріньї; він поспішив до хворого.
– Барруа, – сказав він, – можете ви говорити?
Барруа пробурмотів декілька невиразних слів.
– Зробіть зусилля, друже мій.
Барруа розплющив налиті кров'ю очі.
– Хто готував цей лимонад?
– Таж я.
– Ви принесли його вашому панові відразу по тому, як приготували його?
– Ні.
– А де він був?
– У буфетній; мене погукали.
– Хто приніс його сюди?
– Панна Валентина.
Д'Авріньї провів рукою по чолу.
– Господе! – прошепотів він.
– Лікарю, лікарю! – крикнув Барруа, відчуваючи, що зараз розпочнеться ще один напад.
– Чому не несуть блювотного? – вигукнув лікар.
– Ось воно, – повернувшись до кімнати, сказав Вільфор.
– Хто приготував?
– Аптекар, він прийшов разом зі мною.
– Випийте.
– Не можу лікарю, запізно. Корчить горлянку, я задихаюся!... Серце... голова... це такі муки! Довго буду я так страждати?
– Ні, друже мій, – відказав лікар, – незабаром ваші муки закінчаться.
– Розумію вас! – вигукнув сердега. – Господе, змилуйся наді мною!
І, заволавши, упав горізнач, наче його блискавкою поцілило.
Д'Авріньї послухав його серце і притулив люстерко його вуст.
– То що? – запитав Вільфор.
– Нехай мені якомога швидше принесуть трохи фіалкового сиропу.
Вільфор відразу ж побіг у кухню.
– Не бійтеся, пане Нуартьє, – сказав Д'Авріньї, – я однесу недужого до сусіднього покою і пущу йому кров; такі напади – страшне видовисько.
І взявши Барруа попід пахви, він перетягнув його до сусідньої кімнати; проте відразу ж повернувся до Нуартьє, щоб узяти рештки лимонаду.
У Нуартьє було заплющене праве око.
– Погукати Валентину? Ви хочете бачити Валентину? Я скажу, щоб її погукали.
Вільфор піднімався східцями назад; Д'Авріньї зустрівся з ним у коридорі.
– Що там? – запитав Вільфор.
– Ходімо, – відказав лікар.
І попровадив його до покою, де лежав Барруа.
– Він ще непритомний? – запитав королівський прокурор.
– Він помер.
Вільфор відсахнувся, ухопився за голову і вигукнув із щирим жалем:
– Так несподівано!
– Аж надто несподівано, еге? – запитав Д'Авріньї. – Та вас воно не повинне дивувати; пан і пані де Сен-Меран померли так само несподівано. Авжеж, у вашому домі вмирають швидко, пане Вільфоре.
– Та невже! – із жахом і спантеличенням вигукнув королівський прокурор. – Ви знову повертаєтеся до цієї страшної думки?
– Так, мосьпане, – урочисто сказав Д'Авріньї, – вона й на мить не покидала мене. І щоб ви упевнилися у моїй слушності, я прошу вас уважно вислухати мене, пане де Вільфоре.
Вільфор дригонів усеньким тілом.
– Існує отрута, що вбиває, не залишаючи майже ніяких слідів. Я добре знаю цю отруту, вивчив її у всіх проявах, з усіма її наслідками. Дію цією отрути я впізнав зараз у сердеги Барруа, як свого часу в пані де Сен-Меран. А спосіб, щоб упевнитися в наявності цієї трутизни такий: вона повертає блакитну барву лакмусовому папірцеві, зафарбованому якою-небудь кислотою у червоне, і вона зафарбовує назелено фіалковий сироп. У нас нема напохваті лакмусового папірця, та ось несуть фіалковий сироп.
У коридорі пролунали кроки; лікар прохилив двері, узяв у покоївки посудину, де на дні було дві чи три ложки сиропу, і знову зачинив двері.
– Погляньте, – сказав він королівському прокуророві, серце якого шалено калатало, – ось у цей кухлик налито фіалкового сиропу, а в цій карафці рештки того лимонаду, що його пили Нуартьє і Барруа. Якщо в лимонаді нема ніякої домішки і він нешкідливий, то барва сиропу не зміниться; якщо лимонад отруєний, то сироп стане зелений. Дивіться!
Лікар помалу налляв декілька крапель лимонаду з карафки у кухлик, і тієї ж миті сироп на дні кухлика став каламутний; спершу він став блакитний, мов туркус, потім став опаловий, а з опалового зробився смарагдовий, та й залишився такий.
Той дослід не залишав жодних сумнівів.
– Сердешного Барруа отруїли фальшивою ангустурою і горіхом Святого Ігнатія, – сказав лікар. – Тепер я можу з певністю засвідчити це перед Богом і людьми.
Вільфор нічого не сказав. Він звів руки до неба, широко розплющив нажахані очі й нестямно повалився у крісло.
III. Звинувачення
Д'Авріньї досить швидко повернув до тями королівського прокурора, що здавався у тій нещасній кімнаті другим небіжчиком.
– Мій дім став домом смерті! – простогнав Вільфор.
– І злочину, – докинув лікар.
– Не можу навіть передати вам, що зараз я почуваю, – вигукнув Вільфор, – жах, біль, божевілля.
– Авжеж, – спокійно і значуще сказав Д'Авріньї, – та нам пора вже діяти: гадаю, слід заступити шлях цьому потоку смертей. Особисто я не буду приховувати цієї таємниці, не маючи надії, що знехтувані закони і невинні жертви не зазнають відплати.
Вільфор окинув кімнату похмурим поглядом.
– У моєму домі! – прошепотів він. – У моєму домі!
– Послухайте, пане Вільфоре, – сказав Д'Авріньї, – будьте чоловіком. Ви охоронець закону, ваша честь вимагає, щоб ви принесли цю жертву.
– Страшне слово, лікарю. Принести себе в жертву!
– Про це й річ.
– То ви когось підозрюєте?
– Я нікого не підозрюю.