Я зрозумів їх. Вони відчували, що не годиться класти його в тій самій кімнаті.
Ми пішли до міста і віднесли нашу ношу до готелю. Щойно спромігся я зібратися з думками, то послав по Джорема і попросив його приготувати екіпаж, яким би я зміг тієї ж ночі доставити його в Лондон. Я розумів, що на мені самому лежить піклування про тіло і важкий обов'язок підготувати його матір прийняти його; і я вирішив виконати цей обов'язок так вірно, як тільки міг.
Я обрав ніч для цієї подорожі, щоб менше було допитливих очей при від'їзді з міста. Та хоч я майже опівночі виїхав з двору, там все одно на мене чекало багато людей. На вулицях і на шосе зустрічав я також чимало допитливих, але нарешті тільки чорна ніч і поле оточили мене і прах моєї юної дружби.
У ніжний осінній день, в обідню годину, коли земля пахла зів'ялим листям і сонце оживляло прекрасні жовті, червоні і коричневі барви дерев, прибув я до Гайгета. Я пішки пройшов останні милі, обмірковуючи в дорозі план своїх дій; возові, який їхав за мною цілу ніч, я наказав спинитись і чекати на подальші розпорядження.
Будинок був такий, яким я бачив його востаннє. Жодна штора не була піднята, жодних ознак життя не було на похмурому брукованому дворі та вкритій листям стежці, що вела до нерухомих дверей. Вітер зовсім ущух, і ніщо не ворушилося.
Спочатку в мене не вистачало сили подзвонити біля воріт, а коли я подзвонив, то мені здалося, ніби моя звістка вже висловлена цим дзвоном. Маленька покоївка вийшла з ключем у руках і, пильно глянувши на мене, сказала:
– Прошу пробачення, сер. Ви хворі?
– Я був дуже стривожений і тепер утомився.
– Щось трапилось, сер?.. Містер Джеймс?..
– Тихіше, – сказав я. – Так, щось трапилось, і я маю повідомити про це місіс Стірфорс. Чи вдома вона?
Дівчина злякано відповіла, що її пані тепер дуже рідко виїздить; вона сидить у своїй кімнаті; вона нікого не приймає, але мене прийме. Її пані нагорі, – сказала вона, – міс Дартль з нею. Що треба їй переказати?
Я попросив її нічим не виявляти свого хвилювання, віднести мою картку і сказати, що я чекаю, а сам сів у залі. Колишній затишок зник з цієї зали, віконниці були напівзачинені. На арфі не грали багато, багато днів. Висів там його портрет ще хлопчиком. Стояла скринька, в якій мати зберігала його листи. Я запитував себе: чи й тепер читає вона їх, чи ще колись читатиме їх?
У будинку було так тихо, що я чув легку ходу дівчини сходами. Вона прийшла з відповіддю, що місіс Стірфорс нездужає і не може зійти вниз, але якщо мене не образить запрошення прийти до її кімнати, то вона буде рада бачити мене. За кілька секунд я стояв перед нею.
Вона сиділа в його кімнаті, а не в своїй. Я зрозумів, звичайно, що спогади про нього спонукали її переселитися сюди; саме тому й оточували її різні речі, що колись служили йому для ігор і вправ. Однак вона зустріла мене муркотінням про те, що перейшла до цієї кімнати, бо своя стала їй незручна через неміч, і відхиляла своїм величним виглядом будь-які підозри справжніх причин.
Біля її крісла, як і зазвичай, стояла Роза Дартль. З першого погляду її чорних очей я зрозумів, що вона здогадується про лиху звістку. Миттю вималювався шрам на її губі. Вона відступила на один крок за спинку крісла, щоб сховатися від очей місіс Стірфорс, і пронизувала мене пильним поглядом, якого ніщо не могло ні відвернути, ні злякати.
– Я зі скорботою помічаю, що ви в жалобі, сер, – сказала місіс Стірфорс.
– Мене спіткало нещастя, я – вдівець, – відповів я.
– Ви занадто молоді, щоб зазнавати такої втрати, – мовила вона. – Мені сумно чути це. Мені сумно чути це. Сподіваюся, що час утішить вас.
– Я сподіваюся, що час, – сказав я, глянувши на неї, – втішить нас усіх. Люба місіс Стірфорс, ми всі повинні покладатися на це, коли нас вражає найтяжче горе.
Моя поведінка і сльози на моїх очах стривожили її. Весь хід її думок, здавалося, спинився і змінив напрям.
Я намагався повернути собі владу над голосом, коли вимовляв його ім'я, але голос мій затремтів. Вона раз чи два глухо повторила це ім'я. Потім з удаваним спокоєм звернулася до мене.
– Мін син хворий?
– Дуже хворий.
– Ви бачили його?
– Бачив.
– Ви помирились?
Я не міг сказати "так", я не міг сказати "ні". Вона злегка повернула голову до того місця, де стояла біля її ліктя Роза Дартль, і в цю хвилину, ледве ворухнувши губами, я прошепотів Розі: "Помер!"
Я поспішив зустріти погляд Місіс Стірфорс, щоб вона не оглянулася вдруге і не прочитала на обличчі Рози те, так виразно написане, до чого ще була не досить підготовлена; але я бачив, як Роза Дартль у пориві жаху і розпачу заломила руки, а потім притиснула їх до обличчя.
Прекрасна леді – така схожа, о, така схожа на нього! – пильно глянула на мене і приклала руку до лоба. Я просив її заспокоїтись і підготуватися вислухати те, що маю сказати їй, але краще було б мені просити її плакати, бо вона сиділа, наче кам'яна.
– Коли я востаннє був тут, – пролепетав я, – міс Дартль розповідала мені, що він блукає по морях. Минула ніч була жахливою на морі. Якщо він був на морі тієї ночі, і поблизу небезпечного берега, як кажуть... і якщо корабель, що його бачили там, був справді тим кораблем...
– Розо! – сказала місіс Стірфорс. – Підійдіть до мене!
Вона підійшла, але не виявляла ні жалю, ні співчуття. Очі її палали. Спинившись перед його матір'ю, вона моторошно зареготала.
– Ну, – сказала вона, – чи тепер ваша гордість задоволена, ви, божевільна? Чи він тепер спокутав провину перед вами... своїм життям? Чи ви чуєте?.. Своїм життям!
Місіс Стірфорс, нерухома, закостеніла, відкинувшись на спинку крісла, тільки стогнала і дико дивилася на міс Дартль.
– Так, так! – гукала Роза, несамовито б'ючи себе в груди. – Дивіться на мене! Стогніть і зойкайте, і дивіться на мене! Дивіться сюди! – вказала вона на свій шрам. – На справу рук вашого померлого сина!
До самого серця проймали мене стогони матері. Ці стогони були одноманітні. Приглушені і болючі. Раз у раз вона безсило хитала головою, але обличчя її не змінювало свого виразу. Губи її не ворушилися, зуби були стиснуті, ніби щелепи її були замкнені, а обличчя завмерло від болю.
– Чи пригадуєте ви, коли він зробив це? – вела далі міс Дартль. – Чи пригадуєте ви, коли він – спадкоємець вашої натури, розпещений вашою гордістю і пристрастю, – зробив це і спотворив мене на все життя? Гляньте на мене, тавровану до самої смерті його високим гнівом; стогніть і плачте про те, що ви зробили з нього!
– Міс Дартль, – благав я. – Заради бога...
– Я буду говорити, – скрикнула вона, блиснувши на мене своїми палаючими очима. – Замовкніть, ви! Дивіться на мене, кажу вам, горда мати гордого криводушного сина! Стогніть про те, що ви породили його, стогніть про те, що ви розпестили його, стогніть про свою втрату, стогніть про мою!
Вона стиснула кулаки, і вся її худорлява, виснажена постать тремтіла, ніби пристрасть дюйм за дюймом знищувала її.
– Ви, розгнівані його свавіллям! – кричала вона. – Ви, ображені його гордістю! Ви, що вже сивоволоса чинили опір обом цим якостям, хоч і самі передали їх йому, коли від народився! Ви, що від колиски виховували з нього те, чим він став, і придушували те, чим мусив би бути! Чи ви тепер винагороджені за роки ваших турбот?
– О, міс Дартль, посоромтеся! Це жорстоко!
– Кажу вам, – відгукнулася вона, – я буду говорити з нею. Жодна влада на землі не спинить мене, поки я стою тут! Чи я не мовчала всі ці роки, чи не маю права говорити тепер? Я любила його більше, ніж ви! – гордо обернулася вона до місіс Стірфорс. – Я вміла любити його, не вимагаючи подяки. Якби я була його дружиною, я могла б бути рабою його примх за одне ніжне слово на рік. Так, я була здатна на це. Кому краще за мене знати це? Ви були вибагливі, горді, дріб'язкові і себелюбні. Моя любов була б самовідданою, я б мала право ногами розтоптати ваше жалюгідне схлипування!
Блиснувши очима, вона вдарила ногою об підлогу, немовби справді щось лежало перед нею.
– Дивіться сюди! – вела вона далі, ще раз нещадно вдаривши себе по шраму на губі. – Коли він краще почав розуміти, що накоїв, то розкаявся у своєму вчинку! Тоді я співала для нього, розмовляла з ним і брала найжвавішу участь в усьому, що сам він говорив або робив. Натхненна полум'ям пристрасті, я намагалася набути і засвоїти всі ті знання, що так цікавили його; і я причарувала його. Коли він був юний і щирий, він любив мене. Так, він любив мене! Тоді часто, відштовхнувши вас недбалим словом, він пригортав мене до свого серця!
Вона сказала це з глузливою гордістю, в якомусь розпачливому божевіллі (бо це було не менше ніж божевілля), але водночас ніби ясно пригадуючи колишню кращу пору кохання, що знову запалила іскри її найніжніших почуттів.
– Потім, – вела вона далі, – мене понизили до іграшки, що я й могла б передбачити, якби не була засліплена його хлоп'ячою ніжністю. Я стала лялькою, якою можна було погратися годинку, а потім кинути і знову підняти, наче тимчасову забавку. Коли йому надокучило, мені теж надокучило. Коли його вдавана любов згасла, я не хотіла вже приваблювати його, хоч і могла б це зробити, і не захотіла б вийти заміж за нього тому лише, що він мусив би одружитися зі мною. Ми розійшлися, не кажучи ні слова. Мабуть, ви бачили це і не сумували з цього приводу. Відтоді я між вами обома стала застарілим, непотрібним домашнім предметом, річчю без очей, без вух, без почуттів, без спогадів. Стогнете? Стогніть про те, що ви зробили з нього, а не про любов свою. Кажу вам, що був час, коли я любила його більше, ніж ви могли б його любити за все своє життя!
Палаючими гнівними очима дивилася вона в нерухоме обличчя матері, і безупинний стогін зовсім не пом'якшував її, вона стояла, мов перед статуєю.
– Міс Дартль, – сказав я, – якщо ви такі жорстокі, що не співчуваєте цій враженій горем матері...
– А хто співчуває мені? – різко відповіла вона. – Вона це посіяла. То хай стогне, що тепер їй доводиться збирати такий врожай!
– Якщо його помилки... – почав був я.
– Помилки? – скрикнула вона, раптом заридавши. – Хто сміє ганьбити його? У нього була душа, варта мільйонів тих душ, що їх він удостоював своєю дружбою!
– Ніхто не міг би любити його краще, ніхто не міг би цінувати його більше ніж я, – була моя відповідь. – Я хочу тільки сказати, що коли ви не маєте співчуття до його матері, і коли його помилки гіркі для вас...
– Це брехня! – скрикнула вона, рвучи свої чорні кучері. – Я любила його!
– ...якщо його помилки, – вів я далі, – не можуть зникнути з вашої пам'яті у таку годину, то гляньте на цю жінку, як на сторонню, як на жінку, що її ніколи не бачили, і надайте їй хоч якусь допомогу.
Увесь цей час місіс Стірфорс лишалась у тому самому нерухомому стані, і здавалося, ніщо не може зрушити її.