– Та пам'ятайте, за три тижні вже не буде ніяких відстрочень, ніяких відмовок, які могли б вас звільнити від поєдинку.
– Пане Альбере де Морсере, – сказав Бошан, підвівшись і собі, – я не маю права викинути вас у вікно раніше, ніж за три тижні, а ви не маєте права забити мене раніше цього часу. Сьогодні у нас двадцять дев'яте серпня, отже, до двадцять першого вересня. А поки що, повірте, це порада джентльмена, ліпше нам не гризтися, немов два скажені пси.
І Бошан стримано вклонився Альберові, обернувся до нього спиною і попрямував до друкарні.
Альбер зігнав свій шал на стосові газет, якого він люто пошматував ударами ціпка, і потім теж пішов звідтіля, озирнувшись декілька разів у бік друкарні.
Коли він, відлупцювавши ні в чому не винний папір, проїздив бульваром, шалено гамселячи ціпком по передку своєї брички, він угледів Морреля, який, високо звівши голову, із сяйливими очима, бадьористою ходою йшов повз Китайські лазні, прямуючи з боку брами Сен-Мартен у бік церкви Марії Магдалини.
– Ото щаслива людина! – зітхнувши, мовив собі Альбер.
І цього разу він не помилився.
II. Лимонад
Моррель і справді був дуже щасливий.
Старий Нуартьє допіру послав по нього, і він так поспішав дізнатися про причину тих запросин, що навіть не взяв повозу, більше покладаючись на свої ноги, ніж на ноги тієї шкапи, яку довелося б винайняти; він майже бігцем помчав у передмістя Сент-Оноре.
Моррель ішов спортивною ходою, і сердега Барруа насилу встигав за ним. Моррелеві був тридцять один рік, Барруа шістдесят років; Моррель млів од кохання, а Барруа не тямився від спраги і спекоти. Ті два чоловіки, такі далекі за інтересами й за віком, скидалися на два боки трикутника: при основі вони поділялися, та на вершині сходилися докупи.
Вершиною тією був Нуартьє, що погукав Морреля і звелів поквапитися, а Моррель точнісінько й виконував той наказ, на превеликий відчай Барруа.
Прибувши на місце, Моррель навіть не захекався: кохання дає крила, та Барруа, що давно вже й забув про те кохання, спливав потом.
Старий слуга запровадив Морреля через окремий вхід, замкнув двері кабінету, і трохи згодом шурхіт сукні сповістив про те, що йде Валентина.
У траурі вона була дуже гарна.
Моррелеві все те здалося сном, і він ладен був відмовитися навіть від розмови з Нуартьє; та незабаром пролунало торохтіння фотеля, що котився долівкою, і дідуган приїхав.
Нуартьє привітно вислухав Морреля, який дякував йому за чудесне втручання, що порятувало його і Валентину від розпуки. Потім допитливий Моррелів погляд звернувся до Валентини, яка сиділа оподаль і несміливо чекала тієї миті, коли вона муситиме заговорити.
Нуартьє теж глянув на неї.
– Я повинна сказати те, що ви доручили мені? – запитала вона.
– Так, – відказав Нуартьє.
– Пане Моррелю, – мовила тоді Валентина, звертаючись до Максимільяна, що не зводив із неї очей, – за ці три дні дідусь сказав мені багато з того, що хотів сповістити вам. Сьогодні він послав по вас, щоб я все це вам переказала. Він обрав мене перекладачкою, і я повторю вам усе слово за словом.
– Я з нетерпінням чекаю, панно, – відказав Моррель, – кажіть, прошу вас.
Валентина опустила очі; це здалося Моррелеві доброю прикметою, адже Валентина виявляла слабкість тільки тоді, коли почувалася щасливою.
– Дідусь хоче вибратися з цього дому, – сказала вона. – Барруа шукає йому житло.
– А ви, – запитав Моррель, – адже пан Нуартьє так любить вас і ви йому такі необхідні?
– Я не буду розлучатися з дідусем, – відказала Валентина, – це вже вирішено. Я житиму з ним. Якщо пан де Вільфор погодиться на це, я поїду негайно. Якщо ж він відмовить мені, доведеться зачекати до мого повноліття, адже до нього лишилося десять місяців. Тоді я буду вільна, незалежна і...
– І?.. – запитав Моррель.
– І, з дідусевої згоди, дотримаю слова, яке вам дала. – Валентина так тихо промовила останні слова, що Моррель не почув би їх, якби так жадібно не прислухався.
– Я правильно висловила вашу думку, дідусю? – запитала Валентина, обернувшись до Нуартьє.
– Так, – відказав той поглядом.
– Коли я житиму в дідуся, – докинула Валентина, – пан Моррель зможе бачитися зі мною в присутності доброго і шанованого опікуна. Якщо ті узи, що пов'яжуть наші, може, недосвідчені й мінливі серця, знайдуть його схвалення і після цього випробування послужать запорукою нашого майбутнього щастя (на жаль, кажуть, серця, що спалахують, зустрічаючи перепони, дуже швидко холонуть у щасті!), то панові Моррелеві дозволять прохати моєї руки; я чекатиму.
– Чим заслужив я, що випало мені таке щастя? – вигукнув Моррель, ладен стати навколішки перед дідом, як перед Богом, а перед Валентиною, мов перед янголом небесним.
– А доти, – провадила Валентина чистим і суворим голосом, – ми будемо поважати волю нашої рідні, якщо тільки вона не намагатиметься нас розлучити. Одне слово, і я це повторюю, бо цим усе сказано, ми будемо чекати.
– І ту посвяту, якої завдає на мене це слово, – сказав Моррель, звертаючись до старого, – я клянуся брати на себе не лише покірно, а й із радістю.
– Тому, друже мій, – провадила Валентина, кинувши на Максимільяна такий погляд, що він промкнувся йому у самісіньке серце, – досить уже нерозважливості. Не компрометуйте ту, яка від сьогодні вважає себе покликаною з гідністю носити ваше ім'я.
Моррель притулив долоню до серця.
Нуартьє з ніжністю дивився на них. Барруа, що стояв тут-таки, як людина, яка втаємничена в усі справи, усміхався, утираючи великі краплини поту, що котилися його лисиною.
– Сердешний Барруа, він геть зморився, – сказала Валентина.
– Авжеж, – сказав Барруа, – ох і мчав я, панно; тільки пан Моррель, ніде правди діти, мчав іще швидше од мене.
Нуартьє показав очима на тацю, де стояла карафка з лимонадом і склянка. Карафка була наполовину порожня, бо півгодини тому з неї пив сам Нуартьє.
– Випий, Барруа, – сказала Валентина, – я з очей твоїх бачу, що ти хочеш лимонаду.
– Як по правді, – сказав Барруа, – я вмираю від спраги і з задоволенням вип'ю склянку за ваше здоров'я.
– То візьми, – сказала Валентина, – і повертайся сюди хутчій.
Барруа взяв тацю, вийшов у коридор, і всі побачили крізь прохилені двері, як він закинув голову назад і одним духом вихилив склянку лимонаду, яку налляла йому Валентина.
Валентина з Моррелем уже прощалися у присутності Нуартьє, аж на сходах, що провадили до Вільфорової половини, задзеленчав дзвоник.
Валентина зиркнула на стінного дзиґаря.
– Полудень, – сказала вона, – сьогодні субота; дідусю, це, певне, лікар.
Нуартьє дав на здогад, що теж так гадає.
– Він зараз прийде сюди; панові Моррелю ліпше буде піти, чи не так, дідусю?
– Авжеж, – відказав старий.
– Барруа! – погукала Валентина. – Барруа, ідіть сюди!
– Іду, панно, – пролунав голос старого слуги.
– Барруа проведе вас до дверей, – сказала Валентина Моррелеві. – А тепер, пане офіцере, прошу вас пам'ятати, що дідусь радить вам не робити нічого, що могло б завдати шкоди нашому щастю.
– Я обіцяв чекати, – сказав Моррель, – і я чекатиму.
Цієї миті увійшов Барруа.
– Хто дзвонив? – запитала Валентина.
– Лікар Д'Авріньї, – насилу тримаючись на ногах, відказав Барруа.
– Що з вами, Барруа? – запитала Валентина.
Старий нічого не відповів; він перелякано дивився на свого пана і конвульсивно зціпленою долонею намагався бодай за щось ухопитися, щоб не впасти.
– Та він зараз упаде! – вигукнув Моррель.
І справді, дрижаки, що охопили Барруа, дедалі дужчали; обличчя його, спотворене конвульсіями, свідчило про страшенний нервовий напад.
Дивлячись, як потерпає Барруа, Нуартьє кидав довкола себе тривожні погляди, що недвозначно свідчили про почуття, які його хвилювали.
Барруа ступнув до свого пана.
– Господе, Боже мій, – сказав він, – що це зі мною? Мені боляче... в очах тьмариться. Голова наче у полум'ї. Не чіпайте мене, не чіпайте!
Очі його вилізли з лоба і закотилися, голова відкинулася назад, усеньке тіло конвульсивно напнулося.
Валентина зойкнула від переляку; Моррель ухопив її в обійми, наче боронячи від невідомої небезпеки.
– Пане Д'Авріньї! Пане Д'Авріньї! – здушеним голосом заволала Валентина. – Сюди, сюди, на поміч!
Барруа обернувся на місці, позадкував, заточився і повалився до ніг Нуартьє, ухопившись за його коліно.
– Пане! Мій добрий пане! – вигукнув він.
Цієї миті на порозі постав Вільфор, якого привернув сюди той галас.
Моррель випустив майже непритомну Валентину і, кинувшись углиб покою, сховався за тяжкою шторою.
Збліднувши, мов смерть, він із жахом дивився на страждальця, наче зненацька побачив перед собою гадюку.
Нуартьє був переповнений нетерпінням і тривогою. Його душа рвалася на поміч сердешному старому, що був йому радше другом, аніж слугою. Страшенна боротьба життя і смерті, що точилася перед недвигою, відбилася на його чолі: жили на лобі набрякли, останні, ще живі м'язи довкола очей болісно напнулися.
Обличчя Барруа сіпалося, очі наллялися кров'ю, голова відкинулася назад, він лежав долі, хапаючись руками за підлогу, а його ноги заціпли і, здавалося, радше переламалися б, аніж зігнулися.
На губах його виступила піна, він задихався.
Приголомшений Вільфор не міг відірвати очей від цього видовиська, що прикувало всеньку його увагу, ледве він переступив поріг.
Морреля він не помітив.
Із хвилю він стояв мовчки, помітно збліднувши.
– Лікарю! Лікарю! – вигукнув він урешті, кидаючись до дверей. – Ідіть сюди, швидше!
– Пані, пані! – гукала Валентина свою мачуху, чіпляючись за поручні східців. – Ідіть сюди! Хутчій ідіть! Принесіть вашу нюхальну сіль!
– Що сталося? – стримано запитав металевий голос пані де Вільфор,
– Ідіть, ідіть!
– Та де ж лікар? – заволав Вільфор.
Пані де Вільфор помалу спустилася вниз; чутно було, як риплять дерев'яні сходинки. В одній руці вона тримала хустинку, в іншій – слоїк із нюхальною сіллю.
Дійшовши до дверей, вона спершу зиркнула на Нуартьє, який, коли не брати до уваги цілком природного за таких обставин хвилювання, видавався здоровісіньким; потім погляд її упав на Барруа.
Вона пополотніла, і її погляд, сказати б, відсахнувся від слуги і знову звернувся до його пана.
– Заради Бога, де ж лікар, пані? – повторив Вільфор. – Він пішов до вас. Ви ж бачите, це апоплексичний удар, його можна порятувати, якщо пустити йому кров.
– Може, він з'їв щось не те? – ухиляючись од відповіді, запитала пані де Вільфор.
– Він не снідав, – сказала Валентина, – та дідусь послав його з терміновим дорученням.