Одного разу я відімкнув двері і глянув на спорожнілу вулицю. Пісок, водорості і бризки піни мчали повз будинок, і я мусив покликати когось на допомогу, щоб подолати пориви вітру і зачинити двері.
Похмуро і порожньо було в моїй самотній кімнаті, коли я повернувся нагору; але я вже справді втомився і, знову діставшись ліжка, впав – наче з башти в провалля – у глибини сну. Хоч мені ввижались уві сні інші місця та інші сцени, весь час я чув подуви вітру. Нарешті навіть цей слабкий зв'язок з дійсністю перервався, і я з двома любими друзями, не знаю з якими, присутній був при облозі якогось міста серед грому канонади.
Гуркіт гармат був такий гучний і безперервний, що мені ніяк не вдавалося почути щось дуже важливе, аж доки я не зробив велике зусилля і не прокинувся. Було світло – восьма чи дев'ята година; шторм гримів. Хтось стукав і гукав біля моїх дверей.
– У чому річ? – скрикнув я.
– Корабельна катастрофа! Біля самого берега!
Я скочив із ліжка і спитав, який корабель.
– Шхуна з Іспанії чи з Португалії, вантажена фруктами і вином. Поспішайте, сер, якщо хочете побачити її! На березі гадають, що кожної хвилини вона може розбитися на шматки.
Схвильовано кричачи, слуга побіг далі по коридору; я якнайшвидше одягнувся і вибіг на вулицю.
Безліч людей була вже там, всі бігли в одному напрямку – до берега. Я побіг тим самим шляхом, випередив багатьох і незабаром опинився перед диким морем.
Тим часом вітер, можливо, трохи послабшав, але це було не дуже помітно; так само, як непомітним було б мовчання десятка гармат у канонаді з кількох сотень, що снилася мені. Але море, яке вирувало цілу ніч, здавалося мені ще жахливішим, ніж раніше. Хвилі все ще були надміру роздутими потворами; вали здіймалися на неймовірну височінь, кидались один на одного, борсалися, розбивали один іншого, котилися далі, наче невблаганні духи. Моторошне це було видовище! Важко було почути будь-що, крім вітру і шуму. У стурбованій юрбі, ледве посуваючись уперед проти вітру, пильно вдивлявся я в далечінь, шукаючи корабель, але не бачив нічого, крім запінених верхівок величезних хвиль. Якийсь напіводягнений моряк, стоячи коло мене, вказав своєю голою рукою (на ній була наколота стріла, що вказувала в тому ж напрямі) ліворуч. Тоді, о велике небо, я побачив корабель біля самого берега!
Одна щогла була надламана в шести чи восьми футах вище палуби і впала набік, заплутавшись у безладі вітрил і снастей; і всі ці уламки під час швидкого й безперервного гойдання хльостали по бортах корабля, немов бажаючи вхопитися за нього. Матроси намагалися підрубати ці уламки. Коли корабель повернувся до нас носом, стрибаючи з хвилі на хвилю, ми ясно побачили, як вони працювали сокирами; і серед них найактивніше працював якийсь енергійний чоловік з довгим кучерявим волоссям. Раптом з берега пролунав зойк, чутний навіть серед ревіння шторму – море, перекочуючись через корабель, відірвало частину борту і знесло у вируючий прибій людей, снасті, діжки, дошки, поруччя, наче купу іграшок.
Друга щогла ще трималась, і шматки вітрил та сплутаних снастей швидко й сильно тріпотіли. "Корабель сів на мілину, – хрипко пояснив мені на вухо той самий моряк, – потім знявся і знову сів". Я зрозумів тільки те, що тепер судно має розколотися на дві частини. Гойдання і поштовхи були такі міцні, що справді жоден людський витвір не міг витримати їх. Матрос ще говорив, коли на березі знову почувся крик жаху; на щоглі висіли над безоднею четверо людей, хапаючись за залишки снастей; і вище за всіх тримався енергійний чоловік з кучерявим волоссям.
На шхуні був дзвін, і поки корабель метався, наче загнаний звір, то повертаючись до нас усією поверхнею палуби, то перекидаючись на інший бік і показуючи кіль, дзвін також гойдався, і вітер доносив до нас його жалібні звуки. Знову зник корабель з наших очей, і знову підвівся над хвилями. Двох людей не стало. Відчай на березі зростав. Чоловіки стогнали і заломлювали руки; жінки пронизливо кричали, відвертали обличчя і, мов навіжені, бігали назад і вперед вздовж берега, закликаючи на допомогу, яку неможливо було надати.
Я опинився серед цих людей і благав кількох знайомих матросів не дати двом чоловікам, що залишилися на щоглі, загинути на наших очах.
Я мало що міг почути, а з почутого зрозуміти, і не знаю, яким чином матроси пояснили мені, що за годину перед цим спущений був рятувальний човен, але нічого не можна було зробити, бо ніхто не наважувався на відчайдушний подвиг – кинутись уплав на канаті, щоб дістатися корабля. Раптом я помітив, що люди на березі знову захвилювалися, і, розштовхуючи всіх, наперед вийшов Гем.
Я підбіг до нього, збираючись, здається, повторити те саме прохання. Та хоч який я був стривожений цим жахливим і незнаним для мене раніше видовищем, але рішучий вираз обличчя Гема і його погляд на море – саме такий погляд, як у той ранок, коли втекла Ем'лі, – раптом змусили мене схаменутись і зрозуміти, яка небезпека загрожує йому. Я вхопився за нього обома руками і почав благати тих самих матросів не слухати його, не допускати до самогубства, не давати йому кинутись у море!
Знову крик пролунав на березі, і, глянувши на корабель, ми побачили, що обривок вітрила жорстоко хльостав того з матросів, що тримався внизу, збив його нарешті і, немовби святкуючи перемогу, замайорів навколо енергійної людини, що лишилася сама на щоглі.
Перед таким видовищем і перед рішучістю спокійного відважного чоловіка, який уже встиг повести за собою половину присутніх людей, благання мої були такі ж безсилі, як і спроби вгамувати бурю.
– Мастере Деві, – сказав він, бадьоро потискаючи обидві мої руки, – якщо мій час настав, то він настав. Якщо ні, то я ще почекаю. Хай береже бог вас усіх! Хлопці, допоможіть! Я йду!
Мене обережно відштовхнули вбік і там тримали за руки, намагаючись, скільки я міг зрозуміти у своєму розпачі, пояснити мені, що Гем так чи інакше вирішив кинутись уплав, і що я можу тільки зашкодити тим, хто з берега повинен допомогти йому. Не знаю, що я відповідав, що вони мені на це казали; але я бачив, як на березі заметушились, як люди прибігли з канатом та кабестаном і з усіх боків оточили Гема. Потім я побачив його самого, в моряцькій куртці і штанях; один канат тримав він у руці чи обернув навколо зап'ястя, а другим оперезався. Один з цих канатів, згорнутий у кільце, матроси тримали так, щоб відпустити скільки буде треба.
Навіть своїми недосвідченими очима міг я бачити, що корабель кожної хвилини може розбитися на друзки. Бачив я, що він уже розколюється посередині, і що життя самотньої людини на щоглі висіло на волосинці. Але все ще тримався цей чоловік за життя. На ньому був незвичайний червоний берет – подібний до матроського, але яскравішого кольору. Подеколи він махав цим капелюхом, а тим часом дошки, що стояли між ним і загибеллю, вже тріщали і вигиналися то в той, то в інший бік, і корабельний дзвін уже правив панахиду по ньому. Я і тепер бачу, як він розмахує своїм капелюхом. Мені здавалось, я збожеволів від розпачу, бо не знаю чому, але чимсь нагадував він мені друга, милого колись.
Гем стояв один. Перед ним була буря, за ним юрба, що затамувала подих. Він дивився в море. Ось велика хвиля, відстрибнувши від берега, помчала назад. Він озирнувся на тих, що тримали канат, кинувся слідом за хвилею і почав відважну боротьбу, здіймаючись на гребенях хвиль, падаючи в провалля і зникаючи серед піни. Потім його відкинуло назад, і похапцем його витягли на берег.
Він був поранений; я здалека бачив кров на його обличчі, але він на це не звертав уваги. Він, здавалося, поспішно наказував дати йому більше волі, – так принаймні вирішив я з його жестів, – і знову кинувся в море.
Він пробивався до корабля, здіймаючись на гори, падаючи в долини, зникаючи в бризках піни, гойдаючись на хвилях то назад до берега, то вперед до корабля, борючись уперто і хоробро. Відстань була мала, але міць хвиль і вітру робила цю боротьбу смертельною. Нарешті він наблизився до корабля. Він був уже так близько, що ще один його могутній порив – і він схопився б за борт. Та ось високий зелений грізний вал насунувся, глянув через шхуну на берег, схопив її в могутні обійми, і шхуна зникла!
Коли я прибіг до того місця, звідки тягли канат, на морі гойдалося кілька уламків, ніби розбилася лише велика діжка. Збентеження було на обличчях усіх глядачів. Його витягли з води і поклали до моїх ніг... непритомного... мертвого. Його віднесли до найближчого дому; ніхто вже не затримував мене, я не відходив від нього і разом з іншими випробував усі засоби повернути його до життя; але великий вал забив його до смерті, його благородне серце заспокоїлося назавжди.
Я ще сидів біля ліжка, коли вже не було ніякої надії, коли все було випробувано і закінчено. Раптом один рибалка, що знав мене і Ем'лі ще дітьми, підійшов до дверей і прошепотів моє ім'я.
– Сер, – сказав він, і сльози побігли по його засмаглому обличчю, а бліді губи тремтіли, – чи не підете ви зі мною?
У погляді його я знов побачив свій неусвідомлений спогад. Вражений жахом, я схопив його за руку і спитав:
– До берега прибило чиєсь тіло?
– Так, – відповів він.
– Чи я знаю потопельника?
Він не відповів нічого.
Але він повів мене на берег. І на тому самому місці, де вона і я, двоє дітей, шукали мушлі... на тому самому місці, де тепер розкидані були уламки старого будинку-човна, зруйнованого бурею минулої ночі... серед руїн дому, якому він завдав такого лиха... я побачив його – він лежав, підклавши руку під голову, в тій самій позі, в якій я часто бачив його у шкільній спальні.
XVIII. Дві рани – свіжа і стара
Не було потреби, Стірфорсе, казати в годину нашої останньої розмови, коли я не міг навіть уявити, що вона стане годиною прощання... не було потреби казати: "Пам'ятай про мене тільки найкраще!" Я робив це завжди, і чи міг я робити інакше тепер, коли переді мною було таке видовище!
Чоловіки принесли ноші, поклали його на них, вкрили його корабельним прапором, підняли і понесли неживе тіло до будинку. Всі люди, що несли його, знали його раніше, ходили з ним у море, бачили його веселим і відважним. Вони несли його через дике ревіння бурі, зберігаючи урочисте мовчання серед довколишнього грому, і принесли його до хати, де вже оселилася смерть.
Але, опустивши ноші на ґанок, вони глянули один на одного, потім на мене, і шепіт пройшов між ними.