Якщо живеш поміж навіженими, треба й самому навчитися бути шаленцем; щохвилини можеш зустріти якогось зайдиголову, у якого буде стільки ж підстав сваритися зі мною, як оце у вас із Бошаном, і за якусь дурню він викличе мене або пошле до мене секундантів, або ж образить мене прилюдно; такого йолопа мені доведеться убити.
– То ви припускаєте для себе можливість поєдинку?
– Ще б пак!
– То чому ж ви не хочете, щоб я бився?
– Я не кажу, що вам не слід битися, я кажу тільки, що поєдинок – серйозна річ і над нею треба добре подумати.
– А Бошан думав, коли образив мого батька?
– Якщо не думав і якщо він визнає це, вам не варто гніватися на нього.
– Любий пане графе, ви надто поблажливі!
– А ви занадто суворі. Припустимо... ви чуєте: припустимо... Тільки не збирайтеся розгніватися на те, що я вам скажу.
– Я слухаю вас.
– Припустимо, що той факт мав місце...
– Син не може дозволити припущення, які зачіпають честь його батька.
– За нашого часу багато дозволяється.
– Тим-то наш час і недобрий.
– А ви хочете виправити його?
– Авжеж, у тому, що стосується мене.
– Я й не знав, що ви такий непохитний.
– Такий я вже від народження.
– І ви ніколи не слухаєте добрих порад?
– Ні, слухаю, якщо їх дає друг.
– То мене ви вважаєте вашим другом?
– Так.
– То передніше ніж посилати секундантів до Бошана, довідайтеся добре.
– У кого?
– Бодай у Гайде.
– Уплутувати сюди жінку? Що вона може сказати мені?
– Запевнити вас, наприклад, у тому, що ваш батько не винен у поразці та смерті її батька або надати вам потрібні пояснення, якби ото виявилося, що ваш батько мав нещастя...
– Я вже сказав вам, любий пане графе, що не можу навіть припускати такого.
– То ви відмовляєтеся вдатися до цього способу?
– Відмовляюся.
– Рішуче?
– Рішуче!
– Тоді ось вам остання моя порада.
– Гаразд, але тільки остання.
– Може, ви не хочете її слухати?
– Навпаки, прошу її.
– Не посилайте Бошанові секундантів.
– Чому?
– Підіть до нього самі.
– Це суперечить усім правилам.
– Ваша справа не така, як усі.
– А чому ви вважаєте, що мені слід піти до нього особисто?
– Тому що в цьому випадку все залишиться поміж Бошаном і вами.
– Я вас не розумію.
– Та все тут зрозуміло: якщо Бошан схильний буде взяти свої слова назад, ви дасте йому зробити це з доброї волі й у результаті все ж таки доможетеся спростування. Якщо ж він відмовиться, ви завжди зумієте посвятити у вашу таємницю сторонніх.
– Не сторонніх, а друзів.
– Сьогодні друзі – завтра вороги.
– Облиште!
– А Бошан?
– Отож...
– Отож, будьте обережні.
– Тож ви вважаєте, що я сам повинен піти до Бошана?
– Авжеж.
– Сам?
– Сам. Якщо хочеться, щоб людина поступилася своїм самолюбством, треба захистити його від зайвих ураз.
– Мабуть, ваша правда.
– Я дуже радий.
– Поїду сам.
– Їдьте; а ще ліпше, зовсім не їдьте.
– Це неможливо.
– Як хочете, та це все ж таки ліпше від того, що ви хочете вчинити.
– Та якщо, попри всю обережність і всі ті заходи, до яких я вдамся, дуель все ж таки відбудеться, ви будете моїм секундантом?
– Любий пане віконте, – поважно сказав граф Монте-Крісто, – якось ви мали нагоду впевнитися у моїй готовності надати вам послугу, та зараз ви просите неможливого.
– Чому?
– Може, колись дізнаєтеся.
– А доти?
– Дозвольте зберегти це в таємниці.
– Гаразд. Я попрошу Франца і Шато-Рено.
– Чудово, попросіть Франца і Шато-Рено.
– Та якщо я буду битися, ви не відмовитеся дати мені урок фехтування чи стрілянини з пістоля?
– Ні, це теж неможливо.
– Чудернацький ви чоловік! То ви не хочете ні в що встрявати?
– Ні в що.
– Тоді не будемо про це балакати. До побачення, пане графе.
Альбер узяв капелюха і вийшов.
Коло воріт на нього чекала бричка; намагаючись стримати гнів, Альбер подався до Бошана; той був у редакції.
Альбер поїхав у редакцію.
Бошан сидів у темному, закуреному кабінеті, якими ото завжди були й будуть редакційні кабінети.
Йому доповіли про прихід Альбера де Морсера. Він двічі змусив повторити те наймення; потім, іще не вірячи, гукнув:
– Прошу!
Альбер увійшов.
Бошан охнув од подиву, угледівши свого друга.
Альбер переступав через стоси паперу, незграбно промикаючись поміж газетами усіх розмірів, що валялися на пофарбованих мостинах кабінету.
– Сюди, сюди, любий друже, – сказав він, простягаючи Альберові руку. – Як це вас занесло сюди? Ви заблукали, немов Хлопчик-Мізинчик, чи просто хочете зі мною поснідати? Пошукайте собі стільця; он там стоїть один, коло горщика з геранню, тільки вона ще нагадує мені, що листок може бути не тільки газетний.
– Якраз через вашу газету я і приїхав, – сказав Альбер.
– Ви? Та в чім річ?
– Я вимагаю спростування.
– Спростування? З якого приводу? Та сядьте нарешті!
– Дякую, – стримано відказав Альбер, насилу вклонившись.
– То поясніть.
– Я хочу, щоб ви спростували одне повідомлення, що зачіпає честь члена моєї родини.
– От так пак! – вигукнув страшенно здивований Бошан. – Яке повідомлення? Такого не може бути!
– Повідомлення, яке ви отримали з Яніни.
– З Яніни?
– Авжеж. Хіба ви не розумієте, про що я кажу?
– Слово честі... Батісте, дайте-но мені вчорашню газету! – гукнув Бошан.
– Не треба, у мене ось вона.
Бошан прочитав:
– "Нам пишуть із Яніни..." тощо.
– Тепер ви розумієте, що справа серйозна, – сказав Морсер, коли Бошан дочитав той допис.
– А той офіцер ваш родич? – запитав газетяр.
– Так, – зашарівшись, відказав Альбер.
– То що ж ви хочете, щоб я вчинив для вас? – лагідно запитав Бошан.
– Я хотів би, Бошане, щоб ви помістити в газеті спростування.
Бошан уважно і приязно глянув на Альбера.
– Що ж, поговорімо, – сказав він, – адже спростування – діло серйозне. Сядьте, я ще раз прочитаю допис.
Альбер сів, і Бошан уважніше, ніж першого разу, прочитав рядки, що так розгнівали його друга.
– Ви самі бачите, – твердо, навіть гостро сказав Альбер, – у вашій газеті образили члена моєї родини, і я вимагаю спростування.
– Ви вимагаєте...
– Так, вимагаю.
– Дозвольте тоді сказати мені, любий пане віконте, що з вас кепський дипломат.
– А я і не намагаюся бути дипломатом, – підводячись, заявив Альбер, – я вимагаю спростування цього повідомлення, і я доможуся свого. Ви мій друг, – провадив Альбер крізь зуби, побачивши, що Бошан гордовито звів голову, – і, гадаю, достатньо знаєте мене, щоб зрозуміти мою наполегливість.
– Я ваш друг, Морсере. Та я можу забути про це, якщо ви будете і надалі розмовляти таким тоном... Та не будемо сваритися, поки це ще можливо... Ви збурені, роздратовані... Скажіть, хто він вам, цей Фернан?
– Це мій батько, – відказав Альбер. – Фернан Мондего, граф де Морсер, старий вояк, учасник двадцяти битв, і його шляхетне ім'я хочуть обілляти багном.
– Ваш батько? – перепитав Бошан. – Це інша річ, я розумію ваше обурення, любий Альбере... Прочитаймо ще раз...
І він знову перечитав той допис, цього разу зважуючи кожне слово.
– Але де ж тут мовиться, що цей Фернан – ваш батько? – запитав Бошан.
– Ніде, я знаю; та інші побачать це. Тим-то я й вимагаю спростування цього допису.
Почувши слово "вимагаю", Бошан звів очі на Альбера, опустив їх відразу і на мить замислився.
– Ви дасте спростування? – дедалі дужче гніваючись, запитав Альбер.
– Авжеж, – відказав Бошан.
– Ото й слава Богу! – сказав Альбер.
– Та тільки після того, як упевнюся, що повідомлення брехливе.
– Що?
– Авжеж, ця справа варта того, щоб її розслідувати, і я це зроблю.
– А що ж тут розслідувати, мосьпане? – сказав Альбер у нестямі. – Якщо ви не вірите, що йдеться про мого батька, то скажіть просто; якщо ж гадаєте, що йдеться про нього, я вимагаю сатисфакції.
Бошан зиркнув на Альбера з притаманною йому усмішкою, якою він умів виявляти будь-яке почуття.
– Мосьпане, якщо вже ви хочете користуватися цим словом, – сказав він, – якщо ви прийшли вимагати сатисфакції, то з цього й слід було розпочинати, а не торочити мені про дружбу і про інші дрібниці, що я вже терпляче слухаю з півгодини. Вам хочеться, щоб ми з вами пішли цим шляхом?
– Авжеж, якщо ви не спростуєте цей мерзенний наклеп.
– Хвилиночку! Попрошу вас без погроз, пане Альбере Мондего, віконте де Морсере, я не терплю їх ні від ворогів, ні тим паче від друзів. Отож, ви хочете, щоб я спростував допис про полковника Фернана, допис, до якого, даю вам слово честі, геть непричетний.
– Так, я вимагаю цього! – утрачаючи терпець, вигукнув Альбер.
– А то дуель? – так само спокійно запитав Бошан.
– Так! – ще голосніше вигукнув Альбер.
– Отож, моя відповідь така, мосьпане, – сказав Бошан, – цей допис помістив сюди не я, і я нічогісінько про нього не знав. Та ви привернули до нього мою увагу, і він мене зацікавив. Тож він так і залишиться, аж поки його спростують або підтвердять ті, кому це належить знати.
– Отож, мосьпане, – підводячись, сказав Альбер, – я буду мати за честь прислали вам моїх секундантів, і ви з ними домовитеся про місце і вибір зброї.
– Чудово, мосьпане.
– І сьогодні ввечері, якщо захочете, або ж найпізніше завтра ми зустрінемося.
– О ні! Я прийду на поєдинок, як настане для цього пора, а, як на мене (я маю право висловлювати мою думку, тому що ви кинули мені виклик), пора ця ще не настала. Я знаю, що ви добре володієте шпагою, я володію нею непогано; я знаю, що ви із шести три рази потрапляєте в ціль, я теж десь так, знаю, що поєдинок поміж нами буде справа поважна, тому що ви хоробрі, та і я... не менш, принаймні. Тож я не хочу вбивати вас або бути вбитим вами без достатніх підстав. Тепер я сам теж поставлю питання, причому ка-те-го-рич-но. Чи наполягаєте ви на цьому спростуванні так рішуче, що ладні убити мене, якщо я його не дам, попри те, що я вам уже сказав, і повторюю, і запевняю моєю честю: я нічогісінько не знав про цей допис, і нікому, крім такого дивака, як ви оце, нікому й на думку не спаде, що під іменем Фернана може ховатися граф де Морсер?
– Я безумовно наполягаю на цім.
– Що ж, мосьпане, я даю мою згоду на те, щоб ми зарізали один одного, та я вимагаю три тижні. За ці три тижні я скажу вам: "У дописі брехня" і спростую його, або ж: "Це таки правда", і ми дістанемо шпаги з піхов або ж пістолі зі скриньок, як самі захочете.
– Три тижні! – вигукнув Альбер. – Але ж це три вічності ганьби для мене!
– Якби ми залишалися друзями, то я сказав би вам, потерпіть, друже мій, та оскільки ви стали моїм ворогом, то я кажу вам: а мені яке діло, шановний пане?
– Добре, за три тижні, – сказав Альбер.