Коли він приходить до людини і нагадує їй про слово, яке вона дала йому, і ця людина не хоче його дотриматися, то він має право вимагати бодай пояснення цьому.
Данґляр був боягуз, та не хотів здаватися ним; Морсерів тон зачепив його за живе.
– Пояснення в мене, звісно, є, – сказав він.
– Що ви маєте на увазі?
– А те, що хоч воно і є, проте дати його нелегко.
– Та погодьтеся, – сказав Морсер, – що я не можу задовольнитися вашими недомовками; принаймні для мене зрозуміло, що ви відмовляєтеся поріднитися зі мною.
– Ні, шановний пане, – відказав Данґляр, – я тільки відкладаю моє рішення.
– Та не сподіваєтеся ж ви, що я виконуватиму вашу примху і буду слухняно чекати, аж поки ви повернете мені вашу прихильність?
– Що ж, пане графе, якщо ви не хочете чекати, то будемо вважати, що наші плани не здійснилися.
Граф до болю прикусив губу, щоб не попустити віжки своєму гордовитому і запальному характерові, адже він розумів, що за цих обставин, лише він опиниться в кумедному становищі. Він попрямував було до дверей, та раптом повернувся.
Його чолом пробігла тінь, і вираз ображеної гордості заступили ознаки невиразної тривоги.
– Послухайте, любий Данґляре, – сказав він, – ми з вами знаємося не перший рік, тож повинні бодай трохи зважати один на одного. Прошу вас пояснити все. Принаймні повинен я знати, яка прикра обставина змусила вас змінити ваше ставлення до мого сина.
– Це нітрохи не стосується особисто віконта, оце все, що можу я вам сказати, – відказав Данґляр, до якого повернулося його нахабство, коли він побачив, що Морсер трохи злагіднів.
– А кого це стосується? – пополотнівши, запитав Морсер глухо.
Данґляр помітив його хвилювання, тож глянув на нього упевненіше, ніж передніш.
– Подякуйте мені за те, що я не висловлююся ясніше, – відказав він.
Нервовий дрож, викликаний, либонь, ледве стримуваним гнівом, охопив Морсера.
– Я маю право, – відказав він, насилу зібравшись на дусі, – і вимагаю, щоб ви пояснили все. Може, ви маєте щось проти пані де Морсер? Може, ви вважаєте, що я не досить заможний? Може, ваші погляди не збігаються з моїми?
– Ні те, ні те, ні те, – сказав Данґляр, – це було б непростимо з мого боку, тому що коли я давав слово, то все про це знав. Не допитуйтеся. Я дуже шкодую, що так стривожив вас. Повірте, ліпше облишити це. Ухвалимо компромісне рішення: ні зобов'язання, ні скасування. Куди нам квапитися? Моїй доньці сімнадцять років, вашому синові двадцять один рік. Зачекаємо. Нехай мине час, і, може, те, що зараз нам здається незрозумілим, завтра стане занадто зрозуміле; буває, що за один день спростовується найгірший наклеп.
– Наклеп? – вигукнув Морсер, пополотнівши мов смерть. – То на мене звели наклеп?
– Повторюю, пане графе, не вимагайте пояснень.
– Отож, мосьпане, я повинен мовчки проковтнути відмову?
– Вона особливо болісна для мене, шановний пане. Авжеж, для мене вона тяжча, ніж для вас, тому що я сподівався поріднитися з вами, а шлюб, що не відбувся, завжди кидає більшу тінь на наречену, ніж на нареченого.
– Гаразд, пане, припинимо цю балачку, – сказав Морсер.
І, люто бгаючи рукавички, він вийшов із кімнати.
Данґляр зазначив подумки, що Морсер жодного разу не зважився запитати, чи не через нього самого Данґляр відмовляється від свого слова.
Увечері він довгенько радився з кількома друзями; Кавальканті, що весь час перебував з паннами у вітальні, останній покинув його дім.
Наступного дня, ледве прокинувшись, Данґляр погукав, щоб принесли газети; коли їх принесли, він відкинув усі, а відразу вхопив "Енпарс'яль".
Редактор тієї газети був Бошан.
Данґляр хутко здер обгортку, нетерпляче розгорнув газету, зневажливо пропустив передовицю і, сягнувши хроніки, з лютою посмішкою прочитав допис, що починався словами: "Нам сповіщають із Яніни".
– Чудово, – сказав він, прочитавши її, – ось маленька заміточка про полковника Фернана, яка, певне, позбавить мене від необхідності давати якісь пояснення графові Морсеру.
О тій-таки порі, а саме о дев'ятій годині ранку, Альбер де Морсер, убраний у темну одіж, блідий і схвильований, прийшов у дім на Єлисейських Полях.
– Пан граф пішов із дому із півгодини тому, – сказав воротар.
– А Батістен із ним пішов? – запитав Морсер.
– Ні, пане віконте.
– Погукайте Батістена, я хочу побалакати з ним.
Воротар пішов за хвилю повернувся з покойовим слугою.
– Друже мій, – сказав Альбер, – перепрошую за мою настирливість, та мені хотілося б особисто від вас дізнатися, чи справді графа нема вдома.
– Так, мосьпане, – відказав Батістен.
– Навіть для мене?
– Я знаю, наскільки пан граф завжди радий вас бачити, і я ніколи не зважився б рівняти вас із іншими.
– Маєш рацію, мені треба побачити його у важливій справі. Чи скоро він повернеться?
– Гадаю, незабаром; він замовив сніданок на десяту.
– Чудово, я пройду Єлисейськими Полями й о десятій годині повернуся сюди; якщо пан граф повернеться раніше, передай, що прошу його зачекати на мене.
– Гаразд, мосьпане.
Альбер лишив коло брами свою бричку, яку винайняв для цієї поїздки, і попрямував пішки.
Коли він проходив коло Вдовиної алеї, йому здалося, наче коло тиру Ґоссе стоїть графів ридван; він підійшов і впізнав візника.
– Пан граф у тирі? – запитав його Морсер.
– Так, мосьпане, – відказав візник.
І справді, ще не сягнувши тиру, Альбер почув стрілянину.
Він увійшов. У присадку він зустрів служника.
– Перепрошую, пане віконте, – сказав той, – та чи не могли б ви трохи зачекати?
– Чому, Філіпе? – запитав Альбер; він був завсідником тиру, і та несподівана завада здивувала його.
– Тому що та особа, яка зараз там вправляється, наймає всенький тир тільки для себе і ніколи не стріляє у присутності інших людей.
– І навіть у вашій присутності, Філіпе?
– Ви ж бачите, мосьпане, що я стою тут.
– А хто заряджає пістолі?
– Його слуга.
– Нубієць?
– Мурин.
– Так і є.
– Ви знаєте цього пана?
– Я прийшов до нього; це мій друг.
– Тоді це інша річ. Зараз скажу йому.
І Філіп, якого підбурювала цікавість, подався до тиру. За мить на порозі з'явився граф Монте-Крісто.
– Перепрошую, любий пане графе, що я вдираюся до вас сюди, – сказав Альбер. – Та передовсім мушу вам сказати, що ваші слуги не винні, – це я сам такий настирливий. Я був у вас, мені сказали, що ви подалися на прогулянку, та о десятій повернетеся, щоб поснідати. Я теж вирішив до десятої погуляти і випадково побачив ваш ридван.
– Із цього я із задоволенням роблю висновок, що ви приїхали поснідати зі мною.
– Дякую, та мені зараз не до сніданку; може, згодом ми і поснідаємо, та тільки у трохи неприємному товаристві!
– А що сталося, не розумію?..
– Любий пане графе, у мене сьогодні дуель.
– У вас? А навіщо?
– Та щоб битися, звісно!
– Я це розумію, але заради чого? Битися можна з різних приводів.
– Зачепили мою честь.
– Це діло серйозне.
– Настільки серйозне, що я приїхав просити вас про одну послугу.
– Про яку?
– Бути моїм секундантом.
– Це не жарт; не будемо балакати про це тут, їдьмо до мене. Алі, дай мені води.
Граф Монте-Крісто закатав рукави і подався до маленької кімнатки, де відвідувачі тиру зазвичай мили руки.
– Увійдіть, пане віконте, – пошепки сказав Філіп, – вам цікаво буде поглянути на це.
Морсер увійшов. На прицільній планці замість мішені були приліплені гральні карти. Здалеку Морсерові здалося, ніби там уся колода, крім фігур, – від туза до десятки.
– Ви грали в пікет? – запитав Альбер.
– Ні, – відказав граф Монте-Крісто, – я складав колоду.
– Колоду?
– Авжеж. Бачите, це тузи і двійки, та мої кулі поробили з них трійки, п'ятірки, сімки, вісімки, дев'ятки і десятки.
Альбер підійшов ближче.
І справді, за прямісінькою лінією і на точнісінькій відстані кулі замінили собою відсутні знаки і прошили картон у тих місцях, де ті знаки мали стояти.
Підходячи до планки, Альбер ще й підібрав долі трьох ластівок, що мали необережність пролітати за пістолетний постріл од графа Монте-Крісто.
– А нехай йому! – вигукнув він.
– Нічого не вдієш, любий пане віконте, – сказав граф Монте-Крісто, втираючи руки рушником, якого подав йому Алі, – треба ж чимось наповнювати дозвілля. Та ходімо, я чекаю на вас.
Вони сіли у ридван графа Монте-Крісто, і за кілька хвилин він доправив їх до брами будинку номер тридцять.
Граф Монте-Крісто запровадив Морсера до свого кабінету і показав йому на крісло.
Обоє посідали.
– Тепер поговорімо спокійно, – сказав граф Монте-Крісто.
– Ви бачите, що я цілком спокійний.
– З ким ви хочете битися?
– З Бошаном.
– З вашим другом?
– Б'ються завжди з друзями.
– Та для цього потрібна причина.
– Причина є.
– Що він учинив?
– Учора ввечері в його газеті... Та прочитайте самі.
Альбер простягнув графові Монте-Крісто газету, і той прочитав:
"Нам сповіщають із Яніни.
До нашого відома дійшов факт, що нікому досі не був відомий чи принаймні не оприлюднений ніким: фортеці, що боронили місто, зрадив туркам один французький офіцер, якому цілком довіряв візир Алі-Тебелін і якого звали Фернан".
– Та й що? – запитав граф Монте-Крісто. – Що тут таке образливе для вас?
– Як це, що образливе?
– Яке вам діло до того, що у фортеці Яніни зрадив офіцер на ймення Фернан?
– А таке, що мого батька, графа де Морсера, звати Фернан.
– Послухайте, любий пане віконте, поговорімо тверезо.
– Будь ласка.
– Скажіть мені, хто у Франції знає, що офіцер Фернан і граф де Морсер та сама особа, і кого зараз цікавить Яніна, яку взяли, якщо не помиляюся, в 1822 чи 1823 році?
– Оце й підло, бо стільки часу мовчали, а тепер згадують про давно минулі події, щоб викликати скандал і зганьбити чоловіка, що посідає високе становище. Я спадкоємець батькового імені й не хочу, щоб на нього падала навіть тінь підозри. Я пошлю секундантів до Бошана, адже в його газеті опублікована та замітка, і він спростує її.
– Бошан нічого не спростує.
– Тоді ми будемо битися.
– Ні, ви не будете битися, тому що він вам скаже, що у грецькій армії було з півсотні офіцерів на ймення Фернан.
– Усе одно ми вийдемо на поєдинок. Я так цього не облишу... Мій батько такий шляхетний воїн, таке славетне ім'я...
– А якщо він напише: "Ми маємо підстави вважати, що цей Фернан не має нічого спільного з графом де Морсером, якого теж звати Фернан"?
– Мені потрібне справжнє, цілковите спростування, а таке мене не задовольняє!
– І ви пошлете до нього секундантів?
– Так.
– Дарма.
– Отож, ви не хочете надати мені послугу, про яку я вас прошу?
– Ви ж знаєте, як я дивлюся на дуель; я вам уже висловлював мій погляд на неї в Римі, пам'ятаєте?
– Проте, любий пане графе, сьогодні я застав вас за вправами, які не дуже узгоджуються з вашими поглядами.
– Любий мій друже, ніколи не треба бути винятком.