Коли б знову не напоролися. Не шкодуйте животів, голови ціліші будуть.
— Це правильно, — тихо погодився Дзюбін.
— Ну, здається, темніє, можете рушати. А ми тут ще посидимо. Як там на шосе, Заєць?
— Якась із фарами котить. Одна чи більше — добре не видно.
Старшина розв'язав речмішок, Пивоваров склав у свій сухарі та дві великі, загорнуті в тряпку пляшки з КС. Лукашов і Краснокутський, не чекаючи команди, підійшли до обсипаного сніговою порошею Хакімова.
— Глядіть Хакімова, — сказав лейтенант Дзюбіну. — Може, доживе ще до ранку.
— Про що говорити!
— Тоді все. Ідіть!
— Що ж, щасливо, лейтенанте, — обернувся Дзюбін і зразу ж скомандував бійцям: —Ану, взяли! За лижі, за лижі беріть! Піднімайте вище! Вище, ще вище! Отак…
Вони підняли Хакімова і насилу вибралися з рову. З бруствера Дзюбін ще оглянувся — прощання вийшло поспішливе, невиразне, й Івановський махнув рукою.
— Щасливо!
Коли їх не стало видно в полі й останнім за бруствером зник високий капюшон старшини, Івановський сів на сніг. Він відчув особливе задоволення від того, що Дзюбін не пропав, догнав групу, і тепер з тими, хто вертався, буде тямуший і людяний командир, який повинен їх привести до своїх. А вони тут якось обійдуться удвох із Пивоваровим, який усе ще стояв у рові, позираючи через край високого насипу. Щоб якось зменшити ніяковість, викликану цієї розлукою, лейтенант сказав з не властивою йому жартівливістю:
— Сідай, Пивоварчику. Незабаром і ми підемо. Тебе як звати?
— Петро.
— Петя, значить. А мене Ігор. Ну що ж, може, нам ще пощастить? Як гадаєш?
— Може, й пощастить, — непевно сказав Пивоваров, тручи ложе гвинтівки, і зітхнув — тихенько і переривчасто.
— Гаразд. Немає чого скімлити — ще не все втрачено. Ще ми з ними повоюємо. Хоча нас двоє, але й це — сила. А зараз, поки є час, давай перекусимо, менше нести доведеться, — сказав Івановський і почав розв'язувати свій речмішок.
9
...
За якихось півгодини, коли добре стемніло, вони вибралися зі свого снігового сховища. Обидва заклякли, особливо померзли ноги, хотілося відразу дременути на лижах, щоб трохи зігрітися. Та спершу треба оглядітися. Вночі рух на шосе поменшав, їхали окремі машини, деякі слабо світили підфарниками. Навкруги було тихо і порожньо, снігову далечінь із чагарями затягло вечірньою млою, хмуре, незоряне небо низько звисало над тьмяним нічним простором. Івановський вирішив іти на схід уздовж шосе, далеко не відхиляючись од нього, щоб спостерігати на ньому весь рух. Він думав, що, як і того разу, восени, базу повинні виказати машини.
Вони швидко спустилися зі свого пагорка, по розсипчастому снігу перетнули лощину. Двадцять хвилин вистачило на те, щоб добре нагрітись і навіть зморитися. Що не кажи, а нагадувала про себе минула ніч. До того ж на відміну од учорашнього Івановський зразу відчув при ходьбі дужчий біль у пораненій нозі, мимоволі переставляв її обережно, більше налягаючи на здорову. Щоправда, він намагався звикнути до цього свого болю, думав, якось минеться, розійдеться, може, рана йому не пошкодить. Але, піднявшись ще на один згірочок, лейтенант відчув, що треба відпочити. Тоді він трохи розслабив ногу, вагу тіла перемістив на здорову, і щоб Пивоваров, який підходив слідом, не помітив нічого, вдав, ніби розглядається, хоч розглядатися не було потреби. Шосе простяглося рядом, зовсім безлюдне; попереду не дуже видно, сильний східний вітер дув пружно в обличчя, від нього сльозилися очі.
— Ну як, Пивоварчику? — навмисне жартома спитав лейтенант.
— Нічого.
— Зігрівся?
— Упрів навіть.
— Ну, давай далі.
Озираючись на всі боки, вони пройшли ще, мабуть, із годину, здалеку поминули край якогось лісу, сосняк, якісь хати коло дороги — після вчорашнього обстрілу з хутора Івановський намагався триматися якомога далі від будівель. Шосе майже скрізь тяглося прямо, без поворотів, це полегшувало орієнтування, і лейтенант тільки зрідка поглядав на компас — перевіряв напрямок.
Настрій його немовби навіть поліпшився. Пивоваров ішов по п'ятах, не відстаючи ні на крок, і лейтенант, спинившись, запитав з деяким пожвавленням у голосі:
— Пивоварчику, що ти у житті бачив?
— Я — Еге ж, ти? У житті, кажу, що бачив Пивоваров знизав плечима.
— Нічого.
— Книжок хоч ти начитався?
— Книжок начитався, — не зразу, ніби пригадуючи, відказав боєць. — Усього Жюля Верна, Конан-Дойля, Вальтера Скотта, Марка Твена…
— А Гайдара?
— І Гайдара. А ще Дюма, все, що міг дістати, прочитав.
— Ого, — здивувався лейтенант і навіть з деякою повагою подивився на Пивоварова. — І коли ти встиг стільки?
— А я захворів у шостому класі й півроку не навчався. Ну й читав. Усе перечитав, що в бібліотеці було. Мені з бібліотеки носили.
Так, це, мабуть, чудово — прохворіти півроку і перечитати всю бібліотеку. Скільки Івановський мріяв захворіти в дитинстві, та й в училищі, але більше трьох днів йому хворіти не вдавалося. Здоров'я в нього завжди було міцне, і читав небагато він, хоча цікаві книжки викликали в нього жваву, до хвилювання радість, і книжок, кращих, ніж твори Гайдара, йому в своєму житті читати не доводилося. І то в дитинстві. Потім стало не до літератури — пішли книжки іншого змісту.
Довкола, як і досі, було тихо, взагалі спокійно, як буває спокійно тільки далеко від передової. Лейтенант ішов тепер? без учорашньої поспішливості, пересилюючи відчутну втому в ногах та біль рани, які дуже уповільнювали його рухи. Правда, поки що біль можна терпіти, і, щоб не дуже зосереджуватися на ньому, Івановський намагався звертати увагу на інше, навіть стороннє. В думках він був тепер коло бійців, які під командою Дзюбіна поверталися до своїх. Напевне, уже йдуть біля ріки, заплавою. Добре, якщо не замело лижню, вона допоможе зорієнтуватися. Зрештою, Дзюбін, мабуть, і без того запам'ятав дорогу, а на випадок чого допоможе карта. Карта на війні — скарб, шкода тільки, що не завжди вистачає цих самих карт.
Увесь час не виходив із голови Хакімов. Звичайно, намучаться з ним не доведи господи, особливо під час переходу лінії фронту. Тепер з ним не підхопишся, не рвонеш на лижах, треба все повзком, по-пластунському. Та хоча б пройшли. Правда, Дзюбін, певно, зуміє, повинен пройти. Він же й розповість начальникові штабу про їхню невдачу, якось виправдається за групу та за її командира. Хоча при чому тут командир? Хто міг подумати, що за якихось два тижні все так зміниться і німці вивезуть базу?
Себе Івановський винним не відчував ні в чому, — здається, він зробив усе, що в його можливостях. А проте якийсь поганий черв'ячок провини ворушився в його душі, начебто лейтенант усе ж таки чогось не додивився і в результаті не виправдав довір'я. Саме оце невиправдане довір'я тривожило його найбільше. Тепер лейтенант аж здригнувся від думки, що з усього заміру може раптом нічого не вийти.
Івановський добре знав, як можна одним якимось вчинком підмочити свою репутацію. Одного разу з ним було таке, що, підвівши людину, він так і не зміг відновити її добре до себе ставлення.
...
Незадовго перед тим Ігорю сповнилося чотирнадцять років, і він п'ятий рік жив у Кубличах — невеликому тихому містечку біля самого польського кордону, де в прикордонній комендатурі служив ветеринаром його батько. Розваг у містечку було небагато. Ігор ходив до школи, дружив з хлопцями, а у віль ний час пропадав на комендантській конюшні. Коні були майже найбільшим захопленням його дитинства. Скільки він перечистив їх, перекупав, скільки попоїздив верхи — у сідлі й без сідла! Років зо три підряд він не помічав нічого довкола, окрім коней: кожного дня після уроків біг на конюшню і повертався з неї тільки на ніч, щоб завтра до приходу чергового бути знову там. Прикордонники жартували часом, що Ігор — незмінний — днювальний на їхній конюшні, й він із задоволенням погодився б днювалити щодня, якби не уроки в школі.
На конюшні завжди багато цікавого, починаючи від годування і водопою, чищення скребницею та щіткою і кінчаючи урочистим ритуалом виводки з шикуванням, метушнею червоноармійців, прискіпливою строгістю начальства, яке носовиками перевіряло чистоту кінських боків. Було щось незмірно захоплююче у верховій їзді, в заняттях з вольтижування, проте найбільший захват його викликало рубання лози на плацу за конюшнею, коли уздовж ряду стояків із лозовими прутами галопом скакали кавалеристи, з правого боку і зліва стинаючи вершки лозових прутів. А чого варте джигітування найхоробрішого кіннотника в загоні славнозвісного лейтенанта Хакасова!
Але виводку, рубання, джигітування він спостерігав збоку, сам участі не брав у них — його ще не пускали у стрій і навіть ні разу не дозволили сісти з шаблею на коня. Інша річ — купання. На лучному бережку озера, коло піщаної мілини стояла стара погризена конов'язь, і в спеку мало не щодня опівдні приводили до неї спітнілих, зморених коней. Тоді вже Ігор відводив душу, плескався доти, поки останній кінь не виходив з озера. Як завжди, приїжджав на Милці — молодій рудій кобилі з тонконогим пустотливим лошам. Милку закріпили за командиром відділення сержантом Митяєвим, з яким у Ігоря склалися особливі, може, навіть незвичайні як між хлопчиком і дорослим взаємини. Цей Митяєв, хоч і служив строкову, та на відміну од інших двадцятирічних бійців-прикордонників, здавався Ігорю надто старим, з посіченим зморшками обличчям, важкою ходою і незграбною вайлуватістю літнього сільського дядька. Народився Митяєв десь у Сибіру, вдома у нього лишилися дорослі доньки, і він давним-давно повинен був призватися та й відбути свою службу, коли б не якась плутанина в документах, де значилося, що Митяєву всього лише двадцять років. Як це сталося, не міг пояснити і сам Митяєв, що тільки лаяв якогось там дяка в церкві, з вини якого довелося служити з тими, хто міг бути йому зятем.
Коні для Митаєва — звичне діло, певно, за своє життя він бачив їх немало й тому охоче довіряв свою Милку спритному синові ветеринара. Ігор годував її, чистив, мив і вигулював, тоді як Митяєв повчав та підхвалював його або й просто відпочивав, смокчучи свою цигарку в курилці. Бувало, що він навіть заступався за свого помічника перед його батьком, коли той сварив хлопця за тривалу відсутність, що, звичайно, позначалося на уроках.