Якби навіть доля й посміялася так з мене, я б про це вже не довідався.
— Я, мабуть, спробував би витримати муки.
— Ти? Ну звісно! Ви, християни, любите муки й страждання.
— Ми їх не любимо, але намагаємось примиритися з ними.
— А хіба це не одне й те саме?
Майя запалив сірника: погасла сигарета. П'єрсон на мить побачив обличчя Майя, і, котрий уже раз, у нього майнула думка, що той самотній. Ця думка не грунтувалась на якихось спостереженнях, не спиралась ні на які факти. Майя був тут, сидів поруч з ним. Плече Майя торкалось П'єрсонового. Він закурював сигарету так, як і завжди. Завтра на кухні він перекидатиметься жартами з Александром. Дражнитиме Дері "мільйонами, які треба лише взяти". Проте щось в ньому, майже невловиме, виказувало, що він у їхній компанії залишається самотнім.
— А взагалі, ти не дуже веселий тип.
— Не дуже веселий? — озвався Майя. — А, по-твоєму, є чого веселитися? Зрештою, — додав він трохи згодом, — ти помиляєшся. До війни я був досить веселий і щасливий. На мою думку, я був навіть дуже щасливий. Аж до тридцять восьмого року, коли я зрозумів, що ці хлопці наміряються творити історію…
— Це й твоя історія, це твоя епоха. А ти не маєш права ставити себе поза епохою.
— Господи! — крикнув Майя. — Не я ж себе ставлю поза нею. Мене ставлять. Це все одно, якби ти говорив педерастові, що він не має права не любити жінок.
— Не розумію тебе.
— Так от слухай: більшість хлопців у глибині душі думають, як і я. Спочатку вони розглядають війну, як страшне безглуздя. Потім потроху починають нею захоплюватись, як футбольним матчем або велогонками. Вони в неї закохуються. Адже, мовляв, це їхня війна, ти мене розумієш? Справедлива, велика, єдина—бо ж це вони воюють! Одне слово, починають жити цією війною. От як вони врешті починають мислити. А я ні. Для мене ця війна — така самісінька, як усі ті, що їй передували, як і всі ті, які будуть після неї. Таке саме безглуздя,
позбавлене будь-якого смислу — все одно що дата в підручнику історії.
— Виходить, ти пораженець?
Майя обернувся до нього, і П'єрсон побачив у напівтемряві, що той усміхається.
— Не вгадав.
Він кинув сигарету, і вона, зробивши в повітрі мерехтливу дугу, упала додолу.
— Взагалі, я і сам жалкую, що іноді буваю такий. Я б хотів у щось вірити. Вірити — ось що важливо, затям собі! Байдуже в що! Хай навіть у якусь дурницю! Аби тільки вірити! Тоді життя має якийсь сенс. От ти віриш у бога, Александр вірить у халабуду, Дері — в "мільйони, які треба лише взяти", Піно — в свій ручний кулемет. А я ні в що не вірю. То ж який висновок врешті-решт? А висновок один: мені забракло розуму, коли я був молодший, щоб збагнути, як корисно бути ідіотом.
П'єрсон засміявся.
— О, впізнаю твої погляди.
— Так, — відповів Майя, — це мої погляди, і вони так увійшли мені в плоть і кров, що я вже й не задумуюсь над ними.
— Я бачу, ти пишаєшся тим, що ні в що не віриш.
— Теж ні, — серйозно відповів Майя, — зовсім ні. Перед війною я іще вірив, що життя не таке вже й погане. Не дуже, але вірив. Саме настільки, щоб бути щасливим. Ніщо так не допомагає зберегти ілюзії, як мир. Потім почалася оця клята війна, і життя враз утратило цінність. Уяви, що в скриньці проломилось дно. Все з неї випало. Вона порожня. Так і це.
— Щось я цього не бачу.
— Це ж очевидно.
— Чому очевидно?
— Е-е, і ти вже захопився матчем. Це твоя війна.
— А ти? Це і твоя війна, бо й ти воюєш.
— Послухай! — мовив Майя. — Чи не хочеш ти знову почати свою балаканину про вибір?
— А чому б і ні? Все, що я казав, незаперечно.
— Якщо навіть і незаперечно, — жваво озвався Майя, — який же висновок? Що ти виправдовуєш війну, бо заздалегідь підготував себе до неї певними міркуваннями і, в свинячий голос, виправдовуєш себе. Я бачу — в тебе ці погляди сформувались давно.
— Ти був би щасливий, якби захоплювався війною.
— Боже милосердний! — сказав Майя. — Над оцим я і ламаю голову! Очевидно, я був би щасливіший, якби я вірив у війну і у всі докази того, що воювати справді треба. Але я в це не вірю — і край. Для мене війна безглузда. І не ця чи якась інша певна війна. Всі війни. Геть чисто всі. Без винятку. Інакше кажучи, немає війн справедливих, війн священних, війн на добро. Війна — якщо давати їй визначення — це страшне безглуздя.
— Знов за своє. Я таки не помилився: ти пораженець.
— Та ні ж бо! — вигукнув Майя. — Я вже тобі сказав: ні! Пораженець — це людина, що вболіває на матчі, бажаючи поразки своїй команді, тобто своїй країні. Він теж в певному розумінні воює. Головне, щоб мене не вбили під час оцього матчу. Та й потім, — докинув він, — це зовсім нецікаво.
— Чому нецікаво?
— І сам не знаю. Тут цілий ряд міркувань… Якщо взяти мене в даний час… Ну, ти розумієш… Я на війні і водночас поза війною. А взагалі, мені важко втримати мою позицію.
— От бачиш! — переможно мовив П'єрсон.
— Що бачиш?
— Якщо тобі важко втримати цю позицію, ти б міг спробувати перейти на іншу.
— Такого не буває, — відповів Майя. — На твою думку, можна повірити по команді, навіть коли сам того не хочеш.
— Врешті, люди починають вірити.
— Тільки не я. — І додав: — Я вже пробував.
П'єрсон витяг з кишені свою люлечку і заходився коло неї. Він спирався плечем на тепле, дуже плече Майя. Повертаючи гадову, він міг бачити в сутіні шию товариша. Це була міцна мускулиста шия, в її міці було щось тваринне. Однак, з подивом думав П'єрсон, оця шия і це плече належать людині, і ця людина цінує своє життя.
— А чому тобі так не хочеться, щоб тебе вбили?
— Годі про це, — одказав Майя. — Мене цікавить інше: чи життя після війни знов матиме якусь цінність?
— А якщо не матиме?
— Тоді воно буде нестерпним. Поки що хай уже так. Якось можна миритись. , Зараз я бачу самі тільки дужки. Дужки — це війна. Але ж не можу я прожити все життя в дужках.
— Розумію, — сказав П'єрсон. — У тебе є ще сірник? — нетерпляче спитав він.
Сухо тріснуло, спалахнув вогник.
— Зачекай, — мовив Майя. — Спершу прикурю я. Розпалювати люльку —г то довга пісня.
Він підніс вогонь до сигарети, потім простяг сірник П'єрсонові і дивився, як той розпалював свою люлечку, підтоптуючи тютюн тупим кінчиком олівця.
— Ти багато куриш.
— Так, — невдоволено відповів П'єрсон, — я курю багато.
Майя дивився на недокопану траншею, що чорніла за кілька метрів од них під деревом.
— Ти не вважаєш, що тільки ідіот може копати траншею під деревом?
— Аж ніяк: листя прикриває її від літаків. Навпаки, придумано непогано.
— Можна подумати, що то могила.
— Так, — відповів П'єрсон. Здавалось, він намірився був підвестись, а потім передумав. — Отже, — мовив він, — на твою думку, війна — безглуздя?
— Авжеж.
— Чому?
— Цього не треба доводити, це очевидно.
— Тільки не для мене.
Майя усміхнувся.
— Для людини, яка вірить, немає нічого очевидного. Війна — це зрештою війна, — одразу додав він. — Убивства, смертні вироки. А вбивати людину завжди безглуздо.
— Чому?
— Це чинить Людина, тобто Природа. А з боку Природи безглуздо вбивати Життя.
— Розумію.
— Це не головний доказ, — провадив далі Майя. — Головний доказ це те, що після вбивства завжди треба починати все спочатку. Ось чому після війни ніколи немає переможця. Колись я думав, що переможцями, в крайньому разі, можна назвати тих, хто вижив після війни з тієї й цієї сторони. Але й це невірно. Ті, що вижили, так само переможені.
— А все-таки у вісімнадцятому перемогли ми.
— Ти зараз зрозумієш, що це не так: нам знов довелось починати все спочатку. Коли вбито людину, — додав він трохи згодом, — то немає іншого виходу, окрім як поповнювати людський рід.
— Е ні… — почав було П'єрсон і замовк.
— Що ні?
— Мої думки щодо війни розходяться з твоїми.
— Який же висновок?
— Одне слово, це позиція, яку важко втримати — ти ж сам це визнаєш…
— Який же все-таки висновок?
— Я повертаюсь до своїх поглядів.
Майя обернувся до нього:
— Твоя правда. Ви, католики, не любите позицій, що їх важко втримати. Ваша душа прагне спокою.
— Я б не сказав, — відповів П'єрсон сухо. — Католицизм покладає на людину великі обов'язки.
— Ні, він покладає невеликі обов'язки, якщо зважити на спокій, що його він надає. Блаженний спокій.
— Але ж є католики, що приймають душевні муки.
— Таких зневажають. Справжній католик ніколи не мучить своєї душі.
— Можна подумати, ти жалкуєш, що не католик.
— Чорт забирай! — засміявся Майя. — Я теж люблю спокій.
— А що католицизм — це релігія спокою, — додав він, — доводить те, що все, сказане мною сьогодні ввечері про війну або про релігію, тебе зовсім не схвилювало.
— Так, не схвилювало.
П'єрсон підвівся й неквапливо взяв лопатку, що лежала біля нього.
— У всякому разі, — додав він, чомусь страшенно задоволений, — сьогодні ввечері ти спорожнив свій міх.
Майя підвівся й собі.
— Коли ж і викласти те, що думаєш, як не тепер.
І вони попрямували до Сана.
П'єрсон ніс лопатку у правій руці, Майя ішов ліворуч нього.
— Яка гарна ніч, — зауважив П'єрсон, піднімаюча голову.
— Так, — відповів Майя.
Він мало не додав: "Щоб згоріти живцем", — але стримався. Зробилось іще темніше, бо вони звернули в алею.
— Скажи, будь ласка, — спитав Майя, — що ти вимірював оце недавно своїм кравецьким метром під деревом? Можна поцікавитись?
— Можна, — відповів, помовчавши, П'єрсон. — Я робив позначки.
— Позначки? Ти там щось закопав?
— Свій револьвер.
— Навіщо?
— Щоб приїхати за ним після війни.
— От вигадав! — засміявся Майя. — Цікава ідея! Та нащо ж тобі револьвер після війни?
— Так, ні на що, — відповів П'єрсон, трохи зніяковівши. — Просто заберу як сувенір.
Якусь хвилину вони йшли мовчки.
— Бо ти з нього вбив фріца в Саррі?
— Та ні, не тому, — жваво відповів П'єрсон. — Просто через те, що я пройшов з ним усю війну.
— А як це було?
— Що?
— Та з фріцом?
— Я не люблю про це згадувати.
— Пробач.
— Та нічого, — сказав П'єрсон. — Усе вийшло по-дурному, — почав він трохи згодом.
— Однієї ночі я був у дозорі. Ми мало не наскочили один на одного. Тут уже так: або він або я. Я вистрелив перший.
— Ну й що потім?
— Це було жахливо. Він лежав на снігу, я стояв навколішках над ним. Він умер не одразу. Ніч була ясна, він дивився на мене блакитними очима; Зовсім молодий, майже хлопчисько. І він боявся. Він дуже мучився, поки вмер.
— Ти, мабуть, був здивований.
— Так, — просто відповів П'єрсон.
— А пізніше теж?
— Пізніше теж.
— І все-таки ти миришся з війною?
— Так, — відповів П'єрсон.
Мовчки пройшли ще кілька кроків.
— А я ні, — сказав Майя.