Доки я розшукував бінокль у всіх шухлядах комода, Тома зняв телефонну трубку, підніс її до вуха й кілька разів клацнув важільцем. По щоках моїх струмував піт, я гнівно глянув на нього, ніби докоряв йому за те, що своєю спробою зв'язатися зі світом він запалив у мені вогник надії.
— Мертво, — сказав Тома.
Я сердито знизав плечима.
— Однак треба добре перевірити, — мовив він тоном, у якому, здавалося, бриніли нотки досади.
— Ось він, — промовив я трохи ніяково.
Проте я був не здатний погамувати якусь злобливу й безпорадну неприязнь, що тепер відчував до людей. Почепив на шию ремінець бінокля й почав підніматися крученими сходами на останній поверх, Тома йшов слідом за мною. Багато разів спотикаючись на вичовганих кам'яних східцях, я хапався рукою за поручень, — і долоня в мене знову запекла. Бінокль теліпався на грудях. Він здавався неймовірно важким.
Коли ми вийшли крученими сходами головної башти під відкрите небо, то не побачили нічого: навколо тераси квадратом стояв мур заввишки в два з половиною метри. Кам'яні східці, вмуровані в стіну, вели на парапет з метр завширшки, що був без поруччя. Саме в цьому парапеті, звідки відкривався широкий краєвид, дядько вбачав небезпеку для мене, коли мені було дванадцять років.
Я зупинився, щоб перевести віддих. Неба не видно. Той самий свинцево-сірий ковпак сягав аж до обрію. Повітря було розпечене, й у мене затремтіли коліна, коли я з останніх сил долав східці; дихалося важко, і з чола на каміння капав піт. Я не піднявся на парапет. Не певен був, чи втримаю рівновагу. Зупинився на останній сходинці, а Тома — на передостанній.
Я огледівся довкола себе й сторопів. Мабуть, похитнувся, бо відчув, як рука Тома лягла на моє плече й притиснула мене до муру.
Те, що мені насамперед упало в око, я міг побачити й без бінокля. Ферма "Сім буків" уже догоряла. Не видно було більше нічого — ні даху, ні вікон, ні дверей. Стояли лише почорнілі стіни, де-не-де впиралися в сіре небо оцупки дерев, що стирчали з землі, наче палі. А повітря й не дихне. Чорний густий дим прямовисно здіймався вгору з руїн, червоне полум'я суцільним ланцюжком бігло по землі, то зводячись угору, то опускаючись, ніби набирало розгону.
Трохи віддалік, праворуч, мабуть, я розпізнав Мальжак. Дзвіниця зникла. Пошта також. Раніше її легко можна було впізнати, бо її негарна двоповерхова будова височіла на передньому плані над шляхом, що, огинаючи пагорб, стелився до Ла-Рока. Здавалося, що все село приплескали важенним кулаком і зрівняли його з землею. Не видно було більше жодного листка на деревах, жодного черепичного даху. Все мало попелястий, чорний і сірий колір, лиш інколи то тут, то там спалахувало полум'я й одразу ж гаснуло.
Я підніс до очей бінокль і тремтячими руками відрегулював його. Колен і Мейссоньє мали будинки, перший — у селі, другий — на околиці, на схилі, що збігав до Рюнів. Я не побачив і знаку від першого, але впізнав другий по стрімкому даху з уцілілим гребенем. Від ферми Пейссу й гарних ялин, що оточували її, зосталася на землі тільки купа попелу.
Я опустив бінокль і тихо сказав:
— Самі руїни.
Тома похилив голову, нічого не відповівши.
Я мав би сказати, що не залишилося жодної людини, бо було цілком очевидно, що, за винятком нашої жменьки, всі люди навколо загинули, місцевість спустошена. Краєвид, що відкривався з висоти головної башти, здавна був знайомий мені. Коли дядько вперше дав мені свій бінокль, я пролежав півдня з друзями з "Гуртка" на парапеті (досі відчуваю приємне тепло каміння, що зігрівало тоді мої голі стегна), розпізнаючи всі ферми, які тулилися до пагорба.
На місці ферм "Фавлар", "Кюссак", "Галіна", "Борі", "Вольпіньєра" та інших, назви яких я знав, але не завжди знав їхніх господарів, тепер бачив тільки чорні руїни та дерева, що тліли.
У нашім краї не бракувало дерев. Улітку, коли дивитися на краєвид з висоти головної башти, можна побачити безмежне темно-зелене море каштанових лісів, що де-не-де перетиналося смугами сосен та дубів, а в долинах — ланцюжками тополь, що, здіймаючись увись, прикрашали пейзаж, так само як і провансальські кипариси, що самотньо височіли обіч ферм, бо це були екзотичні дерева й садили їх тут задля краси.
А тепер більшість тополь, кипарисів, дубів і сосен зовсім зникла. Каштани, які цілком укривали пагорби, залишаючи тільки окремі прогалини на вершинах, де розкинулися луки й тулилися будинки, тепер були охоплені полум'ям, з якого визирали почорнілі палі, котрі догоряли з хрускотом і посвистуванням, — саме це я й почув, коли вийшов з льоху. Водночас гілля, опавши з дерев, горіло далі, причому так, що велетенське вогнище, яке охопило схили пагорбів, створювало враження, мовби земля також горіла.
На шляху, що вів до Рюнів, трохи нижче зруйнованого й почорнілого замку Рузі, я помітив неживого собаку. Побачив його дуже виразно, бо шлях пролягав близько й скельця бінокля добре збільшували. Ви скажете, що таке неживий собака, коли стільки людей загинуло! Це правда, але с певна різниця між тим, що ти знаєш, і тим, що бачиш. Я знав, що в селах і на фермах навколо Мальвіля сотні істот згоріли, наче віхтики соломи, але цей собака після птахів у дворі був єдиним трупом, якого я побачив, і в його смерті була одна жахлива деталь, яка приголомшила мене. Бідолашна тварина, мабуть, бігла з поля чи з-за огорожі, де вона перебувала, й, коли опинилася на шляху, яким раніше не раз бігала, її лапи застрягли в розтопленому бітумі; потрапивши в таку пастку, вона спеклася на місці. Я виразно бачив у бінокль чотири кінцівки, обліплені чорним, перемішаним з рінню тістом, яке тієї миті, коли собака звалився па землю, щільно облягло його лапи, утворивши навколо кожної невеличкі конуси, паче кайдани.
Не дивлячись на Тома, навіть не помічаючи його, ніби після того, що відбулося, людські взаємини стали неможливі, я повторив півголосом: "Жахливо, жахливо, жахливо". То була маніакальна літанія, що її я не міг зупинити. Щось лещатами стискало мені горло, тремтіли руки, очі заливав піт; я відчував лише страх, а душа моя була спустошена. Повіяв вітерець. Я глибоко вдихнув повітря, й одразу ж неприємний запах загнивання й горілого тіла огорнув мене з такою силою, що здалося, ніби він тхнув від мене. Аж замлоїло мені в грудях. То був гострий, затхлий і солодкуватий запах, який мовби вселився в мене, і я мусив нести його в собі до кінця свого життя. Світ скидався на братську могилу, а мене разом з товаришами, здавалося, залишили на цьому побоїщі для того, щоб ми поховали мертвих і жили в цьому запахові.
Я міркував нерозумно й, певне, схаменувся, бо оглянувся й подав знак Тома, що хочу зійти вниз. Як тільки опинився на кахлях головної башти, високий парапет, що оточував нас, закрив від мене вогонь, і я, спустошений і немічний, присів навпочіпки. Не знаю, скільки часу тривав цей жахливий стан, що нагадував уже смерть. Це скидалося на психологічно коматозний стан, коли, зовсім не втрачаючи свідомості, людина втрачає рефлекс і волю.
Я відчув дотик плеча Тома й, дуже повільно повернувши голову в його бік, побачив, що він утупився в мене очима. Мені важко було зосередитися, однак, коли я цього домігся, збагнув, що хотіли сказати його очі.
Я подивився на губи Тома. Вони були безкровні й сухі, коли він заговорив, ледве розтуливши їх й промовивши єдине слово:
— ...рішення...
В очах моїх мерехтіло, я знову, докладаючи всіх зусиль, дивився на нього, бо відчував, що ось-ось знепритомнію. Промовив, насилу видобуваючи з горла слова, й злякався надзвичайної кволості свого голосу:
— Яке... рішення?
Відповіді не було так довго, що я вже подумав, чи не втратив Тома свідомість. Але з того, що він натиснув своїм плечем на моє, я зрозумів, що Тома збирався з силою, щоб заговорити. Я почув, як він озвався:
— Піднятися...
Кажучи це, Тома зробив ледь помітний болісний жест розігнутим вказівним пальцем, показавши на парапет. І докинув одним подихом:
— ...кинутися... І край.
Я подивився на нього. Потім одвів очі. Знову відчув своє безсилля. В голові моїй роїлися безладні, невиразні думки. Однак із того рою виринула одна, більш виразна. Коли б я, як Колен, Мейссоньє, Пейссу, мав дружину й дітей, які зараз були б живі, то людський рід не був би приречений на вимирання, і я знав би, за кого маю боротися. А тепер мусив повертатися до льоху й сказати друзям, що вони втратили свої сім'ї, й разом з ними чекати вимирання людини.
— Ну? — озвався ледь чутний голос Тома.
Я похитав головою.
— Ні.
— Чому? — беззвучно заплямкав губами Тома.
— Інші.
Я сказав це цілком виразно, й мені полегшало. В мене почався нестримний кашель, і мені спало на думку, що я, мабуть, просто очманів од диму, якого наковтався. Я рвучко підвівся.
— До льоху.
Спотикаючись, я пішов униз вузенькими крученими сходами, не чекаючи на Тома, або точніше — покотився клубком. На щастя, колись, чекаючи туристів до Мальвіля, приробив був залізний поручень, і тепер, коли хапався за нього, він обпікав мені долоню. У дворі, що між головною баштою й будиночком, мене наздогнав Тома й сказав: "Коні твої". Я заперечливо похитав головою й наддав ходи, стримуючи ридання. Сама вже тільки думка побачити їх сповнила мене жахом. Я був певен, що всі вони загинули. Думав лише про одне: якомога швидше втекти до підземелля.
Ввійшовши до льоху, я весь тремтів, настільки він видався холодним, і перше, що я зробив, — це накинув собі на плечі пуловер, зв'язавши рукави на шиї. Колен саме цідив вино, Мейссоньє носив наповнені пляшки до Мену, а та закорковувала їх. Я був певен, що цю ініціативу виявила Мену, яка, мабуть, вирішила, що негоже не доводити до кінця розпочату справу. В усякому разі, їхнє заняття справило на мене велике враження. Я ступив кілька кроків уперед, схопив пляшку, напився, потім передав її Тома й опустився на бочку, витерши рукавом пуловера піт, який, хоч я й весь тремтів, заливав мені обличчя. Поволі мені почало прояснюватися в голові.
Трохи згодом я роздивився, що приятелі стояли нерухомо й мовчки, з виразом смутку й навіть благання на обличчі дивилися на мене. Мабуть, вони знали вже, що сталося, бо ні Мейссоньє, ні Колен, ні Пейссу не відважилися про щось мене запитувати.