А тоді підкралися до батьківської спальні. Двері були відчинені. Вони обоє стали на порозі. Сесілія приклала палець до уст.
– Тсс, – шепнула вона.
У кімнаті було майже зовсім темно, але крізь вікно сіялося світло від ліхтаря над дверима стодоли. Мама й тато спали, міцно притулившись одне до одного.
– Вони, наче маленькі діти, коли сплять, – прошепотів Аріель.
Сесілія кивнула:
– Цікаво, що їм сниться…
Потім вони заглянули до кімнати Лассе. На підлозі лежала ціла купа складанок леґо. Сесілія ступала обережно, щоби не потрощити їх. А Аріель плив у повітрі за кілька сантиметрів від підлоги.
Сесілія відчула, що так любить свого молодшого братика, аж їй сльози набігли на очі.
Чи не дивно – плакати від любові до когось? За останні тижні вона так рідко бувала з Лассе, що він став для неї майже чужим.
Вони взяли санчата і крадькома зійшли на перший поверх.
– Бабуся з дідусем живуть у маленькому будиночку поряд, – прошепотіла Сесілія.
Ангел Аріель кивнув:
– Але зараз бабуся спить у вітальні на канапі.
Вони заглянули до вітальні – і справді: бабуся спала не роздягаючись, тільки накрилася куцим пледом. Сесілія знала, що останнім часом бабуся часто спала на канапі. А все через те, що не витримує дідусевого храпу, – так сказала мама. Сама бабуся казала, що спить у будинку, аби допомагати мамі з уколами.
– Найкраща у світі бабуся, – сказала пошепки Сесілія.
– Я знаю, – відказав Аріель.
– Не тільки тому, що це моя бабуся. Вона найкраща бабуся світу.
– "Найкраща бабуся", – повторив ангел. – "Найкраща бабуся світу".
Вони вийшли за поріг і причинили за собою вхідні двері.
Надворі була холодна зимова ніч. А зір висіялося видимо-невидимо. Місяця не було, тому зорі видавалися ще яскравішими, ніж звичайно. Сесілія стрибала по подвір'ю, тягаючи за собою санчата. Бабуся прив'язала до них грубу мотузку, хоча мама притримувалася думки, що з цим поспішати не варто. Тому Сесілія й бабуся зробили все потайки від мами.
Від подвір'я і аж до самої річки тягнувся довгий пологий схил. Сесілія одразу сіла на санчата. Готуючись до спуску, вона обернулася й крикнула Аріелеві:
– Хочеш зі мною, то чіпляйся!
Ангел сів, щільно притулившись до дівчинки. Сніг став уже твердим, і санки зі шаленою швидкістю покотилися згори. Вони спинилися унизу, перед чагарником на березі річки.
Сесілія засміялася.
– Рекорд! – галасувало дівча.
Вона підвелася і озирнулася на Аріеля:
– Хіба не чудово?
– Напевно, – відповів той пригнічено, – але я нічого не відчув.
– А тепер переберемося через річку, – закомандувала Сесілія і стала прокладати собі шлях через чагарі.
Нарешті вони опинилися на кризі.
– Шкода, ковзанів не взяли, – сказала мала. – Я вмію їздити і на ковзанах.
Вона покинула саночки і почала ковзатися по кризі на своїх чобітках. Аріель ковзався босими ніжками. Вони мали бути зовсім гладенькими, бо він зробив кілька потішних піруетів, наче справжній Фігурист.
Раптом почулися скрип і потріскування криги. Сесілія стрімголов кинулася до протилежного берега, Аріель перелетів за нею.
Озирнувшись назад, вони помітили, як крига на ріці розкололася на великі уламки. Посеред річки на крижині зосталися санчата.
– Санки! – скрикнула Сесілія.
Аріель, не зволікаючи, кинувся за ними. Сесілія думала, що він пролетить над рікою, а тоді спуститься вниз і прихопить санки із собою. Та ангел підійшов до берега і рушив навпростець кригою. Часом він ступав навіть по воді.
Невдовзі ангел повернувся із санками. Сесілія не могла цього з цілковитою певністю стверджувати але їй здавалося, наче він плив над поверхнею води. Це було схоже на політ різдвяних оленів, запряжених у сани.
– Як чудово! – вигукнула вона.
Сесілія рішуче взялася за мотузку і оголосила:
– А зараз ми провідаємо Маріанну!
Вони пострибали пагорбами до жовтого будинку. Сесілія була тут багато місяців тому. Перед Різдвом Маріанна не раз заходила провідати її але з того часу минуло уже багато тижнів.
Ось вони уже й на місці. Сесілія натиснула клямку, але двері були замкнені.
– Ми не потрапимо досередини, – констатував Аріель. – Я би зміг пройти і крізь них, та боюся, що вдвох нам це не вдасться.
Сесілія хитро усміхнулася. Вона рушила в бік комори, кивнувши ангелові, щоб той ішов за нею.
– Я знаю, де лежить ключ, – мовила гордо.
Вона одразу знайшла ключ під порожньою бляшанкою з-під фарби. Раніше вона проводила у Маріанни не менше часу, ніж у себе вдома, в Скутбю.
Дівчинка відчинила двері, і вони тихцем зайшли досередини. Щоб потрапити до кімнати Маріанни, треба було перейти вітальню. Сесілія засвітила бра на стіні. Аріель дріботів за нею, наче менший братчик.
Сесілія обережно взялася за двері і відчинила їх. Маріанна спала, розсипавши по подушці довге руде волосся.
Сесілія весь час почувала себе вільною та щасливою, мов пташка, але побачивши Маріанну, зронила сльозу. Може, тому, що товаришка спала, а може, тому, що давно її не бачила.
– Ти плачеш? – прошепотів Аріель.
– Так, я плачу…
Маріанна заворушилася у ліжку. Ось-ось прокинеться.
Аріель смикнув Сесілію за полу куртки:
– Прощайся з нею!
Сесілія розстебнула кишеню і вийняла маленького метелика. Вона нахилилася і обережно поклала його на підлогу перед Маріанниним ліжком.
– Нащо ти це зробила? – запитав Аріель. – Це ж вона тобі його подарувала.
Сесілія стенула плечима:
– Ах, він і так, певно, більше мені не знадобиться.
У ту ж мить Маріанна звелася у ліжку, але Сесілія та Аріель були вже у вітальні. Вони зачинили за собою двері, а Сесілія бігцем поклала ключ на місце. Потім вони сіли на санки і невеличкий шмат дороги до ріки проїхали. Коли санчата зупинилися, Аріель злетів угору і став літати довкруг дівчинки, мов невагома лялька. Сесілія теж почувалася невагомою. Вона сиділа на санках, задивившись на зоряне небо.
– Оце і є вічність, – зітхнула вона.
– Або небо, – докинув Аріель, і вони майже водночас засміялися.
– Або всесвіт!
– Або універсум!
– Або дійсність!
– Або просто світ, урешті!
– Або Велика Загадка! – вигукнула на завершення Сесілія.
Аріель кивнув голівкою:
– Безбатченко має купу імен.
– "Безбатченко?"
Він знову кивнув:
– Улюблені діти не мають багато імен, тільки байстрята. Ті, яких знаходять на сходах. Які не знають, звідки вони. Які витають у порожнечі.
– Це вічність, – повторила Сесілія.
Ангел Аріель опустився поруч неї на санки.
– Виразно її видно лише серед ночі, – сказав він.
Сесілія повернулася до нього і знову сказала те, що уже говорила якось, тільки цього разу наголошуючи кожен склад:
– Я на землі лише цей єдиний раз. І ніколи більше не повернуся.
Ангел Аріель похитав головою:
– Ти уже зараз у вічності. А вона повертається віки вічні.
Вони спустилися до річки і спостерігали, як величезну крижину поволі зносило водою вниз долиною. Річка, яка тихо й мирно пролежала цілу зиму, грізно тріщала. Вони йшли вниз за течією аж до моста, а потім перейшли на інший бік.
Десь посередині мосту Аріель показав Сесілії на воду і спитав:
– А ти знаєш, як називається ця річка?
– "Як називається ця річка?" – повторила Сесілія. – Сотні разів тобі уже говорила. Вона називається Леіра.
Ангел кивнув:
– Гарна назва. І дуже земна, змушує думати тільки про глину, бо ж "леіре" – це "глина". Але у небесному дзеркалі навіть найбільше земне одержує небесний відтінок.
– Нічого не розумію.
– Леіра… – повторив Аріель.
Він загадково усміхнувся:
– Усе ти бачиш в дзеркалі, в загадці.
Дівчинка стенула плечима.
– Прочитай "Леіра" навпаки!
Минула секунда.
– АРІЕЛЬ! – зарепетувала Сесілія. – Вийшло "Аріель"!
Ангел гордо кивнув:
– Мені завжди подобалася ця долина.
Сесілія дуже тішилася.
Доки вони піднімалися вгору, до Скутбю, дівчинка не раз зупинялася, закидала голову і пильно вдивлялася у всесвіт.
Раптом вони побачили, як яскрава цятка пролетіла по небу. Аріель затулив рота долонькою:
– Зірка впала.
– "Зірка впала", – повторила Сесілія. Їй знову пригадалася стара різдвяна зірка, яка десь запропастилася. Аріель казав, наче знає, де вона.
Уже біля самої стодоли у Скутбю дівчинка обернулася до ангела і запитала:
– Пам'ятаєш, я розповідала про стару різдвяну зірку, яка раптом загадково зникла?
– І зовсім не загадково.
– Для тебе, може, й ні. Ти ж знаєш, де вона.
Їй стало холодно. І що він мав на увазі, кажучи, ніби нічого загадкового немає? Якщо він увесь час знав, де зірка, то чому не сказав раніше?
Ось вони добралися до подвір'я.
– Ходи-но сюди, – запропонував Аріель. – За стодолу.
З-під самої стіни стодоли стирчало кілька гілок усохлої ялинки. Майже всі голочки на ній обсипалися, а ті, що залишилися, втратили зелений колір. Ялинка пролежала під снігом цілу зиму. Тепер сніг почав танути, і сухе деревце оголилось.
– Це минулорічна ялинка! – вигукнула Сесілія.
Їй згадалося, що добрий рік тому вони з татом кинули її саме тут.
Аріель струсив решту снігу і цілком вивільнив ялинку. Ось тоді Сесілія і побачила стару різдвяну зірку. Вона усе ще була закріплена на верхівці деревця. Їй і на думку таке спасти не могло! Ніхто й не здогадався, що зірку просто забули зняти, розбираючи ялинку.
Усохлий стовбурець мав сумний і невтішний вигляд. Він нагадав Сесілії чорний лавовий пляж на острові Санторіні. Тільки зірка зосталася такою ж, як була. Зима їй не зашкодила. Зірка збереглася ціла і неушкоджена.
Ангел Аріель нахилився і торкнувся зірки одним пальцем. Вона засвітилася, ніби до неї під'єднали струм.
– Як гарно! – скрикнула Сесілія.
Як тільки Аріель забрав палець, зірка погасла.
– Зроби так ще раз, – попросила дівчинка.
Він знову дотулився до зірки. Як тільки він торкався старої різдвяної зірки, вона спалахувала і осявала Сесілію та Аріеля, стіну стодоли і засніжені околиці.
Аріель поманив Сесілію рукою. Вона зрозуміла, що їм уже час повертатися. Треба встигнути піднятися у спальню, доки хтось не прокинувся.
Цього разу ангел також допоміг їй роздягнутися і залізти під ковдру. Він прихилив санки до стіни точно там, де вони й стояли, а тоді прибрав кімнату від снігу й талої води. Сесілія заснула, тільки-но дотулившись до подушки.
Коли вона прокинулася, біля неї сиділи тато і бабуся.
– Ніч? – спитала вона.
Тато кивнув. Він взяв доньку за руки, а бабуся зволожила їй уста.
– Я знаю, куди поділася стара різдвяна зірка, – прошепотіла Сесілія.
Бабуся з татом переглянулися:
– Різдвяна зірка?
– Вона лежить за стодолою.