Ось коротка його історія: не скінчивши ніде курсу й посварившися в Москві з рідними, які злякалися його розпутної поведінки, він прибув до Петер-
12 Достоевський
353
бурга і, бажаючи добути грошей, зважився на один підлий донос, тобто зважився продати кров десяти чоловік, для негайного задоволення своєї невситимої жаги най-брутальніших і розпутних насолод, до яких він, спокушений Петербургом, його кондитерськими та Міщанськими, зробився такий ласий, що, бувши людиною недурною, ризикнув учинити безумну й безглузду справу. Його незабаром викрили; в донос свій він уплутав невинних людей, інших обдурив, і за це його заслали на Сибір, до нашого острогу, на десять років. Він був ще Дуже молодий, життя для нього тільки починалось. Здавалося б, така страшна зміна в його долі мусила б вразити, викликати його натуру на якийсь опір, на якийсь перелом. Та він без найменшого збентеження, без найменшої навіть огиди сприйняв нову долю свою, не обурився перед нею морально, не злякався в ній нічого, крім хіба потреби працювати й розлучитися з кондитерськими та трьома Міщанськими. Йому навіть здалося, що звання каторжного тільки розв'язало йому руки на ще більші підлоти й паскудства. "Каторжник, то каторжник і є; коли каторжник, то, виходить, можна вже падлючити, і не соромно". Буквально, це була його думка. Я згадую про цю бридку істоту як про фёно'мёй. Я кілька рбків прожив серед убивць, розпутників і неприторенних злочинців, але рішуче кажу, ніколи ще в житті я не зустрічав такого цілковитого морального занейаду, такої крайньої розпусти й такої зухвалої ницості, як в А—ві. У нас був батьковбивця, з дворян; я вже згадував про нього; але я переконався з багатьох рис і фактів, що навіть і той був незрівнянно благородніший і людяніший, ніж А—в. На мій погляд, за весь час мого острожного життя, А—в став і був якимсь шматком м'яса, з зубами й шлунком та з невситимою жагою найбрутальніших, найзвірячіших тілесних насолод, а за вдоволення найменшої й найпрйм-хливішої з цих насолод він здатен був спокійнісінько вбити, зарізати, одно слово, здатен на все, аби тільки сховані були кінці в воду. Я нічого не перебільшую; я добре пізнав А—ва. Це був приклад того, до чого міг дійти самий тілесний бік людини, не стриманий внутрішньо жодною нормою, жодною законністю. І як огидно було мені дивитися на його повсякчасну глузливу усмішку. Це була потвора, моральний Квазімодо. Додайте до цього, що він був хитрий і розумний, вродливий, трохи навіть освічений, мав здібності. Ні, краще пожежа, краще мор і голод, ніж така людина в товаристві! Я сказав
уже, що з острозі все так спідліло, що шпигунство й доноси процвітали і арештанти нітрохи не сердились за це. Навпаки, з А—м вони дуже;приятелювали і поводилися з ним незрівнянно дружелюбніше, ніж з нами. А ласка до нього від нашого п'яногої майора надавала йому в їхніх очах значення й ваги. Між іншим, він упевнив майора, що може робити портрети (арештантів він запевняв, що був гвардії поручиком), і той наказав, щоб його висилати на роботу до нього додому, для того, звісно, щоб малював майорський портрет. Отут він і зійшовся з денщиком Федькою, який мав надзвичайний вплив на свого пана, отже, на всіх і на все в острозі. А—в шпигував за нами, бо вимагав майор, а той, коли, п'яний, бив його по щоках, то його ж лаяв шпиком і донощиком. Траплялося, й дуже часто, що майор, побивши А—ва, зараз же сідав на стілець і наказував йому малювати портрет далі. Наш майор, здається, справді вірив, що з А—ва був визначний художник, мало не Брюллов, про котрого й він чув, та все ж вважав за своє право лупцювати його по щоках, тому, мовляв, що тепер ти хоч і той же художник, але каторжний, і хоч би ти був пре-Брюллов, а я все-таки твій начальник, отже, що схочу, те з тобою й зроблю. Між іншим, він заставляв А—ва стягати йому чоботи й виносити з спальні різні вази, і все ж довго не міг відмовитися від думки, що А—в великий художник. Портрет писалося без краю довго, майже рік. Нарешті майор догадався, що його дурять, і, впевнившись цілком, що портрет не закінчується, а, навпаки, дедалі більше стає на нього несхожий, віддухопелив художника і за кару відіслав його в острог, на чорну роботу. А—в, видимо, жалкував за цим, і важко йому було відмовитися від неробства, від подачок з майорського столу, від друга Федьки й від усіх насолод, які вони вдвох влаштовували собі в майора на кухні. Принаймні майор, вигнавши А—ва, перестав переслідувати М., арештанта, на котрого А—в безнастанно йому наклепував, і ось за що: М., у час прибуття А—ва в острог, був самотній. Він дуже нудьгував; не мав нічого спільного з іншими арештантами, дивився на них з жахом і огидою, не помічав і недобачав у них всього, що могло б вплинути на нього примирливо, і не сходився з ними. Ті віддячували йому такою ж ненавистю. Взагалі становище в острозі людей, подібних до М., жахливе. Причини, чому А—в потрапив до острогу, М. не знав. Навпаки, А—в, догадавшись, з ким має діло, зараз же упевнив М., що заслано його за цілком проти-
лежне доносові, майже за те саме, за що заслали й М. М. страшенно зрадів товаришеві, другові. Він ходив за А—вим, втішав його в перші дні каторги, гадаючи, що той мусить дуже страждати, віддав йому останні свої гроші, годував його, поділився з ним найпогрібнішими речами. Та А—в зараз же зненавидів його саме за те, що той був благородний, за те, що з таким жахом дивився на всяку ницість, за те саме, що був цілком не подібний до нього, і все, що М., у попередніх розмовах, розповів йому про острог та про майора, все це А—в поквапився при першій же нагоді донести майорові. Майор страшенно зненавидів за це і гнобив М., і коли б не вплив коменданта, він довів би його до біди. А—в же не тільки не бентежився, коли згодом М. довідався про його ницість, ба навіть любив стрічатися з ним і глузливо дивитися на нього. Це, як видно, давало йому насолоду. Мені кілька разів показував на це сам М. Ця підла тварюка потім тікала з одним арештантом та з конвойним, але про цю втечу я розповім згодом. Спочатку він і до мене дуже підлизувався, гадаючи, що я не чув про його історію. Кажу ще раз, він отруїв мені перші дні каторги ще більшою тугою. Я жахнувся тієї страшної підлоти й ницості, в яку мене вкинули, серед якої я опинився. Я подумав, що тут і все таке ж підле й нице. Але я помилявся: я судив про все по А—ву.
Ці перші три дні я в тузі никав по острогу, лежав на своїх нарах, віддав шити надійному арештантові, якого вказав мені Яким Якимович, сорочки з виданого мені казенного полотна, звісно за плату (по стільки-то шагів з сорочки), завів собі, за наполегливою порадою Якима Якимовича, складаний матрацик (з повстини, обшитої полотном), тонісінький, як блин, та подушку, набиту шерстю, страшенно тверду з незвички. Яким Якимович дуже клопотався придбанням для мене всіх цих речей і сам брав участь у виготовленні їх, власними руками пошив мені укривало з клаптів старого казенного сукна, зібраних із виношених панталон та курток, які я купив у інших арештантів. Казенні речі, котрим кінчався строк, залишалися у власність арештантові; їх зараз продавали тут же в острозі, і хоч би яка заношена була річ, все-таки була надія збути її з рук за якусь ціну. Все це спочатку мене дуже дивувало. Взагалі це був час моєї першої стичності з народом. Я сам раптом зробився таким же простонароддям, таким же каторжним, як і вони, їхні звички, поняття, думки, уявлення стали немовби й
моїми, принаймні по формі, по закону, хоч по суті я й не поділяв їх. Я був здивований і збентежений, наче й не підозрював перше нічого цьогіо й не чув ні про що, хоча й знав і чув. Та дійсність спр|авляе зовсім інше враження, ніж знання й чутки. Чи міг я, приміром, хоч будь-коли перше підозрювати, що такі речі, такі старі обноски можна вважати теж за речі? А ось пошив же собі з цих старих обносків укривало! Важко було й уявити собі, якого сорту було сукно, приділене на арештантський одяг. На око воно мовби й справді скидалося на сукно, грубе, солдатське; та ледь приношене, воно оберталося на якийсь волок і дерлося обурливо. Втім, суконний одяг давали на річний строк, та й цей строк важко було витримати. Арештант працює, носить на собі тягарі; одяг обтирається й обдирається скоро. А кожухи видавали на три роки, і звичайно протягом цього строку вони правили й за одяг, і за укривало, й за підстилку. Та кожухи міцні, хоч і нерідко можна було на кому-небудь бачити при кінці третього року, тобто строку виноски, кожух, залатаний простим полотном. І все ж навіть дуже виношені, по скінченні приділеного їм строку, вони продавалися копійок за сорок сріблом. Деякі ж, що краще збереглися, продавалися за шістдесят і за сімдесят копійок сріблом, а на каторзі це були великі гроші.
А гроші,— я вже казав про це,— мали в острозі страшне значення, могутність. Певно можна сказати, що арештант, у якого були хоч сякі-такі гроші на каторзі, вдесятеро менше терпів, ніж той, у кого їх зовсім не було, хоча й цей був забезпечений усім казенним, і навіщо б, здається, мати йому гроші? — як міркувало наше начальство. Знов же кажу, що, коли б арештанти позбавлені були всякої можливості мати свої гроші, вони божеволіли б, або мерли б, як мухи (дарма що всім були забезпечені), або, нарешті, зривалися б на нечувані злочинства,— ті з туги, інші — щор швидше бути якось страченими й знищеними чи так якось "змінити долю" (технічний вираз). Якщо ж арештант, добувши мало не кривавим потом свою копійчину або, щоб добути її, зважившись на незвичайні хитрощі, сполучені часто із злодійством та шахрайством, одночасно так нерозважливо, з такою дитячою безтямністю витрачає їх, то це зовсім не доводить, що він їх не цінує, хоч би й здавалося так з першого погляду. На гроші арештант жадібний до судоми, до замороки розуму, і якщо справді розкидає їх, як тріски, коли гуляє, то розкидає на те, що вважає ще
на один ступінь вищим, ніж гроші. Що ж вище, ніж гроші, для арештанта? Воля або хоч якась мрія про волю. А арештанти великі мрійники. Про це я дещо скажу згодом, але, до слова випало: чи повірять, що я бачив засланих на двадцятирічний строк, які мені самому казали, дуже спокійно, такі, наприклад, фрази: "А ось стривай, дасть бог, скінчу строк, і тоді..." Весь смисл слова "арештант" означає людину без воліла, витрачаючи гроші, він діє вже на свою волю.