Я почувалася дуже дурною. – Якщо це було воно, що це означає?
— Не маю жодної гадки, — сказала моя тітка, до мого великого розчарування. – Але не дивно, що та неприємна королева думала, що ти кваліфікувалася. Ти точно кваліфікувалась.
— Але я не відчуваю жодної різниці, — запротестувала я.
— Я також не відчувала, — сказала тітонька Бек. – Сили завжди були у тобі, тож природно, що ти почуваєшся так само.
Я сказала:
— Я думала, що буду відчувати шипіння у пальцях… чи принаймні буду здатна читати думки.
— Чи проходити крізь стіни, мабуть? – сказала Тітонька Бек. – Лягай та поспи зараз і не будь аж такою дурною.
Я лягла, але не думаю, що заснула би, якби не прийшов Плаг-Аглі, мовчазний та важкий, влігся в моїх ногах, роблячи ту холодну готельну постіль теплою, як тепло.
Я все ще почувалася дурною вранці, і наступні декілька днів після цього. Як я могла знати, що то було видіння? Я ніколи до цього не мала видінь. Все це виглядало настільки реальним. І здавалося нечесним з боку Тітоньки Бек звинувачувати мене, тому що вона розізлила Королеву.
Я засмучувалася через це, коли ми пленталися крізь дощ через сирі зелені болота наступні декілька днів. Ого спитав мене, що не так. Я сказала йому, очікуючи, що він скаже мені не бути такою дурною, як сказала Тітонька Бек. Натомість, він сказав:
— Е…Ейлін, чи не повинна ти тримати у секреті обряд твого посвячення?
— Я так не думаю, — сказала я. – Зрештою, це не така й велика річ.
— О, — сказав він. – Я пам'ятаю, мій дядько казав, що він не міг сказати й слова про його посвячення Здається, він думав, що то було жахливо святе.
— Мабуть у нього був інший обряд, — сказала я. – І я думаю, що Тітонька Бек необґрунтовано звинувачує мене. Зрештою, це вона була грубою до Королеви.
Ого глянув на гору, на гордий профіль Тітоньки Бек над нами, у візку.
— Їй не подобається Берніка, — сказав він. – Вона має звинувачувати тебе у чомусь.
Мабуть, це була правда. Це трохи втішало.
Наступного дня, коли ми зупинилися на обід, нас оточили віслюки. Готель, де ми зупинялися попередньої ночі, продав Тітоньці Бек дві хлібини та сумку крутих яєць. Моя тітка сиділа на задньому відкидному борті візка та робила для всіх нас сандвічі, із горщиком спецій*, що залишився з готелю, в якому ми були ще до того.
_________________________________
* Щось на кшталт кетчупу чи аджики.
Не питайте мене, чому віслюки мали любити сандвічі із яйцями. Мое не любила. Я запропонувала їй декілька, після того, як дала трохи Плаг-Аглі, і вона просто занурила свого носа до своєї торби з їжею. Грін Грін також був байдужим до них. Але ті віслюки мали почути запах за декілька миль. Вони прийшли, із грюкотом, через вологе болото, ціле їхнє стадо, і намагалися з'їсти сандвічі прямо з наших рук. Ми ляскали їх по носах, але це не втримувало їх.
Вони були дикі, голодні віслюки. Деякі з них були на болоті так довго, що їхні передні ратиці стали довгими шипами, що вигиналися угору, як тапці Галлісу. І ті, хто дістався до нас першими, були настільки рішучі не підпускати тих, які підійшли пізніше до жодної нашої їжі, що вони задкували та задніми ногами вдаряли тих, що запізнилися, у ребра. Бум. Як барабан. За секунди, ми були серед битви копитами, у натовпі, що бився ногами.
Фінн заліз під візок та присів там. Івар витягнув меч з поясу, з ножен та вдарив ним віслюків. Ляп. Вап. Вони не звернули на це більшої уваги, ніж на свої підбори, свого роду. Один віслюк вкусив його і він закричав. Тітонька Бек швидко полізла за батогом у візок. Я поспішно загорнула решту яєць та хліб у тканину а тоді тягла та воювала за це із лиходійським чорним віслюком, який бачив, як я це робила. Ого заштовхали за межі стада, що молотилося, де він оббіг півкола, ревучи від гніву. Він знайшов гнучку палицю та вбіг у натовп знову, гамселячи по вухах та боках.
Але це Плаг-Аглі відвадив тварюк. Я бачила його у проблисках, стрибаючого з віслюка до віслюка, царапаючого кожного кігтями. Ви не повірите, який це спричинило гамір та рев. Нарешті, Тітонька Бек вирвала у Мое її їжу та скерувала її далі по дорозі, галопом. Мое була лише дуже рада рушити. Решта нас побігла за нею. Останнє, що я бачила про віслюків, це те, що вони втікали сірою купою від Плаг-Аглі.
Ого та Івар думали, що це було дуже смішно. Коли ми нарешті зупинилися на обід, другий раз, у лощині, на півдорозі нагору одного з низьких пагорбів, вони весь час казали:
— Атаковані грабіжниками! – Тоді вони ревіли від сміху.
— Пощастило, — сказав Фінн, — що грабіжники були не людьми.
— У цих краях багато грабіжників? – різко запитала моя тітка.
— Я ніколи не був у цих краях, Мудрість. Я не знаю, — сказав Фінн.
Від цього я стала почуватися досить нервово. Але хлопці продовжували жартувати, як храбро ми відбилися від банди грабіжників.
— Це не ви, це Плаг-Аглі, — сказала я Ого, в той час, як ми пакували речі, щоб рушити далі.
— Ми всі разом, — сказав він весело. – Велика битва.
Здається, Плаг-Аглі повернувся поки ми спускалися з іншого боку маленької гори. Я відчула, як він потерся о мої ноги, як я йшла. Грін Гріт міг бачити його. Я бачила як він повернув голову, щоб глянути униз, де був Плаг-Аглі, і я роздумувала над дивністю двох створінь.
Як дорога повернула, ми отримали тьмяний, дощовий вид на інші маленькі поля унизу. Це виглядало так, ніби ми входимо до іншого королівства, свого роду. Але усе було у тумані, допоки хмари трохи не розійшлися, щоб пропустити один яскравий стовпчик сонячного світла. Яскравість пройшлася по полях, і декількох будинках і прокотилася до нас і через нас. Якусь мить ми йшли у яскравій зелені і я виразно бачила виснажену тінь Плаг-Аглі, який біг біля моєї, перш ніж сонячне світло прокотилося далі, через пагорб та далі.
— Хм, — сказала Тітонька Бек, дивлячись як він мандрує. – Не певна, що мені це подобається.
Ми продовжували йти до наступного вигону дороги, де нас зненацька оточили озброєні чоловіки. Здавалося, вони вийшли з дощу нізвідки, всі у чорному, із чорними бородами та похмурими обличчями, і усі із витягнутими мечами, чи списами напоготові.
— О.. е, — сказав Ого. – Справжні грабіжники.
Моя тітка зупинила візок та подивилася на них.
— І що ви хочете, панове? – сказала вона. – Запевняю вас, у нас дуже мало корисних речей.
Найближчий та найпохмуріший чоловік сказав:
— Ви всі арештовані. Іменем Королеви.
І більше вони нічого не казали. Вони просто оточили нас, пахнучи потом та вологою шкірою, і відмарширували нас униз. Вони лише сказали єдину річ, коли я запитала:
— Хто тоді тут королева? – у відповідь:
— Пані Лома, звичайно. Тримай язика.
Униз ми йшли доволі швидко, і дуже скоро потрапили у широкий двір у середині високого частоколу. Як було заведено на Берніці, скрізь були свині, та декілька корів, і також молоді курки, але усі мовчазні та зловісні. Там було ще більше чоловіків, і також жінок, які вишукувалися у коло навколо нас, руки схрещені на грудях, дивлячись найнедружелюбніше. Похмурі чоловіки відвели нас від візка та залишили чекати тут під дощем, поки вони залізуть у візок та приступлять до нашого багажу. Ми мали дивитися, як вони покидали весь наш одяг у дощ, а тоді витрясли наші сумки, тоді пройшлися по залишкам яєць та хліба. Вони взяли великий сир, я не знала що він у нас є, але залишили решту.
— Це, — сказала моя тітка, — неподобство. Що вони шукають?
Щоб це не було, вони не знайшли його. Вони вділися у найкращий плащ Івара та у мою гарну сукню та у запасний плед Тітоньки Бек, але вони зупинилися, коли почулося бурмотіння у колі людей, що спостерігали. Деякі казали:
— Ось вони йдуть, — а інші шептали, — А ось і Пані Лома. – Сир та одяг швидко передавалися з рук у руки та зникли, коли прибула королева.
Вона була могутньою фігурою. Я ніколи раніше не бачила жінку настільки високу та настільки товсту. Вона була у всьому червоному, величезний одяг, як намет, що зіткнувся з її лілово-червоним обличчям та рудим волоссям. І вона була п'яна. Ми чули запах віскі з того місця, де стояли, і декілька менших жінок підштовхували її весь час у правильному напрямку, так як вона виляла туди-сюди, допоки не оперлася о візок, з глухим звуком. Там вона стояла, мружачись та сердито дивлячись на нас.
— Милосердя! – я чула, як сказав Фінн. – Це Червона Жінка!
— Що, — сказала Тітонька Бек, — все це означає, Ваша Величність? Я повідомляю тебе, що я Мудра Жінка зі Скарру, тут по законній справі Верховного Короля, і мені не подобаються речі такого роду.
Пані Лома відповіла великим невиразним голосом:
— Тримай свого язика, жінка! Ти на суді через завдання травм моїм вішлюкам, ошь ви хто. Ось вони йдуть. Дивиш. Глянь!
І через ворота частоколу пробігло риссю ціле стадо тих диких віслюків, зв'язане мотузкою з голови до хвоста та очолюване ще декількома похмурими чоловіками. Не було сумніву, це були ті самі, які оточили наш візок. Я упізнала лихого чорного віслюка, із вигнутими угору ратицями, другого у рядку. І я бачила що цей та більшість інших мали кровоточиві сліди кігтів Плаг-Аглі на їхніх неохайних огузках. "О-гей", подумала я.
Ого, який зганяв більше ніж свою справедливість на віслюках, в свій час, пробурмотів:
— Як вони привели їх сюди так швидко?
Хороше питання. І коли віслюків підігнали до нас, смердячих та виділяючих пару, я боялася, що знала відповідь. Пані Лома, здавалося, кидала тінь на тварюк, коли вони проходили повз неї, і тінь показувала іншу тінь, всередині кожного віслюка, тінь зігнуту та кістляву, із лише двома ногами. Я була доволі певна, що ці віслюки колись були чоловіками та жінками. І я дійсно була дуже налякана. Я лише сподівалася, що моя тітка буде трохи ввічлівішою, коли вона також побачить тіні.
Але Тітонька Бек, здається, не помітила. Вона зверхньо дивилася на п'яну королеву.
— Отже? – сказала вона. – Ці твої тварюки атакували наш візок через їжу. Ти звинувачуєш нас у тому, що ми відбилися від них?
— Жвишайно, — прогарчала Пані Лома. – Лиже подивиш на кроф моїх бідолажних тупих тавжин! Тебе не жвали, щоб ти робила їм боляже! Я жвинуважую тебе у цьому, шінко!
— У іншому випадку вони б не відчепилися, — відповіла моя тітка. – І якщо казати про звинувачення, Ваша Величність, хто змусив це стадо голодувати, споживаючи лише мох та маленьку траву? Хто довів їх ратиці до такого стану? Хто ніколи не піклувався про їхні шкіри та їхні зуби чи про здоров'я загалом? Я скажу тобі прямо, Величність, це стадо є ганьбою для господаря!
— Ше не тах! – прогарчала королева.