стратег, коли хочете знати. Саме це мене й чарувало в тому високому, худому, кістлявому чоловікові: його стратегічний хист. Він з таким самим успіхом міг би стати банкіром, анітрохи не розуміючись "на грошах", коли вам ясно, що я маю на увазі. Він повісив на стіні у своїй конторі карту Європи, понастромлював у неї шпильок та подекуди прапорців, і йому досить було одного погляду на ту карту — дрібниці його не цікавили. Ну й, звичайно, він знав один дуже добрий трюк, який перейняв у Наполе он а,— по-моєму, він читав лише одну книжку: досить примітивну біографію Наполеон а,— дуже простий трюк, а може, то був і не трюк, може, в тому всьому була навіть крихта щирого почуття. Він починав двадцять дев'ятого року з таким, знаєте, розгоном, з сорока робітниками, десятниками і так далі — і йому, незважаючи на кризу, пощастило всіх їх утримати на роботі, він жодного не звільнив, пускався задля цього на ризиковані банкові операції, підписував векселі, брав кредити на шалені проценти — і таким чином року тридцять третього в нього було десь сорок чоловік, що стояли за нього стіною, серед них навіть комуністи, і він також стояв за них стіною, помагав їм геть у всьому, аж до тих випадків, де пахло політикою. І можете собі уявити, що протягом найближчих років усі вони зробили дуже гарну кар'єру, як Наполеонові сержанти. Він доручав їм проекти, знав кожного з них на ім'я, знав, як звати їхніх жінок і дітей, розпитував про них... Йому, наприклад, зразу ставало відомо, коли чиясь дитина в школі лишалася на другий рік абощо.
А як він приходив на будову й бачив, що хтось десь не встигає, то брав лопату чи кайло або сідав за кермо вантажної машини і їхав, куди було треба. Завжди з'являвся там, де справді був потрібний. Наслідки ви самі можете уявити. І ще одна таємниця: він був байдужий до грошей. Звичайно, йому потрібні були кошти на прожиток — на одяг, на машини, на різні там хатні речі, ну, часом прийняти гостей абощо. Але великі гроші, прибутки, він зразу вкладав у підприємство, ще й позичав на це. "Бути в боргах, Лотто, по вуха в боргах,— сказав він мені якось,—єдина правильна позиція". Ну, а його дружина... так, це вона помітила, "що в ньому закладено"... Та як виявилося, що в ньому справді закладено, вона перелякалася: Гелена Баркель хотіла бачити його великою людиною, хотіла бути господинею великого дому і таке інше, але не хотіла бути дружиною начальника генерального штабу. Я скажу вам смішну річ, якщо тільки ви мене зрозумієте: він ширяв у хмарах, а вона була реалісткою, хоч, здавалося б, мало бути навпаки. Господи, мені все те, що він робив, здавалося злочином: усі ті бункери, аеродроми, штаб-квартири. І коли я, бувало, їздила в Голландію чи в Данію і бачила десь на пляжі ті бункери, мені аж гидко ставало. І все ж то була доба сили, доба влади, а він — людина влади, хоч сам він був байдужий до влади, як і до грошей. Його вабила гра, так, він був гравець... але мав одне вразливе місце: сина, який не хотів, щоб його тримали осторонь від того бруду".
Авт. спробував вернути Лотту до другої важливої теми свого інтерв'ю: стосунків Лені з тим Ергардом, але поки що надаремне. Знову сигарета й нетерплячий помах руки. "Ще до цього дійдемо, дайте мені спершу вибалакатися. Скажу тільки, щоб вам було все ясно: ми вже тоді пасували одне до одного, він навіть часом виявляв свою ніжність — чи назвіть це як хочете — досить зворушливо, якщо зважити, що йому було сорок, а мені двадцять сім. Звичайно, він дарував мені квітки, двічі поцілував у руку нижче ліктя, а раз — диво дивне! — навіть до пізньої ночі протанцював зі мною в одному готелі в Гамбурзі, що йому зовсім не личило. Ви ніколи не звертали уваги на те, що всі "великі люди" погано танцюють? Ну, а я була з усіма чоловіками, крім свого власного, досить церемонна і мала одну препогану рису, якої ще довго не могла збутися: була вірна. Кара божа, та й годі. Ніяка це не цнота, а швидше ганьба — ви собі уявляєте, яке в мене було життя після того, коли мого Вільгельма під Ам'єном послали на смерть в ім'я тієї дурниці? Діти сплять, а я вночі лежу сама в ліжку, завжди сама, до сорок п'ятого я не давала жодному чоловікові навіть пальцем себе торкнути — і це всупереч своїм переконанням, бо мені на всяку там цнотливість і таке інше начхати. Так минуло цілих п'ять років, а сорок п'ятого ми з ним зійшлися. Ну, а тепер уже, як хочете, перейдемо до Лені з Ергардом. Я вже вам, здається, казала, що той Ергард був несміливий понад усяку міру... та, врешті, й Лені не краща за нього, щоб ви знали. Він її почав обожнювати з першої ж миті, для нього вона, мабуть, була якоюсь легендарною красунею, що дивом постала з небуття, абощо, і навіть тверда рейнська вимова Лені, її манера висловлюватись так сухо, що вже далі нікуди, не могла привести його до тями. Він не зважав на те, що Лені була, як на нього, цілком неосвічена, і її трохи містичне ставлення до органів внутрішньої секреції, на яких вона й досі схибнута, теж не вельми йому сподобалося б, коли б вона завела мову на цю тему. Ми — себто я, Генріх і Маргрет — робили все, щоб у них до чогось дійшло. Не забувайте, що часу вони мали обмаль: від травня тридцять дев'ятого до квітня сорокового він побував у Груйтенів, може, разів вісім. Звичайно, ми з Генріхом мовчали, тільки підморгували одне одному, бо й так видно було, які Лені з Ергардом закохані. На них було любо дивитися, авжеж, любо дивитися, і, може, саме тому не так уже й шкода, що вони не переспали разом. Я їм купувала квитки в кіно, на такий г... фільм, як "Товариші на морі", чи на такий ідіотський, як "Увага, ворог підслухує", і навіть посилала їх на "Бісмарка", думала собі: "Сеанс, хай йому біс, триває добрих три години, в кінотеатрі темно й тепло, як у материній утробі, то вони напевне візьмуться за руки чи, може, й зважаться (гіркий сміх! — прим, авт.) поцілуватись, а вже від поцілунку недалеко й до чогось іншого",— та де там, марні були мої сподівання. Він ходив із Лені в музей і пояснював їй, як відрізняють приписувані Босхові картини від справжнього Босха, пробував учити її музики, хотів, щоб вона перейшла від свого Шуберта до Моцарта, давав їй читати вірші, здається, Рільке, я вже добре не пам'ятаю, а тоді почав робити щось хоч трохи розумніше, де вже був якийсь натяк: писати вірші й посилати їх Лені. Лені була така мила, така чарівна,— вона й тепер чарівна, коли хочете знати,— що я й сама в неї трішки закохалася. Якби ви, наприклад, бачили, як вона танцювала з тим Ергардом, коли ми якось гуртом вибралися на прогулянку — мій чоловік, я, Генріх, Маргрет і вони... Аж думалось: якби їм оце тут раптом хто поставив ліжко, хай би натішились одне одним... итже, він почав писати їй вірші, і — що мене найбільше дивувало — вона показувала їх мені, хоч вони були досить., мушу сказати, досить сміливі. Він, скажімо, відверто оспівував її груди, називав їх "великими білими квітками таїни" і намірявся "розгорнути їхні пелюстки", а якось написав справді гарний вірш про ревнощі, який, мабуть, можна було б надрукувати: "Я ревную тебе до кави, яку ти п'єш, ревную до масла, яким ти мастиш свій хліб, ревную до щітки й до ліжка, в якому ти спиш". По-моєму, досить недвозначні натяки, але ж то все на папері, на папері..."
На запитання, чи не могли Лені й Ергард дійти до інтимних стосунків, які для неї, Генріха та інших так і лишилися таємницею, Лотта несподівано почервоніла (авт. признається, що йому дуже приємно було дивитись, як Лотта червоніє,— то була для нього велика винагорода за стомливі, часом просто виснажливі опитування) і сказала: "Ні, я це знаю напевне, бо як у неї через рік із гаком сталося таке з тим Алоїзом Пфайфером, за якого вона потім з дурного розуму вийшла заміж, той відверто хвалився своєму братові Генріхові, який наївно все переказував мені, що він "був у Лені перший".
У Лотти довго не сходив з лиця рум'янець. Коли авт. спитав її, чи той Алоїз Пфайфер не міг збрехати братові, так би мовити, похвалитися трофеєм, якого він не здобув, вона вперше завагалась і сказала: "Він таки був хвалько, це правда... Я вже думаю собі... Але ні,— вона похитала головою,— ні, не могло такого бути, хоч вони й мали не раз нагоду... ні.— Вона знов почервоніла, вже зовсім здивувавши авт.— Коли Ергард загинув, Лені поводилась не як вдова, якщо ви розумієте, що я хочу сказати... Вона поводилася, коли хочете знати, як платонічна вдова". Авт. цей вислів здався досить прозорим, Лоттина відвертість приємно вразила його, але не переконала остаточно, хоч він і шкодував, що так пізно відкрив Лотту Гойзер, у дівоцтві Бернтген, як свідка. Його тільки дивувало, що Лені в ту пору свого життя була така товариська, майже балакуча. Лотта Гойзер — вона тепер притихла, споважніла, дивилася на авт. майже замислено і була вже не така впевнена, як досі,— пояснила це так: "Видно було, що вона кохала Ергарда, кохала нетерпляче, коли ви розумієте, що.це означає. Часом я відчувала, що вона ладна зробити перший крок. Я вам розповім ось що. Одного разу я бачила, як Лені чистила забитий унітаз, і вона тоді мене просто вразила. Це було влітку сорокового року. Якось у неділю ми прийшли ввечері до Маргрет, щось випили, трохи потанцювали — мій Вільгельм також був з нами,— і раптом виявилося, що забився унітаз. Неприємна річ, скажу я вам. Хтось укинув туди велике гниле яблуко, як потім з'ясувалося, і воно там просто застрягло. Халепа, та й годі. Ну от, чоловіки взялися до роботи. Спершу Генріх довго штурхав кочергою, та все марно, тоді Ергард — той діяв мудріше, взяв гумову кишку від пральної машини, без зайвих церемоній встромив її одним кінцем у ту огидну кашу й почав щосили дмухати в неї, але теж нічого не домігся. Вільгельм, мій чоловік, хоч був і монтером, і техніком, поки став креслярем, вияцився надто гидливим, а нам із Маргрет аж нудота підступала до горла... І знаєте, хто розв'язав проблему? Лені. Вона просто засунула туди руку — в мене ще й досі стоїть перед очима її гарна біла рука, закаляна по самий лікоть,— дістала яблуко й викинула у відро. Все, що набралося в унітазі, загурчавши, миттю стекло, Лені старанно, кілька разів вимила руки, витерла їх аж до плечей одеколоном і сказала одну фразу, що дуже мене вразила, я її оце після ваших слів знов згадала: "Наші поети так відважно чистили клозети".