Іван повільно, з насолодою жував, помічав усі її погляди і спроквола почав думати, чи не з’їсти все одразу. Що там за наїдок з того шматочка колись, а зараз було б саме добре. Але він чимдуж одігнав ці думки, бо добре знав ціну навіть і такому мізерному шматочкові, як оцей.
— Ще хочеш? — спитав Іван, нарешті доївши свою пайку. Джулія з підкресленою рішучістю, ніби побоюючись передумати, похитала головою:
— Нон! Нон!
— А це? — кивнув хлопець на шкуринку, яка й досі лежала посередині шкірянки.
— Джулія нон.
— Тоді давай так: навпіл.
— Вас іст дас — навпіл?
Дівчина допитливо зморщила свій носик. Сонце світило їй в саме обличчя, і вона щоразу мимохіть кривилась, ніби передражнювала Івана.
— Ну, трошки Іванові, трошки Джулії.
Хлопець розламав шкуринку й один шматочок дав їй, — вона нерішуче взяла й, відкусивши скраєчку, посмоктала.
— Карашо. Гефтлінген чоколято.
— Німці до всього змусять: і хліб шоколадом здасться.
— Джулія бєжаль Наполі — кушаль чоколято много, — розповідала вона, мружачи темні, мов ніч, очі. Іван не второпав.
— Тікала в Неаполь?
— Сі. Рома бєжаль. Батіка бєжаль.
— Від батька? Чому?
— А уна… Єдна історій, — неохоче відповіла вона, вдруге відкусила шматочок і посмоктала його. Потім довгим поглядом подивилася на шкуринку.
— Батіка хотєль пльохой маріто. Рускі єто муж.
"Чоловік! Вона була замужем!" — ця новина прикро вразила, а дівчина раптом стала неприємною і небажаною. Вона, мабуть, відчула це, бо швидкими очима скоса глянула на його зненацька спохмурніле обличчя й посміхнулася.
— Нон маріто. Синьйор Дзонгаріні нє біль муж. Джулія нє хотєль синьйор Дзонгаріні.
Усе ще похмурий, Іван спитав:
— А чому ти не хотіла?
— О, то біль ун сєгрєто.
— Який секрет?
Зиркаючи пустотливими, з іскорками очима то навкруги, то скоса на нього, Джулія смоктала шкуринку, а Йван сидів, утупившись у землю, і видирав з корінням жмутки трави.
— О, сєгрєто! Маленько сєгрєто. Джулія любіль, любіль… как єто руско?… Уно джовіното Маріо. Парєнь Маріо.
— Он як! — озвався хлопець і пошпурив траву; вітер одразу підхопив стеблинки. Іван обернувся до дівчини боком — йому чогось не хотілося дивитись на неї, він тільки похмуро слухав. А вона, ніби не відчуваючи його переміни, розповідала:
— Карашо біль парєнь, Джулія браль пістолє, бєжаль Маріо Наполі. Наполі гуерра, война. Італьяно шіссен[45] дойч. Джулія шіссен. — Вона зітхнула. — Партіджано італьяно біль мальо, дойч мнього. Мнього італьяно убіваль. Мнього концлягєр. Джулія концлягєр.
— Що, проти німців воювали? — зацікавлено з сумом вимовив Іван.
— Сі. Так.
— Ого! — стримано здивувався він і спитав: — А де ж твій Маріо?
Вона відповіла не одразу, обхопивши свої цибаті гомілки, підібгала до грудей коліна, сперлась на них підборіддям.
— Маріо фу уччізо.
— Убили?
— Сі.
Обоє помовчали. Іванові чомусь полегшало, ніби минула якась неприємність. Він глянув на неї, і Джулія, ставши серйозною, витримала цей погляд. Ледь засмучені очі її під його поглядом почали тепліти, миттєвий сум розтанув, і дівчина засміялася.
— Почєму Іван смотрі, смотрі?
— Так.
— Что єст так?
— Так є так. Рушили до Трієста.
— О, Трієсто! — легенько підхопилася вона з трави. Іван теж підвівся, бадьоро з розмаху закинув на плече шкірянку, й вони подалися по маковому полю вниз.
Сонце припікало чимраз дужче. Тінь од Ведмежого хребта потроху вужчала в долині, спекотливе попелясте марево тремтіло під далеким узгір’ям, оповивало лісові схили. Тільки вгорі впевнено сяяли засніжені хребти, виставивши, мов напоказ, кожну бляклу пляму на своїх строкатих боках.
— Трієсто карашо! Трієсто партіджано! Трієсто море! — жваво гомоніла Джулія і, мабуть, під впливом бадьорості, заспівала:
Мі паре удіре анкора.
Ля воче туа, ім медзо ай фьорі[46]
Грайливо скошуючи на нього жучки-очі, вона неголосно, але дуже — ритмічно виводила незнайомі й тому ще більш принадні слова. Іван не знав, яка то була пісня, мелодійні її переливи скидались на лагідне хвилювання моря, щось пестливе й добре зачаровувало душу..
Пер нон софріре,
Пер нон моріре.
Іо ті пенсо, е ті амо…[47]
Хлопець, затамувавши віддих, слухав цей мелодійний відгомін іншого, незнаного світу, але дівчина раптом обірвала спів і наблизилася до нього.
— Іван! Учіль Джулія "Катуша"!
— "Катюшу"?
— Сі, "Катушу".
Ра-асцєталі явіні і груші,
По-о-пілі туані надекой, —
проспівала вона, задерши голову, й він засміявся: так це було кумедно і по-дитячому невміло, хоч мотив прозвучав непогано.
— Почєму Іван смєхіо? Почєму смєхіо, скажі?
— "Расцветали яблони и груши", — виразно повторив він. — "Поплыли туманы над рекой".
Джулія з іскорками сміху в очах вислухала й закивала головою.
— Карашо. Понімаль.
Ра-а-сцвєталі явіні і груші…
— О, тепер краще, — мовив Іван ідучи. — Тільки не явіні, а яблуні, розумієш? Садок, де яблука.
— Да, понімаль.
Вона почала ретельно, мовби школярка, виводити "Катюшу", не зовсім до ладу вимовляючи слова, і від цього йому стало весело й добре з нею, наче з пустотливою, гарною, слухняною дитиною. Він ішов близенько біля неї і нишком увесь час усміхався, захоплений тихою людською красою, якої вже так давно не відчував. Незрозумілим було, чому і звідки взялась оця його лагідність — чи од високого ясного неба, чи від чарівності гір і неосяжного простору, чи від не баченого ніколи казкового багатства квіток і якихось дивовижних, змішаних в одному букеті духмяних пахощів. Щось урочисте, миле серцю витало над цими горами й лукою, навіть не вірилося, що десь є небезпека, полон і, можливо, їм загрожує переслідування; думалося: чи не привидівся йому весь минулий піврічний жах таборів з есесівцями, смертю, смородом крематоріїв, нестихаючим гавкотом вівчарок? Якщо ж усе те було насправді, то як поруч із ним могла існувати на землі ця невмируща краса природи, що за сила життя відгородила-відособила її чистоту від злочинного шаленства людей? Але та мерзота, на жаль, не примарилась, вона не була привидом — їхня розмальована смугами й нашивками одежа щомиті нагадувала про те, що було й чого вони остаточно ще не позбавилися. І тут, серед первозданної чистоти землі, цей їхній одяг здався Іванові такою нестерпною зневагою до людства, що він мерщій зірвав із себе куртку і загорнув, аби не бачити її, в шкірянку. Джулія перестала співати й, засміявшись, оглянула його трохи засмаглі, круті й дужі плечі.
— О, Ерколє — гєркулєс! Русо гєркулєс!
— Який там геркулес? Дохлятина, — скромно заперечив Іван.
— Нон, нон! Гєркулєс.
Вона жартома плеснула по голій Івановій лопатці й затисла опущену руку.
— Сілно, карашо русо. Почєму плєн шьоль?
— Ішов? Вели, то йшов.
— Надо біль фашісто! — рішуче змахнула вона маленьким кулачком у повітрі.
— Бив, поки міг. Але ось…
Піднявши лікоть, Іван обернувся до неї другим боком, і на її жвавому всміхненому личку раптом відбився жаль, навіть переляк.
— Ой, ой! Санта Марія!
— От і геркулес… — зітхнув хлопець.
— Болно? — спитала вона і ніжним дотиком обережно погладила великий широкий рубець — слід ножового багнета. Іван сміливо потер бік.
— Уже ні. Переболіло.
— Ой, ой!
— А ти не бійся, дивачко, — лагідно промовив Іван. — Ану штрикни дужче.
Дівчина ніяк не могла наважитися, тоді він, узявши пучками її тоненькі пальці, штрикнув ними в рубець. Джулія налякано ойкнула і відсахнулась. Іван ухопив її за плечі; цього короткого дотику було досить, щоб враз у душі зашумувало п’янким хмелем, але хлопець, наперекір собі, відхилився. Ні, так не можна! Що це з ним? Так не можна. Треба йти, вибратись із цього фашистського кубла — для того тікав.
— Слухай, — похмуро сказав Іван, зиркнувши на неї. — Треба… Треба негайно йти. Розумієш?
— Да, — погодилася дівчина посміхаючись і з якоюсь прихованою думкою заглянула йому в вічі.
17
Вони спустилися схилом од верхньої межі луки до її середини. Тут маки стали рідіти, поступатися місцем іншим квіткам. Майже скрізь синіли галявини буйних духмяних незабудок, гойдалися на вітрі дзвіночки, від міцних пахощів жовтої азалії паморочилось у голові. Де-не-де в гущавині квіток траплялися гравієві лисини, витикалися з трави сірі брили, коло них завжди багато було гострої щебінки, яка боляче колола підошви. Іван став обережніше ступати, приглядаючись до долу. Раптом перед ним у траві блиснула малиново-вогниста крапелька. Він схилився. Між зубчастими листочками червоніло кілька налитих соком великих суничок. Тільки-но хлопець зірвав їх, як перед очима ще замелькали червоні зірочки. Тоді він поклав шкірянку й сів. Джулія теж, радісно скрикнувши, кинулася збирати.
Суниць було сила-силенна — буйних, соковитих, майже скрізь стиглих. Хлопець і дівчина збирали їх і їли, їли, жадібно, жменями, забувши про час і обережність. Минула, певно, не одна година, сонце перекотилося на другий бік неба й прямо освітлювало долину з перелісками й порізаний кривими ущелинами Ведмежий хребет.
Обливаючись потом, Іван усе повзав у траві, коли почув ззаду кроки Джулії. Хлопець озирнувся, повернувсь і, витираючи спітніле чоло, сів. Приховуючи в променистих очах лагідну усмішку, дівчина підбігла до нього, стала навколішки і розгорнула полу своєї куртки. На густо поцяткованому суничним соком ріжку червоніла розсипчаста купка ягід.
— Бітте, русо Іван, — манірно пригостила вона.
— Та навіщо? Я вже наївся!
— Нон, нон аївся! Ессен!
Вона сипнула в жменю суничок і майже силоміць примусила його з’їсти. Потім з’їла трохи сама і знову піднесла жменю йому до рота. Суниці з її рук мали чомусь зовсім інший смак, аніж збирані ним. Іван губами вибрав із жмені сунички, проковтнув, а потім жартома полоскотав зубами її теплу духмяну долоню. Джулія пустотливо посварилася пальцем:
— Нон, нон!
Отак вони доїли всі ягоди, і хлопець, узявши шкірянку, спитав:
— Гайда?
— Гайда! — хвацько погодилася вона.
Задоволені й ніби зріднені між собою, вони знову рушили вниз. Джулія довірливо поклала йому руку на плече.
— Суниці — то добре, — озвався він, порушуючи приємну, але чомусь трохи незручну мовчазність: — Я до війни не одне літо ними харчувався.
— О, русо віджітаріані? — здивувалася дівчина. — Джулія нон віджітаріані. Джулія любіт біфштекс, спагєтті, омлет.
— Іще макарони, — додав Іван, і вони обоє засміялися.
— Сі, сі, макароні, — підтвердила вона і задерикувато додала: — А русо суніці!
— Іноді бувало… Що ж вдієш… Коли не вродить — виголодаєшся, — невесело погодився Іван.