Єгорушка, знаючи, що це марення, розплющив очі.
— ДідуІ — покликав він,— Дай води.
Ніхто не озвався. Єгорушці стало нестерпно душно і недобре лежати. Він устав, одягнувся й вийшов з хати. Вже настав ранок. Небо було хмарне, але дощу вже не було. Тремтячи і кутаючись у мокре пальто, Єгорушка пройшовся по брудному подвір'ю, прислухався до тиші; на очі йому потрапив маленький хлівчик з очеретяними напіввідчиненими дверцятами. Він заглянув у цей хлівчик, ввійшов у нього й сів у темному кутку на кізяк.
В його важкій голові плуталися думки, в роті було сухо й гидко від металевого присмаку. Він оглянув свій капелюх, поправив па ньому павине перо і згадав, як ходив з матусею купувати цього капелюха. Засунув руку до кишені і дістав звідти грудочку бурої липкої замазки. Як це замазка опинилася в його кишені? Він подумав, понюхав: пахне медом. Ага, це єврейський пряник. Як же він, бідолаха, розмок!
Єгорушка оглянув своє пальто. А пальто в нього було сіреньке, з великими костяними ґудзиками, пошите на зразок сюртука. Як нова і дорога річ, дома висіло воно не в передпокої, а в спальні, рядом із матусиним вбранням; надівати його дозволялося тільки в свята. Подивившись на нього, Єгорушка відчув до нього жаль, згадав, що він і пальто — обоє покинуті напризволяще, що їм уже більше не вернутися додому, і заридав так, що мало не впав з кізяка.
Великий білий собака, змочений дощем, з клаптями шерсті на морді, схожими на папільйотки, увійшов до хліва і зацікавлено вп'явся очиїуіа в Єгорушку. Він, як видно, думав: загавкати чи ні? Вирішивши, що гавкати не треба, вій обережно підійшов до Єгорушки, з'їв замазку і вийшов.
— Це варламовські! — гукнув хтось на вулиці. Наплакавшись, Єгорушка вийшов з хліва і, обминаючи
калюжу, поплентався на вулицю. Якраз перед ворітьми на дорозі стояли вози. Мокрі підводчики з брудними ногами, мляві і сонні, як осінні мухи, бродили коло возів або сиділи на голоблях. Єгорушка подивився на них і по-
думав: "Як нудно й незручно бути мужиком!" Він підійшов до Пантелія і сів поряд нього на голоблю.
— Діду, мені холодно! — сказав він, тремтячи і засовуючи руки в рукава.
— Нічого, скоро до місця доїдемо,— позіхнув Пантелій.— Воно нічого, зігрієшся.
Валка рушила з місця рано, бо було не жарко. Єгорушка лежав на паці й тремтів від холоду, хоч сонце скоро з'явилося на небі й висушило його одяг, паку і землю. Ледве він заплющив очі, як знову побачив Тита і млин. Почуваючи, що його нудить і все тіло зробилося важким, він напружував сили, щоб прогнати від себе ці образи, та ледве вони зникли, як па Єгорушку з ревом накидався бешкетник Димов з червоними очима та піднятими кулаками або ж чути було, як він сумував: "Нудно мені!" Проїжджав на козацькому жеребчику Варламов, проходив зі своєю усмішкою і з дрохвою щасливий Костянтин. І які ж усі ці люди були важкі, осоружні й набридливі!
Раз — це було вже надвечір — він підвів голову, щоб попросити води. Валка стояла на великому мості, що тяг-ся через широку річку. Внизу над річкою темнів дим, а крізь нього видно було пароплав, що тягнув на буксирі •баржу. Спереду за річкою рябіла величезна гора, всіяна будинками і церквами; біля підніжжя гори, коло товарних вагонів, бігав локомотив...
Раніше Єгорушка не бачив ніколи ні пароплавів, ні локомотивів, ні широких рік. Глянувши тепер на них, він. не злякався, не Здивувався; на обличчі його не виявилося навіть нічого схожого на цікавість. Він тільки відчув, що йому погано, і поспішив лягти грудьми на край паки. Його вирвало. Пантелій, побачивши це, крякнув і покрутив головою.
— Захворів наш хлопчина! — сказав він.— Мабуть, живота застудив... хлопчина б то... На чужій стороні... Погане діло!
VIII
Валка спинилася недалеко від пристані на великому торговельному подвір'ї. Злазячи з воза, Єгорушка почув чийсь дуже знайомий голос. Хтось допомагав йому злазити й говорив:
— А ми ще вчора ввечері приїхали... Цілий день сьогодні вас чекали. Хотів вчора наздогнати вас, та не з руки
9 А, Чехов
257
було, іншого дорогою поїхали. Ото, як ти своє пальтечко пом'яв! Буде ж тобі від дядечка!
Єгорушка придивився до мармурового обличчя того, хто говорив, і пригадав, що не Дениско.
— Дядечко й отець Христофор тепер у номері,— казав далі Дениско,— чай п'ють. Ходім!
І він повів Єгорушку до великого двоповерхового корпусу, темного й похмурого, схожого на N-ський благодійний заклад. Пройшовши сіни, темні сходи і довгий, вузький коридор, Єгорушка і Дениско увійшли до маленького номерка, в якому, справді, за чайним столом сиділи Іван Іванович і о. Христофор. Побачивши хлопця, обидва старі виявили на обличчях здивування і радість.
— А-а, Єгор Микола-айович! — проспівав о. Христофор.— Пан Ломоносов!
— А, панове дворяни! — сказав Кузьмичов.— Просимо завітати.
Єгорушка скинув пальто, поцілував руку дядькові та о. Христофору і сів до столу.
— Ну, як доїхав, puer bone? 1 — закидав його о. Христофор запитаннями, наливаючи йому чаю і, за своїм звичаєм, променисто усміхаючись.— Мабуть, набридло? І не дай боже валкою або волами їхати! їдеш, їдеш, прости господи, глянеш уперед, а степ усе такий самий протяжно-складений, як і був: кіпця-краю не видно. Не їзда, а чиста ганьба! Чого ж ти чаю не п'єш? Пий! А ми без тебе тут, поки —ти з валкою тягся, всі діла якнайкраще справили. Слава богу! Продали вовну Черепахіну, та так, як дай боже кожному... Добре заробили!
З першого погляду на своїх Єгорушка відчув нездоланну потребу скаржитися. Він не слухав о. Христофора і придумував, з чого б почати і на що, власне, поскаржитись. Та голос о. Христофора, що здавався неприємним і різким, заважав йому зосередитися і плутав його думки. Не посидівши й п'яти хвилин, він устав з-за стола, пішов до дивана і ліг.
— От тобі й на! — здивувався о. Христофор.— А як же чай?
Придумуючи, на що б таке поскаржитись, Єгорушка припав лобом до стінки дивана і раптом заридав.
— От тобі й на! — повторив о. Христофор, підводя-
чись і йдучи до дивана,— Георгію, що тобі? Чого ти плачеш?
— Я... я хворий! — промовив Єгорушка.
— Хворий? — збентежився о. Христофор.— Ось це вже й негарно, брат... Хіба можна в дорозі хворіти? Ай, ай, який ти, брат... га?
Він приклав руку до Єгорущиної голови, торкнувся щоки і сказав:
— Еге, голова гаряча... Це ти, мабуть, простудився або що-небудь з'їв... Ти до бога вдавайся.
— Хіни йому дати...— сказав збентежено Іван Іванович.
— Ні, йому б чого-небудь гаряченького попоїсти... Георгію, хочеш супчику? Га?
— Ні... не хочу...— відповів Єгорушка.
— Тебе морозить, чи як?
— Перше морозило, а тепер... тепер жар. У мене все тіло болить...
Іван Іванович підійшов до дивана, помацав Єгорушку за голову, збентежено крякнув і вернувся до стола.
— Ось що, ти роздягайся і лягай спати,— сказав о. Христофор,— тобі виспатися треба.
Він допоміг Єгорушці роздягнутись, дав йому подушку і вкрив його ковдрою, а поверх ковдри пальтом Івана Івановича, потім відійшов навшпиньки і сів за стіл. Єгорушка заплющив очі, і йому зразу ж стало здаватися, що він не в номері, а на великому шляху коло багаття; Омелян махнув рукою, а Димов з червоними очима лежав на животі й глузливо дивився на Єгорушку.
— Бийте його! Бийте його! — крикнув Єгорушка*
— Марить...— промовив півголооом о. Христофор.
— Клопіт! — зітхнув Іван Іванович.
— Треба буде його олією з оцтом змазати. Бог дасть, назавтра одужає.
Щоб позбутися важких марень, Єгорушка розплющив очі й став дивитися па вогонь. О. Христофор і Іван Іванович уже напилися чаю й про щось говорили пошепки. Перший щасливо усміхався і, як видно, ніяк не міг забути про те, що мав добрий зиск на вовні; тішив його не стільки самий зиск, скільки думка про те, що, приїхавши додому, він збере всю свою велику родину, лукаво підморгне й зарегочеться; спочатку він усіх обдурить і скаже, що продав вовну дешевше за свою ціну, а потім дасть зятеві Михайлові товстий гаманець і скаже: "На, забирай!
9*
259
Ось як треба діло робити!" А Кузьмичов не здавався задоволеним. Обличчя його, як і раніше, виявляло ділову сухість і заклопотаність.
— Ех, якби знати, що Черепахін дасть таку ціну,— говорив він півголосом,— то я б дома не продавав Макарову отих триста пудів! Така досада! Та хто ж його знав, що тут ціну підняли?
Служник у білій сорочці забрав самовар і засвітив у кутку перед образом лампадку. О. Христофор шепнув йому щось на вухо; той зробив таємниче обличчя, як змовник — розумію, мовляв,-— вийшов і, вернувшись трохи згодом, поставив під диваном посудину. Іван Іванович постелився долі, кілька разів позіхнув, ліниво помолився і ліг.
— А завтра я до собору думаю...— сказав о. Христофор.— Там у мене ключар знайомий. До преосвящепно-го б треба після обідні, та, кажуть, хворий.
Він позіхнув і погасив лампу. Тепер уже світила тільки лампадка.
— Кажуть, не приймає,—говорив далі о. Христофор, роздягаючись.— Так і поїду, не побачившись.
Він скинув каптан, і Єгорушка побачив перед собою Робінзона Крузо. Робіпзон щось розмішав у блюдечку, підійшов до Єгорушки й зашепотів:
— Ломоносов, ти спиш? Встань-но! Я тебе олією з оцтом помажу. Воно добре, ти тільки на бога покладайся.
Єгорушка швидко підвівся й сів. О. Христофор скинув з нього сорочку і, зіщулюючись, уривчасто дихаючи, начебто йому самому було лоскітно, став розтирати Єгорушці груди.
— Во ім'я отця, і сина, і святого духа...—шептав він.— Лягай спиною догори!... Ось так! Завтра здоровий будеш, тільки більше не гріши. Як вогонь, гарячий. Мабуть, під час грози в дорозі були?
— В дорозі.
— Ще б пак не занедужати! Во ім'я отця, і сина, і святого духа... Ще б пак не занедужати!
Змазавши Єгорушку, о. Христофор надів па нього сорочку, вкрив, перехрестив і відійшов. Потім Єгорушка бачив, як він молився богу. Мабуть, старий зпав напам'ять дуже багато молитов, бо довго стояв перед образом і шепотів. Помолившись, він перехрестив вікна, двері, Єгорушку, Івана Івановича, ліг без подушки на диванчику й укрився своїм каптаном. У коридорі годинник пробив десяту. Єгорушка згадав, як ще багато часу залишилося до райку, у тузі припав чолом до спинки дивана і вже не намагався позбутися туманних, гнітючих марень. Але ранок настав значно раніше, ніж він сподівався.
Йому здавалося, що він недовго лежав, припавши лобом до спинки дивана, та коли він розплющив очі, з обох вікон номерка вже тяглося до підлоги косе сонячне проміння.