Якщо Він міг бачити батька й дядька Кумпана в дідові, то Він мусив і мене бачити, такого собі Ісаака, що вродився для пізнішого життя, ніж Авраам, і відмовляється стати жертвою: не маючи батька, він може безпечно собі відійти від жертовника, щоб ненароком роздратована рука Господня, не знайшовши жертовного козеняти...
і Маккаслін:
— Отже, втікаєш.
і хлопець:
— Нехай і так. Втікаю. Аж ось одного дня Він сказав те саме, що й ти сказав чоловікові Фонсіби у той день: "Годі. Досить уже" — не зі злості, гніву чи бодай, як от ти у той день, з роздратування, а просто: "Досить уже", і ще раз, відколи сотворив їх, востаннє глянув на цей край, на цей південь, для якого Він зробив так багато,— де ліси багаті на дичину, а річки на рибу, де родюча й щедра земля для всякого зела, і гойна весна, щоб воно проросло, і довге літо, щоб воно достигло, і погідна осінь, щоб зібрати урожай, і коротка лагідна зима для людей і тварин — і ніде не побачив надії, і тоді одвів свій погляд на північ, де мала бути надія, туди, де незміряними обширами прослався від сходу до заходу обнадійливий континент, призначений стати захистком і пристанищем свободи і волі від того, що ти назвав безплідним присмерком старого світу, і побачив кожне потомство работоргівців, бабів обох статей, які зняли крик про негрів, що для них становили просто дивовижу, таку саму екзотику, як бразильський папуга-ара, привезений у клітці подорожнім, і які в своїх затишних і вигідних залах виголошували заяви про жахи та свавілля, і почув громохку канонаду крикунів-політиканів, які стягували з людей голоси, балаганних проповідників, які стягували з них гроші і для яких свавілля й кривда були такою ж абстракцією, як протекційний тариф, біметалізм чи безсмертя душі, а аргументи про рабські пута півдня та жалюгідне стріп'я його клейнодів прислужувалися їм не згірше, ніж іншим пиво, стяги, феєрверки з гаслами, всякі жупели, жонглювання й тирликання оркестрів, і побачив, як обертаються колеса верстатів, що виробляють задля зиску невигадливі пута й благенькі одежини на зміну тим, які вже протерлися, і прядуть бавовну, і монтують машини, щоб її очищати, і споруджують вагони й судна, щоб її перевозити, і як люди пускають у рух ті верстати задля зиску, і встановлюють та збирають податки на бавовну, тарифи за її перевезення й комісійні за продаж; і Він міг би зректися їх, бо вони ж були Його витвором тепер і навіки віків в усіх поколіннях, аж поки не тільки той старий світ, від якого Він їх порятував, а й цей новий, який Він відкрив перед ними й куди привів їх, як до пристанища й захистку, не перетвориться на суцільну безплідну мертву скелю, що застигає в останній багрянистий вечір,— міг би зректися, якби не те, що серед усього цього порожнього крику й безглуздого шалу знайшлося чиєсь мовчання, на тлі всього цього гамору й шарварку знайшовся хтось досить простацький, аби повірити, що жахи та свавілля — це ж тільки жахи та свавілля, і досить неотесаний, щоб у згоді з цим і діяти, і неочитаний, і ненамаханий у балачках або просто заклопотаний і заніколений, один з-посеред них усіх, котрий не підсипався до Бога з улещаннями й закликаннями, а потім з просьбами і грозьбами, котрий навіть не завдав собі клопоту попередити Бога, що він збирається робити,— аж до тої міри, що хтось маліший на місці Бога міг би й проґавити таку дрібницю, що чоловік зняв довгого предківського мушкета з оленячих рогів над дверима, але Бог цього не проґавив і сказав: "Мене теж звуть Браун", а той тоді: "І мене"; тоді Він: "Ми не можемо обидва називатись однаково, бо Я проти того, що ти чиниш"; тоді той другий: "Я теж проти"; тоді Він тріумфально: "То куди ж ти йдеш з цією рушницею?", і той другий пояснив Йому одним реченням, одним словом, і тоді Він — вражено — Він, що не знав ні надії, ні гордощів, ні жалю: "Але ваше товариство, ваш комітет, ваше начальство. Де ваші протоколи, ваші ухвали, ваші резолюції?", і той другий: "Я це проти цього. Це все добре для тих, що мають час. Я тільки проти того, щоб слабих, бо вони чорнюки, тримали у рабстві дужі, бо вони білі". Отож Бог іще раз звернув своє лице до цієї землі, яку Він однаково хоче врятувати, адже Він зробив для неї так багато...
і Маккаслін:
— Аж так?
і хлопець:
— ...для цих людей, щодо яких Він має певні зобов'язання, оскільки вони Його творіння...
і Маккаслін:
— Знову прихилився до нас? Звернув своє лице?
і хлопець:
— для тих, що їхні дружини й дочки принаймні готували юшку та холодець чорним, коли ті слабували, і самі носили її по багнюці й узимку до смердючих халуп, і сиділи в тих смердючих халупах, і підтримували вогонь, поки не минала криза, хоча цього було замало, і коли ті аж дуже тяжко слабували, то переносили їх у свій дім, може, навіть у саму вітальню, і доглядали їх там — що білі робили б і для будь-якої іншої своєї худобини, коли б вона захворіла, але чого не зробив би той, хто тільки найняв коней,— хоч і цього було замало, отож Бог сказав — і не з жалем, бо Він же сотворив їх, а тому й не міг відчувати жалю, так само як і гордощів та надії: "Вони якщо й можуть чогось навчитися, то тільки через страждання, якщо й можуть щось запам'ятати, то тільки коли воно підкреслене кров'ю"...
і Маккаслін:
— Ешбі їде якось верхи надвечір у гості до якихось там материних родичок чи, може, просто приятельок і ненароком натрапляє на невеличку перестрілку передових постів. Він спішується і на чолі жменьки вояків, яких перед тим зроду не бачив, сам у плащі з червоною підкладкою, видною за милю, кидається в атаку на укріплені позиції досвідчених у лісових боях стрільців. План битви генерала Лі, в який, можливо, загорнули кілька сигар і, викуривши останню з них, викинули, знаходить офіцер-розвідник янкі на підлозі в якомусь салуні в тилу північан у той час, як Лі вже розділив свої війська перед битвою під Шарпсбергом. Джексона на Пленк-род, коли він згорнув свій фланг усупереч усім сподіванням Гукера і чекав тільки світанку, щоб з новою силою жорстоко й безоглядно вдарити всім крилом на того самого Гукера, який попивав собі пунш на веранді в Чанселлорсвіллі й телеграфував Лінкольнові про свою перемогу над Лі,— з-посеред усього гурту молодших офіцерів саме Джексона, а не кого іншого, застрелює глупої ночі власний патруль, і команду після нього переймає на правах старшинства Стюарт, цей мужній воїн, що й уродився, здавалося, в сідлі й при шаблі, вже тоді знаючи все, що можна було знати про війну, окрім того, що війна — це безоглядна й жорстока глупота. І ось цей самий Стюарт плюндрує пенсільванські курники якраз тоді, коли Лі треба було знати про всі заходи Міда, а особливо частин Ганкока на Цвинтарному пагорбі під Геттісбергом. І Лонгстріт, що виявляє таку забарність там-таки. І пізніше цього самого Лонгстріта ненароком, як і Джексона, підстрелюють поночі його ж власні солдати[1]. І все-таки Бог звернув своє лице до нас? Таки звернув до нас?
— А як ще інакше можна було примусити їх битися? Хто б інший цього домігся, як не Джексони, і Стюарти, і Ешбі, і Моргани, і Форрести? Їх, тих фермерів центральних і середньозахідних штатів, які мали земельні ділянки в кілька акрів, а не в десятки й тим більш не в сотні акрів і які самотужки обробляли їх, і не знали й близько, як вирощується бавовник, чи тютюн, чи цукрова тростина, і які не мали рабів, не потребували їх і не хотіли, і які вже закидали оком на тихоокеанське узбережжя,— з них не всі прожили на місці бодай у двох поколіннях, та й то осівши, де їм випало осісти, з чистої випадковості,— що віл здох або вісь поламалася. І тих ремісників з Нової Англії, котрі й зовсім не мали землі й усі речі визначали тим, скільки треба води та коштів, щоб оберталися колеса, і тих крамарів та судновласників, що вузькою смужкою сиділи над берегом, усе не відводячи поглядів від того боку Атлантики, і що їх тільки зиск тримав на цьому континенті. І тих, котрим треба було гострозору, щоб побачити,— спекулянтів ділянками під забудову майбутніх міст серед дикої пущі; і котрим треба було жвавості, щоб зметикувати,— банкірів, що давали фермерам позички під заставу землі, яку ті тільки й чекали нагоди покинути, і під заставу залізниць та пароплавів, які мали перевозити тих фермерів ще далі на захід, і під заставу заводів та верстатів, і винаймуваних будинків, де мешкали ті, хто обслуговував заводи й верстати; і котрим треба було мати вільний час і тяму, щоб зрозуміти й пройнятися страхом чи бодай хоч передбачити,— бостонських (навіть коли вони й не родилися в Бостоні) безплідних духом нащадків таких самих походженням і таких самих вихованням тіток та дядьків, руки в яких якщо й мали мозолі, то тільки від кривосудного пера, для яких сама пуща становила джерело наживи і які якщо й відводили погляд від Бікон-Гілу[2], то тільки до неба; — уже й не кажучи про всю ту галасливу потолоч, що йшла вслід за піонерами,— верескливих політиканів, медоточиві хори самозваних слуг божих, усіх тих...
і Маккаслін:
— Ну, ну. Стривай хвильку.
і хлопець:
— Ні, хай уже я виговорюсь. Я намагаюся пояснити голові моєї родини те, що я мушу зробити і що сам не до кінця розумію — я не виправдатись хочу, а тільки пояснити, якщо зможу. Я міг би сказати, що не знаю, чому мушу це зробити, тільки знаю, що доведеться, бо жити з самим собою мені треба буде до самої смерті, а все, чого я хочу,— це мати спокій душевний. Але ти голова моєї родини. Ще й більше. Я от певний, що ніколи не відчую відсутності батька, тоді як ти вже, може, й зараз відчуваєш, що у тебе нема сина. ...Уже не кажучи про всіх тих здирників і махлярів, учителів і казальників, що самі себе уповноважили повчати й давати провід ближнім, про всі ті орди недоуків у білих сорочках без змінки, які одним оком на себе накидають, а другим одні одних пасуть. Хто ж інший зміг би спонукати їх битися, міг би так вразити їх страхом і ляком, що вони стали плече в плече, й лицем усі обернулися в один бік, і навіть ляпати язиком на час перестали, і навіть через два роки ще були пройняті таким моторошним жахом, що дехто з них серйозно пропонував перенести саму їхню столицю кудись за кордон, щоб її не захопив і не сплюндрував люд, в якого й усіх білих чоловіків було ледве чи більше, ніж у котромусь з їхніх більших міст,— хто ж, як не Джексон у Долині, що його намагалися схопити три окремі армії, ніколи не певні, чи вони відступають, чи тільки розпочинають битву; як Стюарт, що з усім своїм почтом об'їжджав довкола найбільшу збройну силу, яку тільки знав цей континент, а все заради того, щоб побачити, як вона виглядає з тилу; як Морган, що повів кавалерійський загін проти осілого на мілину військового судна? Хто ж інший міг оголосити війну державі, в якої у десять разів більша територія, у сто разів більше людей і в тисячу разів більші ресурси, як не люди, спроможні вірити, що для перемоги у війні потрібні не проникливість, не спритність, не політика, не дипломатія, не гроші і навіть не чесність та проста арифметика, а тільки любов до своєї землі й хоробрість?..
— А також мужні й шляхетні предки та вміння їздити верхи,— докинув Маккаслін.— Цього теж не забувай.— Стояв уже вечір, спокійний жовтневий присмерк, до якого домішувався у безвітряному повітрі дим від спалювання дров.