І так було цілу ніч. Я розумів, чого він не спить. Він не спав з тієї ж причини, шо і я. Ми обоє роздумували над одним і тим же питанням: шо Дєд робив під час війни?
Закоханість, 1791 — 1803
Трохимбрід дещо відрізнявся від безіменного штетля, котрий існував на його місці до того. Бізнесові справи тривали, як і раніше. Прихожани Правостійної Синагоги, як і раніше, голосили, підвішувалися й кульгали, а також зверхньо поглядали на Приземлених, котрі, як і раніше, дерли на френзелі рукави своїх балахонів та споживали тістечка й книші після, однак часто й під час, святкової служби. Жалібниця Шанда все ще побивалася за своїм болящим філософом Пінчасом, котрий і далі грав неабияку роль у політичному житті містечка. Янкель, як і колись, намагався зробити все правильно, переконував себе, що він не сумує, і закінчував кожен день у смутку. А синагога, як і колись, їздила туди-сюди вздовж межі, котра ділила єврейське та людське, намагаючись відчути під собою надійний ґрунт. Соф'ювка був так само божевільний, так само мастурбував усією п'ятірнею, так само перев'язував себе ниткою, використовуючи своє тіло, щоби пам'ятати про тіло, проте врешті пам'ятав лише про нитку. Втім, з появою назви в мешканців містечка з явилася й нова самосвідомість, яка, між Іншим, іноді давалася взнаки в дуже прикрі й ганебні способи.
Жінки штетлю вернули свої здоровецькі носи від моєї пра-пра-пра-пра-прабабусі. Пошепки вони називали її брудним річковим дівчиськом та водяниковою дитиною. Попри свою забобонність, котра не дозволяла їм розказати дівчинці справжню історію її появи в містечку, вони зробили все, аби вона була позбавлена друзів її віку (дітям селища казали, що вона не стільки весела, скільки прагне веселощів, і не настільки добра, наскільки добрі її вчинки), і що вона знається тільки з Янкелем та ще з деким із громади, хто мав хоробрість із нею бачитися. А таких насправді було всього кілька. Адже навіть найбільш певні себе джентльмени селища тратили мову в її присутності. На десятому році життя вона вже була найбільш бажаним сотворінням містечка, слава про неї облетіла навіть найдальші з сіл тієї околиці.
Я багато разів уявляв собі її. Вона була трохи замала ростом навіть для свого віку — щоправда, не така маленька, якими бувають чарівні малі дітки, а якраз така невеличка, якими бувають діти, котрі зле харчуються. Те саме стосувалося і її шкіри. Кожного вечора, перед тим, коли вона вкладалася спати, Янкель рахував їй реберця, так начебто якесь одне з них могло за день загубитися або ж його міг поцупити хтось злий, щоби потім викрасти від нього, Янкеля, і всю дівчинку. Вона харчувалася доволі добре й була здоровою, принаймні ніколи не хворіла, однак її тіло виглядало як у хронічно хворої дівчинки чи дитини, підточеної якоюсь біологічною вадою, чи вкрай зголоднілої дівчинки, дівчинки, в якої лише шкіра-та-кості, яка не є повністю вільною, її волосся було чорним і пишним, в губи — тонкими й блискучими, і блідими водночас. Якою ж іще вона могла бути?
На превеликий жаль Янкеля, громада наполягала, щоби вона сама обрізала свої довгі коси.
Але ж це не по-дівчачому, — наполягав Янкель, — якщо воно буде коротким, ти виглядатимеш як хлопчик.
Не говори дурниць, — відказувала вона.
Але хіба тобі все-одно?
Звичайно, мені не все-одно, коли ти говориш дурниці.
Ні, твоє волосся, — поправляв він.
Я думаю, що воно дуже красиве.
Яке ж воно красиве, коли всі решта так не гадають?
Але я вважаю, що воно красиве.
І тільки ти так вважаєш?
Але мені цього досить.
А як щодо хлопців? Ти ж хочеш, аби й вони вважали тебе гарною?
Я б не хотіла, щоби хлопець думав, що я гарна, якщо то тільки не той хлопець, який вважає мене гарною.
А я вважаю, що воно гарне, — сказав Янкель, — я думаю, що воно просто прекрасне.
Скажи це ще раз, і я знову запущу довге волосся для тебе.
Та я знаю, — сміявся Янкель, цілуючи її в чоло і лоскочучи її вушка своїми пальцями.
її бажання вчитися шити (вона вчилася за книжкою, котру Янкель привіз їй зі Львова) співпало з її небажанням носити будь-який одяг, котрий не був би виготовлений нею самою, а коли він купив їй книжечку про фізіологію тварин, вона піднесла картинки до самого його обличчя й запитала: Янкель, а тобі не здається дивним, що ми їх їмо?
Але ж я ніколи не їм картинки. Я про тварин. Невже це тебе не дивує? Не можу повірити, що це не дивувало мене раніше. Це подібно до твого імені, котре довго не помічаєш, проте коли вже помітив, то не можеш втриматися й повторюєш його знову і знову, і дивуєшся, чому ніколи не звертав уваги, що у тебе саме таке ім'я і що всі кличуть тебе саме так все твоє життя. Янкель. Янкель. Янкель. Для мене в цьому нічого дивного немає.
Я не їстиму їх. Принаймні доти, доки мені це здаватиметься дивним.
Чи кидали їй виклик, чи ні, Брід опиралася, не даруючи нікому.
Я не думаю, що ти вперта, — сказав одного надвечір'я Янкель, після того, як вона відмовилася з'їсти обід перед десертом.
Але я таки вперта! — відповіла вона. За це її і любили. Любили всі, навіть ті, хто її ненавидів. Дивовижні обставини її появи в містечку запалювали цікавість чоловіків, проте насправді інтригували їх її спритність, її стримані рухи та дотепна мова, її відмова помічати чи ігнорувати їхню присутність — і це спонукало їх повертатися за нею на вулицях, стежити, як вона проходить повз вікна їхніх будинків, і мріяти про неї — а не про своїх жінок чи навіть про самих себе — вночі.
Так, Йошко. Чоловіки з млина такі сильні та відважні.
Так, Файвелю. Так, я хороша дівчинка.
Так, Савле. Так, так, я люблю цукерки.
Так, о так, Іцику. О так.
Янкель не мав сміливості признатися їй, що він не є її батьком і що вона завжди стає Річковою Королевою на Трохимів День не лише тому, що вона без жодних сумнівів є загальною улюбленицею містечка, а тому, що це її батько лежить на дні ріки з її іменем і що це за тілом її татка пірнають найміцніші чоловіки. Він міг лише придумувати нові й нові історії — дикі історії, сповнені небачених образів та безрозсудних персонажів. Його історії були настільки фантастичними, що дівчинці залишалося в них хіба що вірити. Звісно ж, вона була лише дитиною, котра все ще звільнялася від праху своєї першої смерті. А що ж іще вона могла робити? А він, тим часом, вже збирав порох для своєї другої смерті. А що ж іще міг робити він?
За допомогою закоханих у неї чоловіків громади та їхніх, злих на неї, жінок, моя пра-скіль-кись-то-разів-бабуся розвинула в собі багато корисних умінь: вона навчилася плести, доглядати за садом, а також читати все, що могло потрапити їй до рук, — тобто все, що було у величезній бібліотеці Янкеля, у кімнаті, від підлоги до стелі заставленій книжковими полицями, якій судилося колись перетворитися на першу публічну бібліотеку Трохимброда. Вона була не лише найрозумнішою мешканкою містечка, котру кликали допомогти вирішити найскладніші завдання з математики чи логіки — СКАЖИ МЕНІ, БРІД, — озвався до неї одного разу з темряви Доброчесний Рабин, — А ЯКЕ ВОНО — СВЯТЕ СЛОВО? — але й була вона найбільш самотньою і найбільш сумовитою з-поміж співгромадян. Вона була генієм смутку, поринала в нього повністю, виявляла його численні варіації, поціновувала його найдрібніші нюанси. Вона була призмою, пройшовши через яку, смуток розгортався у всій нескінченності свого спектру.
Ти сумуєш, Янкелю? — запитала вона одного дня за сніданком.
А звісно, — відповів той, тремтячими руками подаючи їй на ложечці маленькі шматочки диньки.
Чому?
Тому що замість їсти свій сніданок, ти намагаєшся розмовляти.
А раніше ти сумував?
А звісно.
Чому?
Тому що ти лише їла, але не говорила, а мені сумно, коли я не чую твого голосу.
Коли ти дивишся на людей, котрі танцюють, це тебе засмучує?
А звісно.
Це засмучує і мене. Як думаєш, чому так трапляється?
Тоді він поцілував її в чоло і взяв за підборіддя: Тобі справді варто не говорити, а їсти. Вже доволі пізно.
А тобі не здається, що Біцль Біцль — то винятково сумна людина?
Я не знаю.
А як щодо жалібниці Шанди?
О так, вона дуже сумує.
Але це очевидний випадок, хіба ні? А от Шлойм, той сумний?
Хто зна?
А близнючки?
Можливо. Але то не наша справа.
А Бог су му є?
Щоби бути сумним, він мав би існувати, хіба ні?
Я знаю, — сказала вона, злегка поплескавши його по плечу, — тому й запитую, щоби знати, чи ти віриш!
Що ж, давай я відповім так: якщо Бог справді існує, то є багато речей, котрі Його мають засмучувати. А якщо Він не існує, то це, як я уявляю, також повинно навіювати на Нього смуток. Тоді можна відповісти й на твоє запитання: Бог, вочевидь, сумує.
Янкелю! — вона обвила руками його шию так, начебто намагалася втиснути себе в нього або його у себе.
Брід дослідила існування 613 видів смутку, кожен з яких був абсолютно неповторним, окремою емоцією, подібною до іншого виду смутку не більше, ніж до гніву, екстазу, вини чи розчарування. Смуток Дзеркала. Смуток Приручених Птахів. Смуток Засмученості перед Чиїмись Батьками. Смуток, Сповнений Гумору. Смуток Нерозділеної Любові.
Вона нагадувала людину, котра потопає, котра відчайдушне кидається у воді, хапаючись за все, що могло би її втримати. Життя цієї дівчинки було безперервною розпачливою боротьбою за те, щоби виправдати власне життя. Вона розучувала неможливо важкі мелодії на своїй скрипці, то були пісні поза межами думок, які вона могла б зрозуміти, тому й приходила вона щоразу до Янкеля, плачучи: Я вивчила ще й оцю! Вона просто жахлива! Я мушу написати щось таке, чого навіть я не зможу зіграти! Вона проводила вечори над книгами з мистецтва, котрі Янкель купував для неї в Луцьку, а щоранку, снідаючи, нарікала: То були добрі й милі книжки, але вони нічого не говорять про красу. Нічого, якщо лише я сама собі здаю про це чесний звіт. Вони кажуть лише про те найкраще, що існує. А кожного дня пообіді вона проводила час, споглядаючи їхні вхідні двері.
Ти на когось чекаєш? — запитував Янкель.
Що це за колір? — питала тоді вона.
Тоді він ставав дуже близько до дверей, так близько, що кінчик його носа торкався щілини замка. Далі він лизнув двері й розсміявся: На смак вони червоні.
Точно, червоні, хіба не так?
Здається, що так.
Тоді вона схиляла свою голівку йому на руки й питала: Але чи не могли б вони стати ще хоч трішки червонішими?
Все життя Брід було поступовим зрозумінням того, що цей світ не для неї і що із незрозумілих їй причин вона ніколи не зможе бути щасливою і чесною водночас.