Одразу ж на ліжку поруч з нею з'являються попільничка з оніксу, золота запальничка, срібний портсигар. Та так несподівано, що дівчина аж сахається. Вона дістає з портсигару сигарету. Схиляючись до неї, він бере запальничку й підносить вогонь. Вона випускає цівку диму, відводить убік руку з сигаретою:
— Дякую.
Затягуючи халатик на грудях, вона умощується сидячи, надійно притримує краї халатика ліктями. Чоловік запобігливо схиляється до неї.
— Щось іще?
Вона несміливо і дещо сумно вдивляється в його обличчя, на якому застигло запитання.
— Зрештою, я не знаю... може, я справді багато хочу? Щиро кажучи, здається, я трішечки короткозора.
— Моя люба дівчинко, треба ж було сказати відразу. Тобі подобається якась конкретна оправа?
Вона затягується димом, відводить погляд у бік дверей, випускає дим, знову сором'язливо дивиться на нього.
— Гадаю, мені краще носити великі круглясті лінзи з блакитним відтінком. У простій золотій оправі. Якщо я не помиляюсь, такі окуляри називають "Джейн Остін".
— Отакі?
Він простягає їй окуляри.
— Чудово. Дуже люб'язно з твого боку,— дівчина надіває їх, поправляє дужки на вухах, дивиться на нього з розгубленою усмішкою.— Так смішно. Всі ці смішні маленькі деталі...
— Нічого, нічого. Щось іще?
— Тільки якщо тобі не важко.
— Прошу.
— Ось тільки цей зелений колір...— вона торкається халатика.— Таке враження, що це не мій стиль.
— Вибирай сама.
— А якщо спробувати темно-червоний? Колір шовковичного соку. Я не впевнена, чи ти пам'ятаєш цей уривок з Пруста... о, як гарно. Чудово. Саме те, чого я хотіла. Дуже вдячна.
— Кави?
— Ні,— дівчина змахує рукою, в якій тримає сигарету.— Гарно й так.
— Це ж не важко. Просто ще кілька рядків.
— Справді? Але все одно не треба, дякую.
Дівчина мовчки палить, розглядаючи свої босі ноги, які не закриває новий халатик. Чоловік сидить на стільці. Нарешті вона підводить голову, невпевнено всміхається:
— Майлзе, мені б не хотілося починати нової суперечки... можна називати тебе Майлзом?
— Будь ласка.
— Хвилину тому ти був настільки люб'язний і висловив припущення, що хоча я насправді не існую, але надалі мені буде дозволено, скажімо... мені здається, ти сказав слово "консультуватись" — у тому, що стосується наших взаємин.
— Саме так. Це те, що ти говорила про певні елементарні свободи... Приймається.
— За винятком... Я справді прошу вибачення, що вимушена повертатися до війни, яку ми погодились припинити, однак усе-таки, мені здається, ти намагаєшся вкласти наше спільне майбутнє у рамки певних законів.
— Не мав ані найменшого наміру. То було звичайне припущення, повністю відкрите для обговорення. Тобі воно не до вподоби?
Дівчина погладжує згинки халата.
— Просто мені подумалося, ти був би набагато переконливішим, якби поставився до того, що вже відбулося досі, як до своєрідної сюрреалістичної преамбули — звичайно, коли хочеш повернутися до нормального розвитку розповіді — до зовсім іншого роду взаємин у набагато реалістичнішому зовнішньому контексті, — вона проводить рукою по тканині халатика на ногах.— Таких взаємин, коли б ми зустрічалися за нормальних обставин, які переросли б у необтяжливу дружбу. Маю на увазі, очевидно, той бік взаємин, який стосується ліжка. Вряди-годи ми б могли ходити в театр. Обговорювати книжки. Відвідувати виставки. Ось які взаємини я маю на увазі.
— Так-так...
— Я просто хотіла запропонувати, щоб після всіх набридлих ліжкових сцен, які відбулись у вифантазуваній тобою преамбулі, ти вдався до більш виваженого тону й зосередився на справді серйозних сучасних проблемах. Наші з тобою культурні корені. Політика. Проблеми на зразок абортів чи насильства на вулицях. Ядерне роззброєння. Екологія. Кити. Білий хліб. Хай там що, аби тільки взаємні зобов'язання не спутали нас по руках і ногах.
— Це що, ледь відчутні нюанси набагато ліберальнішого Angst'y?1
— Саме так.
— А яким тобі бачиться твоє... минуле?
— Гадаю, мені б краще бути... ну, можливо, випускницею університету зі спеціальністю англійська мова. Кембридж? Я могла б уже мати в доробку одну чи дві збірки поезій, не зовсім успішні, з комерційного погляду, однак цілком шановані в деяких колах. Щось такого роду. Можливо, я б могла бути помічником редактора в якомусь літературному журналі.
— Така собі дуже стримана, перебірлива, в моральному плані делікатна людина?
— Якщо тобі не видається, що це надто сильно відгонить самохизуванням. Що надто неймовірно.
— Зовсім ні.
Вона сором'язливо потуплює очі:
— Дякую.
— А як щодо мене?
Дівчина гасить сигарету в попільниці з оніксу:
— Що ж, я уявляю тебе одним з отих удатних бізнесменів із ледь відчутною зацікавленістю мистецтвом. Він не зовсім упевнений, як трактувати мене чи моє оточення, та й взагалі все, що перебуває за межами робочого кабінету. Й грошей. Я гадаю, тут краще пасуватимуть слова "спантеличений, навіть наляканий мною та моєю зарозумілістю і тим набагато інтелектуальнішим світом, у якому я працюю". Розумієш? — вона швиденько додає: — Тільки для того, аби створити реалістичний контраст із оцим усім. Саме так.
— Розумію.
Якусь хвилю вона спостерігає за ним через голубаві лінзи, торкається скуйовдженого волосся, затим знову непомітним рухом щільніше поправляє халатик.
— Майлзе, мені б хотілося сказати тобі одну річ, оскільки ми стали більш відвертими одне з одним. Видається, кілька хвилин тому я була без потреби занадто емоційною і багатомовною. Я справді співчуваю тобі в твоїх проблемах. Зокрема тому, що, як розумію, я — одна з них. Адже знаю, який величезний тиск чинить панівна капіталістична олігархія на сексуальність. І як важко його уникнути,— дівчина піднімає коліна й сидить, повернувши ноги, сховані пурпуровим халатиком, трохи набік. Тоді кидає на чоловіка щирий, але, завдяки окулярам, трохи схожий на совиний, погляд.— Я лише хочу сказати, ти, звичайно, робитимеш те, що тобі до вподоби. Якщо пропоноване мною надто важке для тебе. Можливо, так воно й є.
— Тим не менше можна спробувати.
— Я справді не наполягаю.
— Я гадаю, ти надзвичайно великодушна у своєму ставленні до тієї плутанини, що в мене вийшла.
— Я знаю: треба не тільки брати, але й давати.
— Хоча досі я тільки брав. Дівчина стенає плечима:
— Однак, оскільки з технічного погляду я не існую...
— Ні, ти існуєш. Щойно продемонструвала, що маєш власну волю. В неї на обличчі з'являється гримаса невдоволення.
— Боюся, це важко назвати волею. Хіба що подихом інстинкту.
На кілька хвилин западає мовчанка. Дівчина знову погладжує пурпурову тканину.
— Це справді прекрасний колір. Я люблю такий відтінок пурпурового понад усі інші.
— От і гарно.
Вона витримує паузу, а потім повертається до більш серйозної теми:
— А ще мені не хочеться, щоб ти почувався винним за те... що береш. Я ж не повністю сліпа до біологічних реалій. Мені б дуже не хотілося, щоб ти вважав мене ще однією "синьою панчохою". Твої пестощі досягли мети — ти мав би помітити. Те, що ти мене примусив робити спочатку всупереч моїй волі... щось у мені збудило.
— Я гадаю, це тільки ускладнює все. Я ж бо просто скористався тим, що ти нормальна жінка.
— Я теж повела себе не краще. Ота розповідь про сатира...— невдоволена собою, дівчина затуляє очі долонею.
— Це я тебе спровокував.
— Знаю, але я такого наплела... І це тоді, коли мені слід було б утриматися від розповіді. Я справді сподіваюсь, що ти виріжеш ту частину, якщо коли-будь... ну, ти ж розумієш.
— То була моя провина.
— Для цього завжди потрібні двоє.
— Ти надто сувора до себе.
— Якщо чесно, я так не думаю,— вона знову погладжує тканину халатика, на коліні.— Просто ти мене вкинув одразу на глибину. Сексуально. Я втратила рівновагу. З самої першої сторінки мого існування якимось чином зрозуміла, що я по суті радше нерішуча особа, незважаючи на те що, очевидно, досить приваблива для чоловіків.
— Дуже приваблива.
— Якщо серйозно, то краще нехай буде "досить". Мабуть, не без певного натяку на приховану чуттєвість, але така, яку треба збуджувати дуже поволі і ніжно.
— Розумію.
Вона не підводить очей:
— А ще хочу сказати... гадаю, зрештою була б готова прийняти якийсь компроміс щодо характеру наших стосунків у майбутньому, якщо ти наполягатимеш. Коли ми краще пізнаємо одне одного.
— Маєш на увазі те майбутнє, в якому ти — чванькувата поетеса, а я — тупий ділок?
Вона кидає на нього запитальний погляд, сповнений приголомшеної щирості.
— Прошу тебе, я ж цього не говорила, Майлзе. Зовсім не тупий. Якщо б ти був таким, то я, очевидно... мій персонаж навіть не глянув би у твій бік. Досконалий, по-своєму пристойний чоловік. Просто трохи... обмежений і деформований своїм оточенням і фахом.
— Я не зовсім чітко розумію, який компроміс ти мала на увазі.
— Якщо б ти тільки захотів, щоб вони... ну, коли вже говорити зовсім, зовсім відверто, щоб у кінці в них були набагато відкритіші фізичні стосунки.
— Щоб вони опинилися в ліжку?
— Якщо ти хочеш написати саме так.
— Але вона бачилася мені надто вередливою.
— О, я гадаю, вона довгенько залишатиметься такою. Протягом багатьох розділів. Мабуть, аж до самого кінця.
— До оргазму?
Вона тупить очі, але на обличчі в неї сором'язлива усмішка:
— Ти невиправний.
— Я без поганих намірів.
— Певна, ти спеціально так сказав. Але то пусте.
— Я все одно не розумію, як це може трапитися. Беручи до уваги попередній опис персонажів.
— Це вже твоя парафія.
— Я хочу, щоб вона була і твоєю. Вона потуплює очі:
— Це ж абсурд. Усе одно, що вчити курку нести яйця. В тебе ж напевно набагато більший досвід. Я дуже болісно відчуваю, що маю лише кілька сторінок від народження.
— Нічого. Ти швидко все схоплюєш.
— Не примушуй мене шарітися.
— І не думаю. Так воно і є.
Дівчина замовкає, тоді глипає на нього.
— Ти впевнений?
— Цілком.
Вона гасить недопалок.
— У такому разі те, що мені спало на думку, оцей експромт.... Уявляю собі щось на зразок кризи в стосунках, у тобі наростає відчайдушне бажання, ти хочеш кинути дружину заради мене...
— Яку ще дружину? В її очах подив:
— Мені просто уявлялося, що ти будеш одруженим. Я бачила тебе таким.
— От тобі й маєш.
Дівчина згортає руки на грудях і переводить погляд на двері:
— Зрештою, одного теплого літнього вечора ти приходиш до моєї квартири в районі Найтсбрідж, аби востаннє викласти все, як є: й чому ти мене кохаєш, чому я повинна покохати тебе, і так далі, а я випадково вклалася до ліжка доволі рано і на мені лише коротенька нічна сорочка.— Якусь мить вона вагається, потім смикає себе за полу: — Або оцей халатик.