Порівнював Девід не по пам'яті, бо шарж на Химеру в стилі Лотрека, викинутий старим, знайшовся в цій самій теці. В малюнкові Бреслі відчувався поспіх, але жива лінія свідчила про природжену майстерність. Девід, звісно, похвалив дівчину, запитав про звичайні в таких випадках речі: чим вона зараз займається, що їй краще вдається. Химера поставила платівку. Він сподівався почути поп-музику, а почув Шопена. Тиха мелодія зовсім не заважала розмові.
Далі йшли акварелі. Нічого конкретного, просто набір кольорів, якими Девід теж користувався. Ці малюнки сподобались йому більше: один чи два відтінки, контрасти. В цьому принаймні був якийсь пошук, не те, що старанно виконані етюди олівцем. Миша підійшла до шафи біля стіни навпроти і повернулася з чотирма полотнами.
— Доводиться ховати їх від Генрі. Вибачайте, якщо вони нагадають вам невдалі роботи Девіда Уїльямса.
Вона оглянулася, де б їх повісити, потім зняла зі стіни малюнок олівцем і подала його Девідові. Гвен Джон. Девід нарешті зрозумів, хто позував художниці. Це був Генрі, десь у Девідовому віці. Він сидів прямий, мов струна, в дещо неприродній позі, набундючений, незважаючи на буденний одяг,— затятий молодий модерніст кінця двадцятих років. Миша повернула лампу так, щоб вона освітлювала вибране місце. Девід поклав знятий зі стіни малюнок на стіл.
Полотна, які вона показала, нічим особливим не нагадували йому власних робіт, хіба що витончено-точною абстракцією і невеликим розміром, який він сам полюбляв. Може, він і не помітив би свого впливу, коли б вона про це не сказала. Але якість виконання (а на цьому він розумівся чудово) і оригінальність окремих вирішень самі впадали в око.
— Тепер зрозуміло, чому вас прийняли до коледжу.
— Іноді здається, що вдалося, іноді — що ні.
— Все гаразд. Вдалося.
— Продовжуйте,— втрутилася Химера.— Скажіть їй, які чудові ці бісові картини.
— Не можу. Заздрість бере.
— Вона просить всього по п'ять сотень за штуку.
— Ен, не дурій.
— Давайте подивимось ще он ту, поруч з ескізом,— запропонував Девід.
Ескіз зображував троянду, що в'ється на тлі стіни. На картині переплелися рожеві, сірі та кремові кольори — небезпечна палітра, проте авторці вдалося уникнути небезпеки. Він і сам не наважився б використати ці надто сентиментальні й невиразні кольори. В Девідовій палітрі переважали інші, такі, які носила сьогодні Миша — осінь і зима.
Хвилин двадцять розмова точилася навколо живопису: яку техніку застосовує Девід, якими матеріалами користується, як у нього відродився інтерес до літографії, як він "вирощує" свої ідеї... Розповідав Девід, як колись перед студентами, хоч і відчував, що трохи відвик від фахового викладу. Бет завищи була поруч і не потребувала його пояснень, сприймаючи все з півслова. До того ж вони працювали в різних стилях. Свідомо й підсвідомо він розумів, у якому напрямку працює Миша. Тут він бачив аналогію з власними творчими пошуками. Правда, вона робила це по-жіночому, з декоративним ухилом. Її більше цікавило відтворення текстури й сполучення кольорів, а не форма, і абстракцію свою вона виводила скоріше від природного їх поєднання, а не штучного. Генрі, сказала Миша, вплинув на неї своїм твердженням, що колір можна намалювати без фарби. Дівчина багато чого навчилася, намагаючись довести протилежне.
Девід сів у крісло, дівчата — напроти нього на канапу. Він дізнався ще більше про їхні сім'ї та їхню дружбу. За мовчазною угодою, Генрі й сьогоднішній день покищо обминали. Знову найбільше говорила Химера. Вона смішно розповідала про своїх жорстоких і фанатичних батьків, про те, як бунтували її брати й молодша сестра, про те пекло, на яке перетворилися її дитинство та юність в бідняцьких кварталах Ектона. Розповідь Миші була стриманішою. Начебто одиначка. Батько — власник невеличкого машинобудівного заводу в Суїндоні. Мати — жінка з "художнім" смаком, має антикварну крамницю в Хангерфорді. Це в неї щось на зразок хобі. У них там розкішний будинок, вставила Химера, в георгіанському стилі. Такий шикарний. "Сім'я досить багата,— подумав Девід.— Батьки, мабуть, надто інтелігентні, щоб належати до типових провінціалів". Помітив він і те, що дівчина розповідала про них стримано.
В кімнаті запанувала тиша. Девід саме розмірковував, як непомітно перевести розмову на сьогоднішній день і на майбутнє, коли Химера встала й підійшла до нього.
— Я вже йду спати, Девіде. А ви ще могли б посидіти. Ді — нічна пташка.
Химера послала йому поцілунок рукою і вийшла з кімнати. Вона зробила це так раптово й відверто, що Девід розгубився. Миша сиділа, опустивши очі. Вона теж зрозуміла — подруга навмисне залишила їх наодинці.
— Стомилися? — запитав Девід.
— Ні, якщо ви не стомилися.— Ніяково помовчавши, вона стиха додала: — Генрі сняться кошмари. Одна з нас завжди спить у його кімнаті.
Він відкинувся на спинку крісла.
— Як же він давав собі раду, поки вас не було?
— Остання подруга залишила його два роки тому. Шведка. Зрадила, можна сказати. Заради грошей. Не знаю напевне, він ніколи про неї не згадує. Але Матильда каже, що заради грошей.
— Отже, якийсь час один порався?
Дівчина зрозуміла натяк і відповіла з ледь помітною усмішкою:
— Минулого року він мало малював. А тепер йому таки справді допомога у студії потрібна.
— Я так розумію, що він і надалі матиме помічницю? — Це було скоріше ствердження, ніж питання, і вона опустила очі.
— Ен розповіла.
— Дещо. Але як...
— Ні, я лише...
Вона пересіла, підібгавши під себе босі ноги й обпершись спиною об підлокітник. Покрутила гудзика на чорній сорочці. Сорочка із шовку-сирцю, з ледь помітним полиском, манжети й комірець оздоблені золотавою облямівкою.
— Що ж вона вам розповіла?
— Просто сказала, що непокоїться за вас.
Вона довго мовчала, потім спитала притишеним голосом:
— Бо Генрі хоче зі мною одружитися?
— Так.
— Це вас дуже спантеличило?
Девід завагався.
— Трохи.
Дівчина замислилась.
— Я ще не вирішила,— промовила нарешті, стенувши плечима.— Гадаю, коли жінка робить усе, що робила б дружина...
— А чоловік?
— Я йому потрібна.
— Я не зовсім те мав на увазі.
Вона знову помовчала. Девід відчув — у ній борються ті самі два почуття, що й після збирання ожини: їй хотілося поговорити, й водночас вона боялася цього. Нарешті зважилась.
— Це дуже важко пояснити, Девіде. Все, що сталося. Звісно, про фізичне кохання не йдеться. Крім того, мені добре відомо, що принаймні наполовину його кохання до мене — це чистий егоїзм. Він потребує, щоб хтось ним опікувався. Але вже не вірить у свої власні вигадки. Казочка про старого розпусника — то лише для чужих. У глибині душі він боїться залишитись один. Як я поїду, навряд чи він ще малюватиме. Це його доконає. Може, навіть у буквальному розумінні.
— А чому ви повинні вибирати між заміжжям і виїздом?
— Я не повинна. Просто в мене таке відчуття, що зараз не можна його покидати. А мені однаково. Аби йому добре було.
Вона все ще крутила гудзика, трохи похиливши голову, наче дитина, яка відчуває свою провину. Розкішно-недбала зачіска, босі ноги. Змінила позу, обхопивши коліна руками.
— Ен каже, ви боїтеся створити враження, ніби вас цікавлять його гроші.
— Я не боюся того, що скажуть люди, а того, що ці гроші можуть зашкодити мені самій. Він же знає, чого варта його колекція. Брака після його смерті віддадуть в галерею Макта. Але й так багато залишиться. Я хочу сказати, що це надто великі гроші. Навіть смішно сприймати їх як винагороду. І він це розуміє.
— Яка ж дам шкода від того?
На її обличчі промайнула крива усмішка.
— Я хочу бути художником, а не багатою вдовою,— промовила вона й ще тихіше додала: — Відійди від мене, Котміне.
— Мода на бідних художників, які живуть в мансардах, уже минула.
— Що ж мені — отак просто відмовитися від творчих планів?
— Не знаю, що й порадити.
Вона знову посміхнулася, уникаючи його погляду.
— Мені всього двадцять три роки. Ще рано думати, що мені не захочеться жити десь в іншому місці. Іншим життям.
— Однак спокуса все-таки велика?
Вона довго збиралася з відповіддю.
— Весь цей зовнішній світ... Мені навіть у Рейні не хочеться більше з'являтися. Безліч машин. Люди. Події. Мені вже вкрай необхідно поїхати додому й побачитися з батьками. А я все відкладаю. Якась нісенітниця. Наче зачарована. Навіть вашого приїзду жахалася. Я справді була в захваті від вашої виставки. Проте вирішила, що ви мені не сподобаєтесь. Лише тому, що належите до того зовнішнього світу, що можете вибити мене з колії... самі розумієте.
Вона залишила одну із своїх картин на стіні над канапою, Девід розумів, що це не марнославство. Його останні сумніви розвіялися — Ен мала рацію: холодна самовпевненість першого вечора була просто позою, так само як і байдужість під час їхньої першої зустрічі. Картина, яку дівчина залишила на стіні, нагадувала — їх об'єднує щось спільне. І це почуття росло. Паузи вже не здавалися такими пінковими.
— Ваші батьки знають про те, що тут діється?
— Не про все... але вони не такі, як батьки Ен. Їм можна пояснити.— Вона стенула плечима.— Та не в тім річ. Не хочеться навіть думати про те, що доведеться залишити цей затишний лісовий куточок. Поки я тут, мені наче відкриті всі дороги. Але я страшенно боюся на щось зважитися. І в той, і в другий бік.— Почувся якийсь шурхіт: нічний метелик бився об абажур лампи за канапою. Вона глянула на нього, потім знову опустила очі.— Крім того, я не знаю, чи обов'язково жити... нормальним життям, щоб стати пристойним художником.
— Якщо ви змусите себе до збочень, то це не означає, що ви станете краще малювати.
— Виходить, роби те, чого від тебе чекають інші.
— Ну, звісно, робити слід те, в чому відчуваєш потребу. До біса тих інших.
— Я не знаю, як зупинитися,— ось моя біда. Завжди терплю до самого кінця.
— А проте коледж залишили.
— Я пішла проти самої себе. Ви навіть не уявляєте. Намагалася довести, що я не така, як є насправді. А що вийшло? З вогню та в полум'я. Зараз мені ще гірше, ніж тоді.— Вона трохи відсунулася, не опускаючи колін. Єдина лампа в кімнаті стояла на підлозі за спиною дівчини. Девід майже не відривав очей від затіненого профілю її обличчя. В кімнаті й надворі панувала глибока пічна тиша. Наче вони одні в цілому домі, в усьому світі.