Мало приємного, вскочив у халепу: пес — за зад, а лікарі — в живіт.
А далі було так.
Як уже вони зійшлися з тією Тіткою — невідомо, але якось зійшлися. Може, вони були знайомі давно (мабуть, так воно й було), але того дня вони зустрілися на вулиці. Такі вгадують одне одного, як кулик кулика, дурень дурня, а наклепник наклепника. Отож зійшлися і розговорилися. З'ясувалось, що він кривобочиться від укусу собаки з чорним вухом.
Та я ж його знаю! їй-богу, знаю! — схропнула Тітка. — І мене кусав.
Сірий же знав, що вона бреше, одначе сказав так:
Я особисто написав заяву, щоб його спіймали й знищили. Так підказує мені совість.
І правильно підказує! — з піднесенням підтримала Тітка.
А ви також напишіть… якщо, звичайно, ви чесна людина.
Я? Я не відступлю!
І вона того ж дня понесла заяву тудй ж, у ветеринарний пункт. У глибині душі Сірий думав (сам собі думав): "Якщо збрехала, то нехай-но й тебе лікарі — у животик!" Він не любив, коли йому говорили неправду, і пишався цим. Ну, Тітка також вскочила у халепу: горланила, лаялась, брехала, як то вже потрібно було їй, зокрема про те, що ранка була невеличка і вже загоїлась, тицяла пальцем у старий рубець на руці і ще кричала, що вона, як чесна радянська жінка, написала задля користі справи, а її за це карають у живіт.
Дивно, але чомусь її відпустили, записавши адресу, й сказали, мовляв, заїдемо завтра додому, щоб з'ясувати все.
Як там уже було, тільки Тітка зненавиділа Біма лютою ненавистю. Сірого — також, але трохи менше, хоч він і підвів її під монастир.
У зв'язку з такими двома заявами через два дні в обласній газеті з'явилося оголошення:
"Є підстава вважати: собака, безпородний сетер, вухо чорне, кусає перехожих. Усіх, хто знає його місцеперебування, а також тих, кого він укусив, просимо сповістити на адресу… для його спіймання, щоб зробити аналіз і запобігти можливим наслідкам. Громадяни! Бережіть своє здоров'я і здоров'я інших — не мовчіть…" і т. д.
В найближчі дні негайно посипалися листи читачів. В одному з них повідомлялося:
"…(такого ось числа і місяця цього року)… біг собака в бік вокзалу (безпородний сетер, вухо чорне), він не розбирав нічого і чухрав напрямки; так здорові духом собаки не бігають — напрямки чи навскоси через площу, а обминають перешкоди чи об'єкти, що трапляються на шляху. Хвіст був опущений вниз, і морда була справді опущена вниз. Вищезгаданий собака (безпородний сетер, чорне вухо), цілком небезпечний, може вкусити всякого громадянина Радянського Союзу і навіть іноземного туриста, які є, а через те треба його зловити й ліквідувати без будь-яких досліджень, про які згадано в оголошенні вашої шанованої нами газети".Л
Під петицією стояло дванадцять підписів.
Були й інші листи (усіх не згадаєш). Ну, наприклад, такий: "Точнісінько такий собака, але без чорного вуха, біг теж навпрямки…" Або: "Місто запруджене собаками, а який з них скажений, зрозуміти не можна ніяк". Або: "І зовсім той собака не скажений, ви самі скажені, витинари". Або: "Якщо облвиконком не може поставити на широку ногу організацію спланованого, розрахованого на роки, знищення собак, то куди ми йдемо, товаришу редактор? Де план? Де дійова критика і чому ви до неї не прислухаєтесь? Адже хлібини ми вміємо пекти, а ось оберегти здоров'я трудящого громадянина — кишка тонка. Я — чесна людина І ріжу завжди у ВІЧІ саму матінку-правду. 1 не боюсь я нікого, до речі.
А ви подумайте над цими моїми словами. У мене вже терпець увірвався: пишеш, а ніякого пуття".
Загалом, листів було так багато, що розгорнулася дискусія, після якої з'явилась редакційна стаття "Том у квартирі", де наводилися витяги з листа доцента педінституту. Той доцент був одвертим собаконенависником. Чому це так, важко здогадатися, але виховне значення для дітей та юнацтва його висловлювання мало величезне: якщо вони зрозуміють його правильно, то з дитинства душитимуть собак, дбаючи про здоров'я трудящих, а на людину, яка тримає собаку вдома, колективно й дружно кричатимуть на вулицях: "Ледащо!" (таким словом обізвав доцент людей, що люблять собак), "Нетіпаха!" (теж творчість того самого доцента).
Як уже було сказано вище, усіх листів перелічити просто неможливо, але один усе-таки наведемо, останній. Він складався з двох рядків. Читач просто запитав: "А якщо на обох вухах чорне — бити?" То був читач— практик, далекий від абстрактного сприйняття світу. Проте цей лист не потрапив ні в статтю, ні взагалі на сторінки преси й навіть залишився без відповіді. Тільки подумати! Яка неповага до запитів людини, що пропонує свої послуги.
Є, є ще читач співчутливий, не перевівся, хвалити бога. Такий читач не промине можливості висловитись і затаврувати. Отак і в нашій пригоді: Біма шукали вже по всьому місту, зганьбили доброго собаку. А за віщо? Хай, хай він, скажімо, вкусив, — це правда, а обставини цього укусу й те, що він скажений, — це цілковита неправда. Дбайливий читач сплутав усе це разом не зі своєї вини: він не передбачив паклепу, а в нього хоч і короткі, та зате міцні ноги.
Але редактор своєчасно помітив, що дискусія ця — стихійна, викликана, очевидно, вкушеною людиною, дискусія зовсім не організована, а самопливна. І він учинив мудро — дав оголошення нонпареллю (тим шрифтом, якого ніколи не пропустить уважний читач): "Собака — Чорне вухо — спійманий. Редакція припиняє дискусію на цю тему. Рукописи не повертаються".
Редактор той був гуморист, чого "читач-борець" терпіти не може.
Але то була неправда: Біма ніхто не піймав. Просто Толик, довідавшись у школі про оголошення, знайшов надвечір квартиру ветлікаря, подзвонив, а коли, йому відчинили, сказав:
Я — від Чорного вуха, від Біма…
З'ясувалось питання негайно: наступного дня Толик поїхав до Біма й одвів його, триногого, на ветеринарний пункт до лікаря. Той оглянув, сказав:
Брехня уся ця дискусія. Собака не скажений, а хворий. Побитий і покалічений. Ех, люди! — якось непевно зітхнув він.
Зате оглянув хвору лапу, вислухав нутрощі, виписав мазь для ноги, дав мікстуру для вживання всередину й, виряджаючи друзів — хлопчика і собаку, спитав на прощання:
Тебе як же звуть, герою?
Толик.
Ти хороша людина, Толику. Молодець!
Бім, виходячи, теж подякував лікареві. Від нього пахтіло ліками, але він зовсім не був хворий, а навпаки, високий, мужній чоловік з добрими очима.
"Хороша людина, — сказав йому Бім хвостом і поглядом. — Дуже хороша ви людина!"
…Читачу-друже! Не той читач, що гадає, нібито без його наклепницьких листів собаки поїдять усіх громадян і громадянок, ні — не той. Інший — мій читачу, до тебе я звертаюсь. Пробач, що в лірично-оптимістичній повісті про собаку я іноді напишу одну-дві сатиричні картинки. Не звинувачуй у порушенні законів творчості, бо в кожного письменника свої "закони". Не звинувачуй, любий, і в змішуванні жанрів, бо саме життя — змішування: добро і зло, щастя і нещастя, сміх і горе, правда і брехня живуть поруч, і так близько одне до одного, що іноді важко й розрізнити їх. Гірше було б мені, коли б ти раптом помітив у мене напівправду. Вона схожа на напівпорожню бочку. А різницю ж між напівпорожньою та напівповною бочкою зайве доводити.
Головне, я за те, щоб писати про все, а не лише про щось одне. Це просто шкідливо. Ти подумай! Якщо писати лише про добро, то для зла — це знахідка, блиск; якщо писати лише про щастя, то люди перестануть бачити нещасних і, зрештою, взагалі не помічатимуть їх; якщо писати лише про серйозно-прекрасне, то люди, перестануть сміятися над потворним.
А втім, як бачите, я ж бо й пишу лише про собаку. Підтвердять це подальші розділи цікавих і, до речі відзначу, не завжди веселих пригод з нашим добрим Бімом.
РОЗДІЛ 10
За гроші
Бім одужував завдяки старанням Толика і Степанівни. А тижнів через два почала загоюватися й лапа, хоч і лишилася розлапистою, широкою в порівнянні з іншими; Бім уже пробував на неї наступати, але поки що потрошку — тільки пробував. Розчесана Толиком шерсть надала Бімові цілком пристойного вигляду. А ось голова стала боліти не перестаючи: від ударів Сірого щось у ній неначе змістилося. Часом Бім відчував паморочення; тоді він зупинявся, здивовано ждав, що з ним буде, але потім, хвалити бога, миналося до наступпого приступу. Ось так і в людини, травмованої або приголомшеної несправедливістю, несподівано, не одразу, а через якийсь час, раптом задзвенить у вухах, запаморочиться голова, не туди заскочить серце, й вона, похитуючись, зупиняється і жде в гіркому подиві, що ж це з нею буде; потім справді минається, а інколи навіть і не повторюється. Усе буває і все минається. Людина — також тварина, тільки чутливіша.
…Лише пізньої осені, вже як почалися постійні заморозки, Бім пішов на чотирьох ногах, одначе так-таки й накульгував — нога чомусь стала трохи коротша. Як бачимо, Бім лишився калікою, хоча з головою все начебто владналося. Справді-бо: все буває і все минається.
Це ще не біда б, але ж хазяїна нема та й нема. І аркуш листа давно вже нічим не пахне, а лежить в кутку, як звичайнісінький, ні на що не потрібний папір. Бім уже міг би знову шукати друга, але Толик не спускав з поводка, коли гуляв з ним. Толик усе ще боявся й того оголошення в газеті, і Сірого дядька, та й перехожі інколи запитували: "А чи не той це собака, скажений, з чорним вухом?" Толик не відповідав і швиденько йшов собі, озираючись. Він міг би сказати: "Ні, не той собака" — та й край. Але він не вмів брехати й приховувати своїх почуттів — страху, побоювання, сумніву тощо; навіть навпаки, усе це проявлялося щиро й одверто: брехню він називав брехнею, правду — правдою. Більше того, в ньому зароджувалося почуття гумору, як одного із способів вияву справедливості, справжнього гумору, при якому смішне говориться без будь-якої посмішки, хоча той, у кого з'явилося це почуття, може внутрішньо майже плакати. Першим проявом цього був отой твір, суті якого він сам ще не розумів. Він ще нічого не розумів як слід, він тільки невиразно починав про дещо здогадуватись.
Отже, хлопчик у спортивних осінніх штанцях і жовтих черевичках, у світло-коричиевому піджачку й осінньому ворсистому картузику щодня, надвечір, ішов з кривим собакою одним і тим маршрутом. Він завжди був такий чистенький і охайний, що кожен зустрічний думав: "Одразу видно — з культурної сім'ї хлопчик".