І дверима гримнув. Я мало не завив від туги, копнув ці аркуші — по всій кімнаті розлетілися. Почав знов у сад дивитися — чорно перед очима, не можу. Підібрав аркуш, який був найближче, почав читати. Потім другий, потім третій… Потім зібрав усі, склав за порядком, почав читати знову.
Це все були звіти. Корнієві люди, які, як я розумію, були закинуті до нас, працювали там у нас: хто двірником, хто перукарем, а хто й генералом. І от вони, значить, доповідали Корнієві про свої спостереження. Чиста робота, годі й казати. Професіонали.
Ну, було там про цього хлопчину, про Данґа. Жив він, як і я, у столиці й навіть неподалік від мене, навпроти зоопарку. Батька його вбили ще під час першого Тарського інциденту. Він був науковцем, ловив у гирлі Тари якихось своїх наукових риб, ну, там його випадково й порішили. Залишився він один із матір'ю. Як і я. Тільки мати його була інтелігентною і пішла в учительки, музику викладала. А він, між іншим, теж був хлопцем з головою. Премії всілякі у школі хапав, здебільшого — з математики. Він здібності мав великі, ніби як я до техніки, тільки більші. Коли почалася ця війна, він під час чи не першого бомбардування потрапив під бомбу, ребра йому потрощило, праву ногу назавжди скалічило.
І поки я, значить, брав Аріхаду, придушував повстання й ходив десантом у гирло Тари, він цілодобово лежав удома. Я не докоряю йому, він там намордувався, може, ще більше за мене: в їхній дім влучило дві бомби, його отруїло газами, всіх мешканців будинку потім виселили, залишилися вони вдвох із матір'ю в отій руїні — не знаю, чому мати не захотіла переїжджати. І от, значить, мати його щодня йшла на роботу, тепер уже не в музичну школу, а на патронний завод. Іноді на цілу добу йшла, іноді на дві. Залишить йому яку-небудь їжу, суп у ватник закутає, щоби він міг дотягтися, — сам він з ліжка майже не вставав — і піде. Але от одного разу вона пішла, та й не повернулася. Невідомо, що з нею сталося. Цей Данг уже геть загинався, коли на нього випадково вийшов Корніїв розвідник. Словом, моторошна історія, що й казати. Просто в центрі столиці гинув від голоду та холоду хлопець, причому великий математичний талант, навіть величезний, і всім на нього було начхати. Так би й здох, як собака під парканом, якби не цей тип. Ну, він раз до нього прийшов, другий прийшов, їжу йому носить. А хлопець візьми та й розколи його! Той тільки рота роззявив. А Данг йому щось на зразок ультиматуму: або ви мене звідси до себе візьмете, у ваш світ тобто, або я повішусь. Он, каже, петелька висить, бачите? Ну, Корній, звісно, віддав розпорядження… Така от історія.
Там ще багато чого було. Але здебільшого, звичайно, про можновладців. Було там і про герцога, і про Одноокого Лиса, і про пана фельдмаршала Брагга, про всіх там було. Як вони політику роблять, як вони розважаються у вільний час… Я періодично переставав читати, нігті гриз, щоби заспокоїтися. І про її високість теж було. Виявляється, гофмаршалом у палаці служила теж Корнієва людина, тож сумніватися не доводиться. Це ж не те що для мене матеріали підбиралися. Це ж Корній їх з якоїсь справи насмикав, просто з м'ясом видирав. Ну, гаразд.
Склав я ці аркуші акуратною купкою, підрівняв, зважив на руці й знову ними по кімнаті пустив. Взагалі-то, якщо казати чесно, лишалось мені одне: куля в лоб. Хребет вони мені переламали, от що. Домоглися свого. Весь світ в очах перевернули сторч ногами. Як жити — не знаю. Навіщо жити — не розумію. Як тепер Корнієві в очі дивитись — і зовсім не відаю. Ех, думаю, розженуся я зараз по кімнаті, руки по швах і — у віконце, головою вниз. І всьому кінець, хоч тільки й другий поверх. Та тут якраз приперся Драмба, вимагає чергове креслення. Розхолодив він мене. А коли пішов, почав я вже спокійніше міркувати. Цілу годину сидів, нігті гриз, а потім пішов і скупався. 1 прийшло до мене якесь дивне полегшення. Ніби якийсь хворобливий пухир у моїй душі надувався, надувався, а тепер от луснув. Ніби я з якимись боргами розрахувався. Ніби я цим відчаєм своїм якусь провину перед кимось спокутував. Не знаю перед ким. І не знаю яку. І в голові у мене лише одне: додому, хлопці та дівчатка! По домівках! Усі мої борги, які ще залишилися, — всі вони там, удома.
За обідом Корній мені каже, не дивлячись, суворо, непривітно:
— Прочитав?
— Так.
— Зрозумів?
— Так.
На цьому наша розмова і скінчилася.
Після обіду зазирнув я до Драмби. Трудиться мій рядовий на повну котушку, тільки стружка летить. Весь у тирсі, в гарячому мастилі, руки так і літають. Одне задоволення на нього дивитися. Швидко в нього справа просувалася — просто на диво. А мені тепер залишалося тільки одне: чекати.
Ну, чекати довелось недовго, днів два. Коли машинка була готова, я її склав у мішок, відніс до ставів, зібрав там і випробував з молитвою. Нічогенька собі машинка, молотить. Плюється, та все ж таки вона вийшла краща, ніж у наших повстанців, які робили свої шмар-кавки взагалі з обрізків водогінних труб. Ну, повернувся я, запхав її разом з мішком до залізного ящика. Готовий.
1 ось того самого вечора (я вже спати намилився) відчиняються двері, і стоїть у мене на порозі ця жінка. Дякувати Богу, я ще не роздягся — сидів на ліжку у формі та знімав чоботи. Правий зняв, та щойно взявся за лівий, дивлюся — вона. Я нічого навіть подумати не встиг, тільки глянув і, як був в одному чоботі, підхопився перед нею й виструнчився. Гарна вона була, хлопці та дівчатка, аж страх — ніколи я у нас таких не бачив, та й не побачу, напевно, ніколи.
— Вибачте, — каже вона, усміхаючись. — Я не знала, що тут ви. Я шукаю Корнія.
А я мовчу, як бовдур дерев'яний, і тільки очима її їм, та майже нічого не бачу. Очманів. Вона обвела поглядом кімнату, потім знову на мене подивилася — пильно, уважно, вже без усмішки, — ну, бачить, що пуття від мене ніякого, кивнула і вийшла, і двері за собою тихенько причинила. І чи вірите, хлопці та дівчатка, мені здалося, що після того, як вона пішла, в кімнаті відразу стало темніше.
Довго я стовбичив отак, в одному чоботі. Всі думки мої сплутались, нічогісінько я не тямив. Навіть не знаю, в чому ж тут справа: чи то освітлення було якесь особливе тієї миті, а може, й сама ця мить була для мене особливою, та я потім півночі все крутився і ніяк не міг опам'ятатися. Згадував, як вона стояла, як дивилася, що казала. Зрозумів, звісно, що вона мені неправду сказала, що аж ніяк вона не Корнія шукала (знайшла, де шукати!), а зайшла сюди навмисно, на мене подивитись.
Ну, це байдуже. Інша думка мене у смертельну нудьгу загнала: зрозумів я, що довелося мені побачити в цю хвилину маленьку частинку справжнього великого світу цих людей. Адже Корній мене до цього світу не пустив, і правильно, напевно, зробив. Я б у цьому світі руки на себе наклав, бо це неможливо: бачити таке щохвилини і знати, що ніколи ти таким, як вони, не будеш і ніколи ти такого, як вони, не матимеш, а ти серед них, як сказано у священній книзі, до кінця днів своїх залишишся "бридкий, огидний і затхлий"… Словом, погано я спав тієї ночі, хлопці та дівчатка, можна сказати, що й зовсім не спав. А ледве засіріло, я вибрався у сад і заліг у кущах на своєму постійному спостережному пункті. Закортіло мені побачити її ще раз, розібратися, зрозуміти, чим це вона мене вчора так вразила. Бо ж бачив я її й раніше, з оцих-от самих кущів і бачив…
І от коли вони йшли доріжкою до нуль-кабіни, поруч, але не торкаючись одне одного, я дивився на неї і мало не плакав. Нічого знову я в ній не бачив. Ну, гарна жінка, не заперечую, — і все. В її синіх очах була порожнеча, і біля рота з'явилися зморшки.
Вони пройшли повз мене мовчки, і тільки біля самої кабіни вона, зупинившись, промовила:
— Ти знаєш, в нього очі вбивці…
— Він і є вбивцею, — тихо відповів Корній. — Професіонал…
— Бідолашний ти мій, — сказала вона і погладила його долонею по щоці. — Якби тільки я могла з тобою залишитися… але я справді не можу. Мені тут тоскно…
Я не став далі слухати. Це ж вони про мене говорили. Прокрався я до своєї кімнати, подивився у дзеркало. Очі як очі. Не знаю, чого їй треба. А Корній правильно їй сказав: професіонал. Тут соромитись нічого. Чого мене навчили, те й умію… І я всю цю історію від себе відкинув. У вас своє, у мене — своє. Моє діло зараз — чекати і дочекатися.
Як я три останні дні провів — не знаю. їв, спав, купався. Знову спав. З Корнієм ми майже не розмовляли. І не тому, що він не пробачив мені за цей випадок чи всяке там, ні. Просто він був дуже заклопотаний. Тепер уже до останньої межі. Навіть змарнів. Народ до нас знову занадився, так і пруть. Не повірите — дирижабль прилетів, цілу добу висів над садом, а під вечір як посипались із нього, як посипались… Та от що дивно — за весь цей час жодного "привида". Я вже давно помітив: "привиди" в них тут прибувають або пізно ввечері, або рано-вранці, не знаю вже чому. Тож удень я був як у тумані, ні на що уваги не звертав. А коли сонце зайде, зорями небо всіє, так я вже біля вікна з машинкою на колінах. А "привидів" нема, хоч ти лусни. Я чекаю, а їх нема. Я вже, чесно кажучи, тривожитися почав. Що це, думаю, навмисно? І тут він усе на сто років вперед розрахував?
За весь цей час тільки одна цікава подія і сталася. Останнього дня. Хроплю оце я перед своєю нічною вахтою, і раптом будить мене Корній.
— Чого це ти серед білого дня спати завалився? — питає він мене невдоволено, проте невдоволення це, бачу, якесь несправжнє.
— Спекотно, — кажу. — Зморило.
Зморозив, звичайно, спросоння. Цього дня якраз дощик моросив від самісінького ранку.
— Ох, розбестив я тебе, — каже він. — Ох, розбестив. У мене руки не доходять, а ти користаєш… Ходім! Ти мені потрібен.
Отакої, думаю. Знадобився. Ну, звичайно, підхоплююсь, ліжко доводжу до ладу, беруся за сандалії, і тут він мені видає:
— Ні, — каже. — Це облиш. Одягни форму. Та опорядись як слід… зачешись. Гевал гевалом, дивитись сором…
Ну, хлопці та дівчатка, думаю, моря горять, ліси течуть, мишка в камені втопилась. Форму йому. І так мені цікаво стало, що нема слів. Одягаюся, затягуюсь до упору, зачесався. Підборами клацнув. Слуга вашої ясновельможності. Він оглянув мене з голови до ніг, усміхнувся чогось, і пішли ми через увесь будинок до нього в кабінет.