Прийняв таблетки і заснув.
Мегре поклав трубку й хвилин із тридцять у задумі ходив по коридору, слухаючи, як бубонить за дверима Ляпуент. Що ж, хай хлопчина понюхає пороху! Потім він вирішив повернутися до себе. Йєф ван Хутте сидів на стільці, поклавши на коліна свої величезні ручиська. Вигляд у нього був насмішкуватий. З виразу інспекторового обличчя Мегре зрозумів, що й той нічого не домігся.
— Ну, це ще довго триватиме? — запитав фламандець, коли комісар сів на своє місце. — Не забувайте, що ви обіцяли запросити сюди консула. Я розкажу йому про всі ваші витівки, і завтра про це заговорять усі бельгійські газети.
— Послухайте, ван Хутте…
— На біса мені вас слухати, коли я наперед знаю все, що ви скажете?
Він показав пальцем на Ляпуента.
— Теж мені допитувач!.. Скільки їх там у вас? П'ять, десять? Вони теж будуть мене допитувати?
— Можливо…
— Навіщо марнувати час? Нічого нового я вам не скажу…
— Але ж у ваших свідченнях багато суперечностей…
— Ну то й що?.. Коли б ви були на моєму місці, у вас їх було б не менше.
— Ви чули, що казали свідки?
— Свідки казали одне, я кажу друге… Але це ще не означає, що я брешу… Поспитайте в будь-кого про Йєфа ван Хутте, і ви не почуєте жодного лихого слова…
І Мегре починав усе спочатку, випробовував нові ходи… Йому пригадався випадок, коли шістнадцять годин підряд він допитував іншого злочинця, не менш затятого, поки той нарешті "розколовся" саме в ту хвилину, коли Мегре вже хотів був махнути на нього рукою.
Це була одна з найвиснажливіших ночей. Він двічі віддавав своє місце Ляпуентові і сам виходив до інспекторської, щоб хоч трохи перепочити. Вже було з'їдено всі бутерброди, випито все пиво, вже спорожніли всі приміщення Палацу правосуддя, вже в коридорах зашаруділи віниками прибиральниці, а вони все ще продовжували свою жорстоку гру.
— Ви не могли бачити, як ті двоє проходили повз вашу баржу…
— Річ у тім, що я там був, а вас там не було…
— Ви чули, що вони сказали…
— А ви чули, що я сказав…
— Зауважте, що я не звинувачую вас в умисному злочині…
— Цебто як?
— Я не кажу, що ви заздалегідь вирішили його вбити.
— Кого? Віллемса чи того типа, що я витяг із води? Адже їх уже двоє. А завтра стане троє, четверо, п'ятеро… Хіба ж вам важко накинути ще кілька?
О третій годині ночі вкрай знесилений Мегре вирішив припинити допит. На цей раз спасував він, а не допитуваний.
— Ну, на сьогодні досить, — буркнув Мегре, підводячись.
— Отже, ви відпускаєте мене до жінки?
— Ні… Ви спатимете в нас на розкладушці… Інспекторе, відведіть його!
Поки Ляпуент вів фламандця довгими коридорами Сюрте, комісар, заклавши руки в кишені, спустився сходами і спроквола подався безлюдними вулицями додому. Лише біля Шатле йому пощастило спіймати таксі.
— Це ти? — запитала спросоння пані Мегре, коли він навшпиньках зайшов до спальні.
Так, наче це міг бути хтось інший!
— Котра година?
— Четверта…
— Він признався?
— Ні…
— Ти гадаєш, це він?
— Я певен цього!
— І ти його відпустив?
— Ще ні.
— Ти їсти будеш?
Ні, він не хотів їсти, але, підійшовши до буфета, наточив собі повну чарку коньяку. Потім роздягнувся й ліг, та ще довго не міг склепити очей.
Клятий фламандець! Такого не скоро забудеш!
8
Того ранку його супроводжував Торанс, бо Ляпуент ще не одіспався після свого нічного чергування на набережній Орфевр. Перед виходом з управління Мегре мав досить довгу телефонну розмову з професором Маньєном.
— Я певний, що з учорашнього вечора він при цілковитій свідомості, — заявив той. — Тільки, прошу вас, не дуже його втомлюйте. Не забувайте, що це був для нього сильний удар і потрібно буде кілька тижнів, щоб він прийшов до норми.
Вони неквапливо прямували уздовж залитої сонцем набережної, і збоку могло здатися, що це троє друзів, які вийшли на ранкову прогулянку, скориставшися з гарної погоди.
Йєф ван Хутте, що йшов посередині, був неголений, бо не мав бритви, і його русява щетина вилискувала на сонці. Вони звернули до кафе навпроти Палацу правосуддя, щоб випити по чашці кави. Їх не міг не вразити апетит фламандця, який спокійнісінько проковтнув одне за одним понад півдюжини тістечок.
Він, очевидно, гадав, що його ведуть до моста Марі, щоб відтворити на місці нічну пригоду, і здивовано звів брови, коли поліцаї зупинилися перед сірим будинком лікарні. Мегре не помітив на його обличчі жодних ознак занепокоєння.
— Дозвольте зайти? — звернувся він до старшої сестри.
Та пильно оглянула довготелесого фламандця і мовчки знизала плечима. Все це виходило за межі її розуміння — отож і не варто сушити собі голову.
Що ж до комісара, то для нього це була остання надія. Він перший увійшов до палати і, супроводжуваний, як і напередодні, поглядами хворих, попрямував до Професорового ліжка. За ним, частково затулений його огрядною постаттю, йшов ван Хутте, далі — Торанс.
Професор стрів Мегре апатичним поглядом, потім так само байдуже глянув на фламандця.
Той теж нічим не виказував свого хвилювання і, здавалося, терпляче очікував кінця цієї не зрозумілої для нього процедури. Сподіваної реакції не було.
— Підійдіть ближче, Йєф…
— Що вам од мене ще потрібно?
— Підійдіть сюди!
— Гаразд… А далі?
— Ви його впізнаєте?.
— Це він тонув, вірно я кажу? Тільки тоді в нього була борода.
— Однак ви його впізнаєте?
— Авжеж…
Затамувавши подих, Мегре вп'явся очима в обличчя бродяги, який знову спокійно подивився на нього і перевів погляд на фламандця.
Комісар міг би заприсягтися, що Келлер вагається. Минуло кілька хвилин, перш ніж мюлузький лікар опанував себе і знову спокійно глянув йому у вічі.
— А ви його впізнаєте?
Ледь помітна усмішка осяйнула його обличчя, в очах па мить спалахнули лукаві іскорки.
— Ні… — тихо проказав він, ледь ворухнувши губами.
Комісар відчув, як у ньому заклекотала безсила лють.
Тепер він був певний, що бродяга твердо вирішив мовчати.
— Це один із тих добродіїв, що витягли вас із води…
— Дякую, — ледь чутно промовив бродяга.
— І той самий, що розбив вам голову і потім кинув у воду…
Пауза. Професор застиг, жили самі очі.
— Отже, ви його й досі не впізнали?
Він розмовляв пошепки, але в палаті запала така тиша, що його, безперечно, чули хворі у протилежному кутку.
— Ви не хочете говорити?
Келлер не ворухнувся.
— Але ви здогадуєтесь, чому він на вас напав?
У його очах з'явився вираз подиву, змішаного з цікавістю. Він явно не сподівався, що комісар може щось про це знати.
— Це сталося два роки тому, коли ви ще ночували під мостом Берсі… Якось у грудні… Ви мене чуєте?
Той ледве помітно кивнув головою.
— Якось у грудні, серед ночі, ви стали свідком пригоди, в якій брав участь цей тип.
Келлер, здавалося, міркував, як йому повестися.
— Тієї ночі, — провадив далі Метре, — у воду штовхнули іншу людину, хазяїна баржі, поблизу якої ви ночували. Тільки його вже не витягли живим…
На обличчі хворого не здригнувся жодний м'яз.
— А зустрівши вас у понеділок на набережній Селестен, вбивця злякався, що ви заговорите…
Бродяга ворухнув головою. Його погляд зупинився на Йєфі ван Хутте. В ньому не було ні ненависті, ні докору, сама тільки цікавість.
Мегре зрозумів, що від бродяги він нічого більше не доб'ється, і коли старша сестра нагадала, що їхній час скінчився, він слухняно почвалав до виходу.
— Ну, що, далеко заїхали, комісаре?
Клятий фламандець мав рацію. В цій грі він переміг.
— Як бачите, я теж умію вигадувати казки…
— Замовч, падлюко! — з серцем кинув комісар і, обернувшись до Торанса, наказав: — Одведи його до Сюрте і чекай на мене.
Судовий слідчий Дансіже зустрів комісара на порозі свого кабінету і негайно подзвонив помічникові прокурора. Той не примусив довго чекати, і за кілька хвилин комісар почав свою розповідь, не пропускаючи жодної деталі. Його слухали уважно, слідчий весь час щось занотовував олівцем.
— Але ж у нас немає проти нього жодного доказу, — зітхнув він, коли комісар скінчив.
— Доказів справді немає…
— Хіба що час не сходиться… Але ж ви розумієте, будь-який досвідчений адвокат зведе цей аргумент до нуля…
— Знаю…
— Ви, може, сподіваєтеся добути визнання?
— На жаль, ні, — зітхнув комісар.
— Ви гадаєте, що бродяга мовчатиме й далі?
— Я певен цього.
— А як ви пояснюєте його позицію?
Це було важко зрозуміти людям, таким далеким від життєвої філософії тих, що ночують під мостами.
— Справді, дуже дивна позиція, — втрутився Паррен. — Адже він мало не віддав богові душу. На мій погляд, він мусив би…
На погляд помічника генерального прокурора, який мешкав у фешенебельних апартаментах в центрі Парижа з жінкою та дітьми, влаштовував партії в бридж по суботах, плазував перед начальниками і не помічав тих, хто стояв бодай на щабель нижче за нього, "бродяга, безперечно, мусив би поводитися інакше…".
Та у самого бродяги погляд був трохи інший.
— Все-таки є правосуддя…
Ще б пак! Але ті, що тулилися попід мостами в зимові ночі, марно силкуючись сховатися від морозу за купою старих газет, ті мали свою думку про правосуддя.
— Ну, а ви, комісаре, ви розумієте його?
Він не хотів казати "авжеж": це було б сприйнято як виклик.
— Річ у тім, що він не відчуває належної пошани до правосуддя… Крім того, він певний, що його життя не зміниться, незалежно від того, що станеться з фламандцем… Навіщо йому зайвий клопіт?
Цікаво, що сказали б вони, коли б довідалися, що колишній лікар Келлер, у якого вже були внуки, завжди носив у кишені скляні кульки, немов десятирічний хлопчисько?
— Він і досі вимагає зустрічі з консулом?
На цей раз запитання стосувалося Йєфа ван Хутте. І, зиркнувши на помічника прокурора, слідчий невпевненим голосом промовив:
— На даному етапі розслідування я, на жаль, не можу підписати ордер на його арешт… До того ж я не певний, що повторний допит дасть будь-які результати…
Що не кажи, йому не можна було відмовити в здоровому глузді!
— Отже…
Отже, як це добре знав Мегре ще до початку розмови, залишалося тільки відпустити фламандця на волю, висловивши свій жаль з приводу прикрого непорозуміння.
— Даруйте, комісаре, але становище таке, що…
— Я розумію…
Попереду було кілька неприємних хвилин. Таке траплялося не вперше, а надто коли він мав справу з людьми не дуже кмітливими.
— Прийміть мої пробачення, панове… — буркнув він, прямуючи до виходу.
— Прийміть мої пробачення, пане ван Хутте, — повторив Мегре у своєму кабінеті.